Обірвалась пісня солов’їна, “відтьохкало літо”
Плачуть Мамаївці,
Буковина, плаче вся Україна.
Київські каштани схилили голови в печалі, а мамаївські ялички між рідними Млинівкою і Прутом неподалік родинного гнізда Гнатюків, як “кучеряві ясени” застигли в “чорній журбі”.
29 квітня 2016 року перед Великоднем перестало битися серце одного з кращих баритонів світу, українського оперного співака, режисера та педагога, вірного сина українського народу, великого патріота, найнароднішого артиста України, Двічі Героя, дивовижної людини, неповторного і рідкісного співака і вокаліста – Дмитра Михайловича Гнатюка. Феофанія першою взнала страшну звістку, що “в чорному журба”.
Дмитро Михайлович Гнатюк народився 28 березня 1925 року в буковинському селі Старі Мамаївці, що в 7-ми кілометрах західніше Чернівців в селянській родині Михайла Дмитровича та Марії Іванівни (Коханської) Гнатюків.
Щоб краще зрозуміти середовище і соціальні умови, в яких проходило дитинство і юність Дмитра, як і наших батьків, потрібно відмітити, що північна частина Буковини була тоді під владою Румунії (1918-1940; 1941- 1944 рр.) Як тільки Дмитрик пішов до школи, там скасували викладання української мови.
Буковинці знають, що є Велика Україна, що вони осколок української нації. Тому утиски румунів були надзвичайно принизливими. З тих часів у митця загострене почуття до зневаги та приниження рідної мови. Тому впродовж всієї творчої кар’єри коли журналісти писали: “Російський баритон підкоряє зал” Дмитро завжди наголошував: “Я – український баритон”. Часто навіть доводилося виправляти перекладачів, що він не “рашен”, а “юкрейніен”.
Дмитро Михайлович не раз розказував, що скільки себе пам’ятає – завжди співав. Почав співати ще змалечку у церковному хорі, адже церква тоді була своєрідним осередком української культури. Там звучало українське слово і, звичайно ж, пісня. Поряд з духовними піснями вони із задоволенням виконували народні. Одною з перших пісень якої навчився у дитинстві, була пісня зі словами: “Чом, чом, чом, земле моя, так люба Ти мені…”. Пісня про землю, де ми народилися, де росли, де пізнавали дух патріотичного ставлення до своєї Батьківщини. Цей патріотичний дух він пронесе через все своє яскраве, як блискавка, життя разом з вірною подругою і ангелем- охоронцем — його Галинкою.
Совість нації, співак-трибун, будитель національного духу, але найвлучніше сказав про себе в одному з численних інтерв’ю сам Дмитро: “Якщо любов до України – націоналізм, то я-перший націоналіст”.
Про Дмитра Гнатюка можна і треба говорити вживаючи слова з найвищим ступенем визнання людського генія. Сільський юнак переконливо довів, що у важкій, щоденній і натхненній праці можна сягнути захмарних висот. Саме завдяки виснажливим репетиціям, безсонним ночам, тривожним перельотом із його уст і голосу впізнавали та визнавали Україну. Немає іншого співака, який подарував би стільки незабутніх, задушевних і зворушливих міні спектаклів, які відразу ж ставали народними піснями, як “Пісня про рушник”, “Ясени”, “Два кольори”, “Очі волошкові”, “Чорнобривці”, “Летять ніби чайки”, “Цвітуть осінні тихі небеса”та інші твори.
Спів нашого земляка підкорив планету, засіваючи близькі і далекі світи золотим зерном великої культури великого українського народу. Його богоголос слухали відомі зали, найкращі світові сцени брали його в обійми, бурно аплодували мистецькі столиці на всіх континентах крім Антарктиди. Зокрема, ще в далеких 60-х газета “Нью-Йорк Таймс” писала про його сольний концерт: “Гнатюк – провідний баритон Київської опери – зрілий артист, мужній, вродливий юнак, стрункий, широкоплечий красень – богатир із сильним голосом, який він уміє зм’якшувати до шепоту без жодної якісної втрати для сприйняття. Це співак щедрого і своєрідного обдарування, у палітрі якого світяться барви широких полонин і зелених смерек, доброї людської душі, філософського розуму, щирого кохання. Голос безмежний, як весняна повінь, могутній, як гірський потік».
Народи 90-то країн світу відкривали для себе вражаючий духовний безмір його України. Дмитро Гнатюк – національне багатство та надбання України, продукт найвищого ґатунку. Він володів незбагненною силою магічного впливу на людей, а його усміхнене обличчя, наче струмені сонця зігрівали душу. Виникала потреба, бажання послухати його ще й ще раз. А його піаніссімо, це щось неймовірне. Заслуги метра в популяризації українського мистецтва важко переоцінити тому, навряд чи можна назвати перебільшенням захоплені слова: “Ваша творчість — гімн українському народові”. Глибокий ліризм, висока громадянська спрямованість творів – така яскрава палітра більшості пісень і романсів.
Нескінченним потоком проходить колона шанувальників творчості митця в Київський театр опери. Першими в зал, на сцену, де лежить тіло з покійним заходить родина Дмитра Михайловича: дружина Галина Макарівна з Катериною, син Андрій та невістка Наталка. Згодом — рідні з Мамаївців та
односельчани, щоб провести в останню дорогу всесвітньовідомого земляка, схилити голови перед генієм мистецької культури, справжнім патріотом України, востаннє “вручили” живі квіти і вигукнути “Браво”, “Бравіссімо” в аплодисментах. Почесний військовий караул здається не звертає уваги на сльози шанувальників, друзів, знайомих, колег по роботі, сусідів, а також артистів, які приїхали з різних куточків України. Ридає землячка з Мамаївців, дитяча письменниця Зірка Мензатюк. Здається вдруге з трояндами йде прощатися з кумиром і наставником співак Іван Дерда, чуть в стороні, приглушеним тоном інтерв’ює журналістам сивочолий статечний письменник Василь Фольварочний, дуже близький до родини покійного, який у вузькому колі відмічав, останній 91 день народження Дмитра Михайловича. Почесний караул міняється раз по раз, а люди все йдуть і йдуть. Йдуть міністри, очільники різних установ та відомств, композитори, письменники, поети, підприємці, робітники і селяни. Зал переповнений, люди стоять в проходах. Міняються в черзі пісні у виконанні Дмитра Гнатюка “Два кольори”, “Пісня про рушник…” Звучить молитва. З останнім словом виступають міністр культури, державні діячі, озвучена телеграма від президента України. До сліз, зворушливо, вшановує свого старшого колегу, друга, однодумця співак Анатолій Мокренко.
…Згадалось – цій сцені митець віддав більше 60 років, в репертуарі якого було понад 85 творів національної та світової класики.
Священики Володимирського собору давно не відспівували людину такого масштабу і величини. Автобуси спрямовані, на Байкове кладовище переповнені. Розридався сивочолий соліст зі Львова Іван Приймак, взнавши, що ми з Мамаївців, обіцяє приїхати в село над Прутом. На алеї Слави Байкового цвинтаря військовий оркестр щось грає, але , здається ніхто не слухає, люди дають волю «печалі», туга заполоняє серця. Кидаємо в могилу грудки київської землі. Цвинтар здригається трьохкратним салютом почесної варти. Подумалось – Буковинська земля народила, а Київська – прославила і забрала до себе, в особі Дмитра Михайловича Гнатюка, цілу епоху.
Нехай легкою буде йому київська земля. Нехай золотий богоголос нашого найславетнішого співака і сучасникам і наступним покоління буде взірцем і прикладом довершеності мистецької культури. Сумують рідні Мамаївці, сумує Україна, сумує, здається любимий актор Дмитра Гнатюка Микола Яковченко, увічнений в бронзі разом з собачкою такса в театральному сквері навпроти квартири Гнатюків. Летять, летять «ніби чайки» телефонні дзвінки зі словами співчуття і скорботи до Галини Макарівни Гнатюк (Середенко) – дружини співака. Це вона привила Дмитру зацікавлення словом і мовою. Це її заслуга, що він ніколи не брав до свого репертуару пісень навіть дуже мелодійних, але недбалих у словах. Це його Галинка допомагала дослідникам, мистецтвознавцям, журналістам, письменникам, що цікавились його життям і творчістю, яка стала його особистим секретарем і біографом. Заодно здобула власне ім’я відомого вченого, мовознавця, доктора філологічних наук, лауреата Державної премії СРСР.
І все ж більша частина її життя віддана йому, коханому чоловікові.
Як зауважив одного разу Дмитро: “Без допомоги Галини навряд чи досягнув би того, що маю”. Летять, летять “ніби чайки” і кажуть: “Галинко, кохана, я ніколи тебе не забуду «кинь печаль», з тобою зустрінемось знову».
Зустрінемось і ми, його скромні цінителі і шанувальники…
08 травня 2016 р. Ю.Ю.Савчук
peredplata
