Розвідниця ДУК \”Правий сектор\”, стрілець-парамедик Анастасія Валентинівна Горбачова народилася 16 березня 1983 року в м. Чернівці у багатодітній родині.
Навчалася у міській школі-інтернаті для малозабезпечених дітей. Згодом закінчила медичні курси та пішла працювати. Заробляла на прожиття у місцевому онкологічному диспансері, пізніше – в обласній психіатричній лікарні. Саме тут застали дівчину події кінця 2013-початку 2014 року на київському Майдані. Звільнившись з роботи, разом з «Буковинською сотнею» Настя долучилася до тих, хто повстав проти злочинного режиму, аби вибороти право на гідне майбутнє. Так склалося, що ще маленькою дівчина втратила батька, згодом з життя пішли молодими двоє братів. А влітку 2013 року перестало битися серце Настиної матусі, котра впродовж кількох років була прикутою до ліжка.
Під час майданних подій у Києві та на початку бойових дій на Сході Настя займалася волонтерством, а згодом добровольцем відправилася в зону АТО. Була госпітальєром, розвідницею, снайпером. Кілька разів отримувала поранення, але, підлікувавшись, знову поверталась на війну, щоб разом з побратимами захищати рідну землю від знавіснілого ворога. Загинула 6 серпня 2015 року поблизу Маріуполя Донецької області – її тіло знайшли у будиночку на березі моря. Відспівували Настю в греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці в рідному місті. Поховали «Лису» 12 серпня 2015 року на Центральному міському кладовищі. Нагороджена орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно).
Настя народилася у багатодітній чернівецькій родині й була наймолодшою, восьмою дитиною в сім’ї. Батько працював автомеханіком, а мати, педагог за освітою, доглядала дітей та була берегинею домашнього вогнища. Дівчинка дуже любила своїх двох старших братів та чотирьох сестричок. І вони обожнювали свою найменшеньку – завше піклувались про неї, жаліли, оберігали від образ іншими дітьми. Та найбільш близькою була дружба Насті з сестричкою Людмилою.
Настуся росла навдивовижу доброю: змалечку ділилася всім, чим мала, з сестричками, братиками та навіть із сусідськими дітьми, з якими разом гралася. Родина жила бідно, тож дітки росли скромними та невибагливими. Можливості для забезпечення їх освітою теж були вкрай обмеженими. До всього, через хворе серце рано пішов з життя батько – дівчинці було тоді всього 6 рочків. На жаль, по спадковості ця серйозна недуга передалася від нього і двом синам, і самій Настусі, яка народилася з вадами серця…
Дитинство Насті Горбачової було тяжким. Аби якось зводити кінці з кінцями, мати вирішила віддати дітей до школи-інтернату. Там вони навчалися та проживали, а по п’ятницях поверталися додому й разом проводили всі вихідні. Настя була наполегливою, старанною школяркою. За сумлінне навчання адміністрація навчального закладу навіть відправляла її у поїздку до Німеччини та неодноразово на Президентську ялинку до Києва…
Однак, як кажуть у народі, «біда не ходить поодинці». Невдовзі захворіла матуся, котрій після смерті чоловіка довелося самотужки тягти нелегку ношу виховання та становлення дітей. Діагноз виявився страшним – жінка більше не змогла звестися з ліжка. Родина тоді мешкала у мікрорайоні «Гравітон» на 9 поверсі. Паралізовану матір було дуже складно спускати на вулицю, аби вона хоча б подихала свіжим повітрям. До всього, старші донечки вийшли заміж, народили діток, тож мешканців у квартирі побільшало. Отож родина прийняла рішення продати помешкання та за ці кошти придбати два приватні будиночки в районі. Так і вчинили – одну хату купили у Горошівцях на Заставнівщині, а другу – у Вербівцях цього ж району.
До Горошівців з хворою ненькою у 2007 році переїхали Настя та Людмила. Але Настя після восьмого класу закінчила курси молодших медсестер і влаштувалась на роботу, тому проживала в Чернівцях і удома бувала не часто. Зате коли приїжджала, то залюбки поралася по господарству й допомагала сестрі обходити матір-інваліда.
Змалечку дівчинка прагнула допомагати тим, хто цього дуже потребує. Тому й місце роботи обрала біля непростих хворих – спочатку в онкодиспансері, згодом – у психлікарні.
Влітку 2013 року мати Насті померла. Вочевидь, Господь спеціально вирішив забрати її до себе завчасно, адже ця немічна жінка втратила на той час і чоловіка, і двох синів. Чи витримала б вона ще й втрату любої донечки?
Настав кінець 2013-го – початок 2014 року. Непідписання Януковичем важливого для долі України документа, мирний протест. Силовий розгін молоді, що прагнула змінити країну. Ріки крові невинних людей, бездушно пролиті тодішньою владою. Перші смерті… Саме вони сколихнули не лише Україну, а й увесь світ.
Настя Горбачова, як і всі ми, бажала кращого, заможнішого життя. У ці буремні дні вона познайомилася з членами добровольчого батальйону «Буковинська сотня». Тривалий час перебувала в Києві, працювала волонтером. З Києва поїхала на 3 місяці до табору в Сторожинецькому районі на військову підготовку. Додому повернулася лише у жовтні – у військовому строї, не по-дівочому серйозною та рішучою. Побувши з рідними всього два дні, коротко мовила Людмилі: «Я їду на війну». Сестра, бачачи що нічого вдіяти не в змозі, надавала Насті різноманітної домашньої провізії – для неї та побратимів – і попросила берегти себе…
Дівчина телефонувала Людмилі зі Сходу. Але ніколи не просила щось вислати, не нарікала на своє життя. Часто казала, що більше розповість, коли приїде. І позивний мала цікавий – «Лиса». Настя була високою, стрункою і від народження рудоволосою. А якось побратими подарували їй хвіст лисиці, яких тоді багато блукало полями в пошуках поживи. Настя прикріпила хвіст до своєї каски і вже не розлучалася з ним. Одного разу той хвіст допоміг врятуватися їй разом з бойовими друзями – повертаючись із завдання, вони сіли в покинутий «сепарами» автомобіль та їхали ним на базу. Українські бійці, побачивши наближення ворожого транспорту, вже приготувалися стріляти «на поразку». Аж раптом із «сепарського» авта висунулася голова з лисячим хвостом…
Всі, хто її знав, кажуть, що Настя була безстрашною, мужньою та сильною дівчиною, водночас цікавою й непересічною особистістю. Там, на війні, вона зустріла чоловіка своєї мрії. З ним складала плани на майбутнє, дуже хотіла народити діток…
Вдруге вона відвідала Людмилу лише 6 березня 2015 року, коли після тяжкого подвійного поранення та контузії трохи підлікувалася у госпіталях. Схудла, виснажена, не схожа на себе колишню, майже глуха… На той час лікарі заборонили «Лисі» навіть думати про Схід – один клапан її серця вже не працював… У Горошівцях зібралися сестри з племінниками, всі відмовляли її повертатися назад. Але Настя не була б собою, якби так вчинила. Вона вже була одержима війною, і на прохання рідних «Досить вже воювати, подумай про себе» відповідала, що думає найперше про Україну та побратимів… І знову поїхала на Схід, до ДУК «Правий сектор», куди перейшла із «Буковинської сотні».
«Я розмовляла з сестрою надвечір 6 серпня й не могла припустити, що ця розмова буде останньою, – плаче Людмила Горбачова. – Настя повідомила, що перебуває в Маріуполі на завданні. Про деталі не розповідала – сказала лишень, що дуже хоче додому і через кілька днів приїде. А її хлопець просив Людмилу вишити йому сорочку…
…Наступного дня жінка отримала страшне повідомлення – її сестрички більше немає. Не повірила, подумавши, що це якась провокація. Але, впізнавши голос Настиного командира-коханого, зрозуміла, що це, на жаль, не жарт.
Спочатку про подробиці загибелі дівчини-воїна не розповідали нічого конкретного. Згодом рідні довідалися, що її знайшли мертвою в якомусь будиночку колишньої бази відпочинку на березі Азовського моря…
«Я їхала з «Правим сектором» за нею до Маріуполя. Звідти «вантаж-200» везли на рідну Буковину впродовж трьох діб… Дорогою місцеві зневажливо плювали нам услід – мовляв, «бендери» їдуть, – витирає сльози сестричка «Лиси».
Привезли тіло Анастасії Горбачової на Буковину 12 серпня. Спочатку з нею попрощалися побратими з «Буковинської сотні» у своєму офісі. Потім святі отці відспівали тіло загиблої в греко-католицькому храмі Успіння Пресвятої Богородиці, що в Чернівцях. Далі було прощання з «Лисою» усіх чернівчан біля пам’ятника Великому Кобзарю…
Коридор живих квітів, вінків, схилені в скорботі на знак подяки за подвиг голови земляків. Процесія попрямувала на Центральне міське кладовище, де ця відважна дівчина знайшла свій останній спочинок.
«Хотіла поховати Настю в селі біля мами, бо вона колись просила, якщо щось трапиться, аби я її не покинула в чужому краї. Але для неї було дуже важливо бути поруч із товаришами, побратимами по службі. Тому вирішили поховати там, де й вони поховані, – мовить Людмила. – Наразі ми не отримали жодної державної допомоги. Мовляв, матері немає, дітей у неї не було. А сестри – хіба не родина? Чому існує така несправедливість? Якби вона була живою, всім би допомагала, як це було завжди. Нехай би нам повернули її ті, хто цю війну затіяв, хто не зміг вчасно зупинити ворога…»
…Вона часто буває на сестриній могилці. Запалює свічечку та щиро молиться Богу. Про що просить, не зізнається. «Хочу, щоб там вона врешті знайшла спокій.
І знаю, що Настя на небесах тепер з мамою, яка її оберігає…»
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
