Солдат третьої батальйонно-тактичної групи 80-ої окремої високомобільної десантної бригади Валер`ян Ярославович Моренюк народився 20 червня 1994 року в селі Хлівище Кіцманського району. Закінчив 9 класів Хлівищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів та районну художню школу. Згодом вступив до Чернівецького художнього училища, а по завершенні навчання вирішив піти до війська й підписав контракт. У 2014 році потрапив на Схід, у зону проведення антитерористичної операції. Останні чотири місяці перед загибеллю разом з іншими бійцями захищав Луганський аеропорт. Загинув 31 серпня 2014 року неподалік цього стратегічного об`єкта, прикриваючи відступ побратимів. Майже рік тривали ДНК-експертизи, висновком яких став збіг на 99,99%. Похований боєць у рідному селі 1 листопада 2015 року. 27 червня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Валер`ян був старшим сином у родині й зростав разом з сестричкою, яку надзвичайно любив і підтримував. Удома завжди залюбки допомагав рідним поратися по господарству. З дитинства був дуже акуратним і допитливим. Мав неабиякий талант до малювання, тому паралельно з отриманням знань у загальноосвітній школі навчався й у районній художній. На полотні хлопець творив справжні дива –полотна юного художника перемагали на багатьох конкурсах, він по праву удостоювався численних нагород… Якось картину Валер`яна навіть придбали представники посольства Об`єднаних Арабських Еміратів. Вчитель хлопця, він же керівник художньої школи, просив батьків не загубити природній хист до творчості та дати хлопцеві можливість навчатися далі. Але, змалечку наслухавшись від батька – колишнього строковика – та рідних дядьків, як багато дає чоловікові армія, Валер`ян прагнув піти до війська і стати моряком. Тренувався, загартовувався, а на своїх полотнах часто зображав море …
Після здобуття базової середньої освіти юнак подав документи до Вижницького коледжу прикладного мистецтва. Однак тут, вочевидь, не розгледівши рідкісного дару талановитого хлопця з Кіцманщини, зарахували його лише… на платних умовах. Валер`яну це було образливо, адже на держзамовлення до коледжу потрапило багато значно слабших за нього абітурієнтів. Хлопець усвідомлював, що для родини матеріальне навантаження буде надто важкою ношею, тому забрав документи і вступив до Чернівецького художнього професійного училища №5.
Попри закінчення цього навчального закладу, прагнення служити в армії не зменшилось, отож юнак вирішив реалізувати давню мрію, поїхавши до Сімферополя. Йшов 2013 рік. В Україні набувала популярності контрактна служба, і Валер`яна привабила ця перспектива. І хоча рідні й знайомі відмовляли його від такого кроку, цілеспрямований юнак пройшов медкомісію та поїхав…
«За кілька днів повернувся геть розчарований, – пригадує батько Ярослав Петрович. – Сказав, що йому запропонували морську піхоту, а це – служба в горах, а не на морі. Ймовірно, можна би було домовитися за певних умов і про море, однак, побачивши й там несправедливість, Валер`ян повернувся додому…»
Далі була робота менеджера у одному з чернівецьких гіпермаркетів, та мрія про військову службу не полишала юнака. Районний військовий комісар запропонував оформитись до президентських військ. «Я не служитиму цьому президенту (йшлося про Януковича, – авт.)», – відрізав Валер`ян. Тоді військком запропонував їхати на навчання до Львова, там прийняти Присягу і служити за контрактом в Чернівцях на території колишнього 300-го полку, який реорганізовувався у 80-ту аеромобільну бригаду. Ця пропозиція припала хлопцеві до душі: десантники ж – еліта країни.
21 листопада він відправився до міста Лева, а вже 17 січня 2014 року прийняв Присягу на вірність народу України. Щасливий і задоволений, юнак розпочав службу.
«На жаль, не все виявилось таким, як було обіцяно, – і помешкання, і зарплата, – каже Ярослав Петрович, – отож довелось винайняти синові квартиру в Чернівцях. Він перебував на території частини і часто – на навчаннях на полігоні у Сторожинці».
Завирували тривожні події на Майдані у столиці України, наступною бідою стала анексія Криму. І – окупація Сходу…
У травні 2014 року Валер`ян Моренюк приїхав до рідних у Хлівище, щоб навідати батьків та сестричку Роксолану. Але побути вдома довго не вийшло – раптово надійшов наказ терміново з`явитися у частину. 8 травня його забрали на Схід…
«Ми про це не знали близько двох місяців, – ледь стримує сльози батько солдата. – Щоправда, викликало подив, що син став телефонувати з різних номерів. Але він і словом не обмовився, що вже перебуває у зоні АТО, де щомиті чигає смертельна небезпека. Беріг нас…»
І справді, цей великодушний молодий хлопець старався не тривожити батьків страшною правдою: що наша армія поки що безсила перед озброєними до зубів новітньою технікою ворогами, а у наших, «з двох танків один може стріляти, а інший – тільки рухатися»…
Про перебування солдата на Сході ненароком обмовився родич, з яким Валер`ян дружив. Сказав, що він в Луганській області, вже побував у бою і залишився без телефону, тому почергово просить мобільники у друзів, щоб зателефонувати додому. Дізнавшись про таке, батьки придбали простіший, але витривалий гаджет на дві «сімки» та відправили його синові. Ярослав Петрович просив найперше телефонувати матері, щоб вона не хвилювалася, а вже потім – йому. Часто рідні відправляли з дому й посилки… Якось Валер`ян передав батькам через пораненого побратима, котрий їхав на лікування, свою зарплатну банківську картку: мовляв, зніматимете, аби легше було матеріально». А дізнавшись, що той не має належного обмундирування, повідомив пін-код та дозволив зняти стільки грошей, скільки було потрібно на все необхідне. Разом з побратимами молодий військовий захищав аеропорт. 29 серпня 2014 року він востаннє телефонував з буремного Сходу батькам. Тоді на диво був добрий зв`язок – ні перешкод, як це зазвичай траплялося, ні різкого його припинення. Матуся та батько дякували любому синочкові за увагу. І тішилися, що виховали щирого патріота – щоразу першими його словами звучало «Слава Україні!», а вже потім «Привіт, мамо, привіт, тату!»
…Вони довго спілкувалися. Син, котрий доти не знав у житті серйозних труднощів, опинившись на реальній війні, нарікав, що від усього вже «їде дах». Пан Ярослав кликав його на ротацію додому – мовляв, сам замінить солдата. Але Валер`ян відповідав, що татові не треба знати, що там відбувається…
Далі зв`язок припинився. Стривожені батьки намагалися дотелефонуватися, але намарне. А 5 вересня 2014 року надійшла «похоронка». Мовляв, 31 серпня о 14-й годині під Луганськом Валер`ян загинув. Родичі губилися у здогадках, розпитували про те, що трапилось, побратимів сина. З`ясували, що він був баштовим кулеметником БТРа. Весь екіпаж, прикриваючи відхід побратимів, відстрілювався з окопів, а Валер`ян побіг до бойової машини. Намагався влучити ворожому танку в оптику, аби ворог не бачив цілі. Але сталось непередбачуване… Хлопці намагалися надати допомогу, та у бойову машину вцілив кумулятивний снаряд, внаслідок чого вона загорілася…
Рідні не вірили страшному повідомленню. Телефонували командиру БТРа і всім, з чиїх номерів син з ними зв`язувався. Побратими розповіли, що після відступу «на базу» не повернувся лише Валер`ян. На запитання, може, він потрапив у полон, конкретної відповіді не було: один бачив, як боєць відстрілювався, іншого контузило, тож він нічого не бачив…
Потім для родини розпочалися справжні тортури: правоохоронці, слідчі, виснажливі ДНК-експертизи… За їхніми висновками, збіг складав 99, 99%. Не вірили…
…Те, що батько побачив, за його словами, не могло належати синові. Валер`ян був парубком міцної статури, останки ж свідчили про протилежне. Отже, це не міг бути він! За наполягання рідних ще раз були взяті зразки ДНК. Остаточне впізнання за ДНК здійснювалося більш ніж за рік від дати надходження «похоронки». Результат свідчив, що загиблий – Валер’ян. Більше зволікати було неможливо – військові повідомили, що поховають солдата у братській могилі. Тоді родина вирішила забрати їх додому – якщо навіть це не їхній, то все ж чийсь син…
…На похорон 1 листопада 2015 року зібралося усе село – люди вишикувалися обабіч дороги з лампадками та свічками аж до самого дому. Дорогу встеляли живими квітами та супроводжували вигуками «Герої не вмирають!»… Захисник України знайшов свій останній спочинок на місцевому хлівищенському цвинтарі.
…Всі екстрасенси, до яких зверталися рідні та близькі Валер’яна, стверджують, що він живий. Було також повідомлення, що у Харківському шпиталі є солдат з глибокою амнезією та позивним «Художник». Ярослав Петрович їздив туди та просив начальника подивитися бодай фото, але йому відмовили. Чому – залишається лише гадати. Тому зараз вони відвідують могилку, дають поману немічним та стражденним. «За того солдата, якого ми поховали», – кажуть …. І продовжують чекати. І вірити, що Валер`ян повернеться. Їхня дитина. Надія, розрада, опора. Їхній Герой. Адже за свій юний вік він ще не встиг пізнати життя, яке дуже любив. Чи можна не погодитися з ними?
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
