Солдат, механік-водій танка 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський) Микола Іванович СОЛОВІЙ народився 16 лютого 1975 року в селі Юрківці Заставнівського району Чернівецької області у багатодітній родині. Ріс разом з трьома старшими сестрами та молодшими братом і сестрою. Навчався у Юрковецькій школі. Після закінчення 9-го класу вступив до Заставнівського професійно-технічного училища, аби здобути фах тракториста-машиніста. Однак не закінчив цього навчального закладу та пішов працювати до місцевого колгоспу «Заповіт Ілліча», згодом перейменованого на «Маяк». У 1993 році був призваний на строкову військову службу. Спочатку це була школа військових танкістів у Бердичеві Житомирської області, потім – танкові війська у Львові. Одружився, переїхав на постійне місце проживання до Чернівців. Виховував двох діток – сина та донечку. Згодом родина розпалася. Микола поселився на рідній Заставнівщині та почав їздити на заробітки за кордон. Там його заскочили події Майдану кінця 2013 – початку 2014 років. Повернувшись додому, на початку 2015 року був мобілізований районним військкоматом на захист України від російських терористів. Загинув 10 липня 2015 року поблизу Маріуполя Донецької області під час перестрілки з ворогом. Залишилися старенькі батьки та двоє дітей. Родина очікує посмертного визнання подвигу Героя на державному рівні.
У багатодітній селянській сім`ї з Юрківців Івана Дмитровича та Марії Василівни Соловій Миколка був четвертою дитиною та неабиякою татусевою гордістю, бо народився після трьох сестричок. А згодом родина поповнилася ще двома дітками – Іванком і наймолодшенькою Наталкою. Діти росли спокійними та слухняними. Старші бавили молодших, бо батьки, аби їх забезпечити, змушені були працювали з ранку до вечора. Тож з дітлашнею завше залишалися бабуся й дідусь по материній лінії.
Миколка, як і всі сільські діти, змалечку допомагав рідним поратися по господарству. Маленькі господарі по черзі годували птицю, прибирали подвір`я. Найбільше хлопчик полюбляв поратися на городі та у полі – намагався чимшвидше одягтися, взяти сапку та першим піти туди з бабусею. І хоч не завжди виходило акуратно просапувати рядочки городини, ніхто його за це не сварив. Навіть навпаки – і бабуся з дідусем, і тато з мамою постійно хвалили хлопчика та інших діток за допомогу та старанність. Коля з братом випасали також по черзі корову – одного дня він, іншого – Ваня. По неділях же хлопчики гнали худобу на пасовище удвох. При цьому обов`язково брали з собою м`яча та поєднували «корисне з приємним» – ганяли з такими, як самі, сільськими пастухами у футбол, волейбол, влаштовували інші змагання.
Коли хлопчик пішов до школи, вільного часу залишалося все менше. Вчився непогано, уважно слухав вчителів. І хоч відмінником не був, з приємністю сприймав похвалу вчителів. Коли ж незаслужено отримував від педагогів зауваження, міг навіть, замкнувшись у собі, подовгу не розмовляти з ними та не відповідати на жодні запитання.
Навчання Миколка вміло поєднував із ще одним хобі – риболовлею. Бувало, що юний рибалка засиджувався з сусідськими хлоп`ятами чи з молодшим братом з вудочкою на ставу до опівночі. А прийшовши додому навіть з декількома рибинами, щоразу просив батька допомогти чимскоріше почистити улов, аби його праця не пропала і риба не зіпсувалася. І наступного дня смачною юшкою залюбки ласувала вся велика родина Соловіїв…
Закінчивши 9 клас, Микола подав документи до районного професійно-технічного училища: техніку він любив, тож вирішив отримати спеціальність тракториста-машиніста. Але невдовзі юнак залишив заклад, так і не завершивши навчання, та пішов працювати до місцевого колгоспу. Усе ще проявляючи інтерес до техніки, часто допомагав батькові-шоферу з ремонтом авта, а також місцевим трактористам приводити до ладу їхніх сталевих коней.
Далі була служба у Збройних Силах: у 1993 році юнак пішов виконувати військовий синівський обов`язок перед Батьківщиною. У Бердичеві пройшов школу танкістів і був переведений до Львова, де у танкових військах служив до демобілізації.
Армія не особливо змінила характер юнака. Він залишився працелюбним, наполегливим, однак і притаманна замкнутість, на жаль, не зникла.
Якось Микола, навідавшись у гості до родичів, познайомився з чернівчанкою Танею, яку щиро усім серцем покохав. Дівчина відповіла взаємністю, отож невдовзі й весілля справили. Молода сім`я переїхала жити до обласного центру. Микола влаштувався на роботу на тарний завод, де трудився його тесть. Працював багато, аби належно утримувати кохану дружину. Коли ж вона подарувала йому сина, як міг, допомагав коханій. Крихітний Русланчик, мов дві краплі води, був так схожим на свого ще зовсім юного татуся…
Як лишень синочок трохи підріс, народилася друга дитинка – донечка Любочка. «Мій Русланчик, моя Любка», – так лагідно завжди говорив про своїх діток Микола.
На жаль, молода сім`я не витримала життєвих випробувань. Декілька разів чоловік йшов та повертався знову – туди, де його чекали син та донечка. А остаточно розлучившись у 2004 році, оселився у рідному селі у батьківському домі. Бажаючи бути незалежним та мати змогу допомагати дітям, почав їздити, як і багато хто зі знайомих, на заробітки за кордон. Там його й застали вісті про буремні події на Майдані в Києві наприкінці 2013 року та початок антитерористичної операції на сході України. Далеко від рідного дому, від дітей, яких дуже любив, Микола неабияк тривожився за долю рідної землі. Особливо ж, коли надходили бентежні новини про посилення озброєння терористів та загибель українських військових.
…Після різдвяних свят у лютому 2015 року повістку отримав і він.
Спочатку проходив військову перепідготовку у Львові. Потім його скерували до колишнього 300-го полку до Чернівців, згодом – на полігон до Рівного. Він зв`язувався з рідними по телефону. Просив не хвилюватися за нього. А якось зателефонував до батька та не притаманним йому тривожним голосом повідомив: «Нас вантажать в ешелон і відправляють на Схід, у Донецьк…» «Я тоді подумав: лишень би щасливо, лишень би повернувся живим-здоровим, – витирає сльози згорьований батько. – Адже багато хлопців уже полягло на цій страшній війні. Просив Бога, аби Коля не поповнив цього скорботного списку…»
Микола телефонував, почасти навіть у нічний час. Мати та батько дякували долі за те, що чують голос дорогого сина: отже, живий…
А одного разу, коли Іван Дмитрович перебував на робочій зміні у Чернівцях, на світанку син зателефонував йому: «Неню, я взагалі не доживу до ранку…» Батькове серце стиснулося: «Що ти таке кажеш, дитино? Ти що, випив? Як можна себе так налаштовувати?» Микола ж тим часом висунув з бойової машини через отвір-люк телефон, і чоловік чітко почув постріли. Микола продовжував: «Одного нашого побратима вже підбили… Може, другим буду я…»
Батько заплакав, однак наказав йому не хвилюватись та не боятися: все, мовляв, буде добре. Тоді чоловік ще не міг припустити, що ця його розмова з сином буде останньою.
А Микола після розмови з татом ще подзвонив і матусі Марії. Якби вона могла, полетіла б на допомогу своїй дитині, захистила б від ворога, накрила би власним тілом…
У ранковому випуску новин Іван Дмитрович почув про загибель п`ятьох наших бійців. «Не мій, я з ним дві години тому розмовляв», – подумав чоловік. Але чомусь згадав, як Микола, йдучи на війну, хотів переписати на племінника належний йому земельний пай. Невже щось відчував? Вмить перед батьковими очима промайнуло усе синове життя. «Чому б це?» – відігнав від себе тривожні думи.
Вдома літній чоловік побачив, як до обійстя під’їхав легковик. Вийшов сільський голова та ще троє невідомих людей, в тому числі й районний воєнком. Господар подумав, що принесли повістку молодшому, Іванові. Але він помилився. «Ваш син героїчно загинув у бою з ворогом», – промовив комісар. Щойно Іван Дмитрович зрозумів, про що йдеться, у нього підкосилися ноги… Заголосила дружина, заметушилася бригада «Швидкої допомоги»…
Уже згодом рідні з’ясували, що в бойову машину сина влучив снаряд. Трапилося це 10 липня 2015 року. За тілом Миколи до Донецька поїхали волонтери. Спочатку його привезли на судово-медичну експертизу, згодом – до Заставни. Вдома батьки попросили військових відчинити домовину. Вони побачили свого любого сина – краще б нікому довіку такого не пережити…
Поховали Героя у рідних Юрківцях, як і належить, з військовими почестями. Люди принесли ціле море квітів та вінків і йшли та йшли живим невпинним потоком віддати мужньому землякові останню шану. Лунали салюти і величне «Герої не вмирають!»
Рідні постійно відвідують могилу Миколи. Моляться Богу, щоб допоміг його душі знайти спокій у Небесній обителі. Мати, котра за останні кілька літ пережила втрату двох своїх ще молодих зятів, а тепер і любого сина, прикріпила портрети всіх трьох хлопців на стінці над столом і просить, аби ніхто не знімав їх звідти. Виплакала, здається, вже всі сльози, але не плакати її серце не може. Батько ж рятується лишень спілкуванням з колегами по роботі. А ще від тяжких дум відволікає бабусю і дідуся їхній онук-семикласник, син наймолодшої доньки Наталі. Хлопець практично живе вдома у стареньких. Але їм, за словами Івана Дмитровича, дуже не вистачає спілкування з іншими своїми онуками – дітьми їхнього незабутнього сина. Дідусь і бабуся досі сподіваються, що стосунки налагодяться. Бо цього дуже хотів би і він, їхній рідний Герой.
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
