Нехай у тих, хто читатиме цей матеріал, не складеться враження, що я близько знався з незабутнім Іваном Миколайчуком, панібратствував з ним, чи був принаймні його приятелем. Хоча, чесно кажучи, ми не раз зустрічалися з Миколайчуком, Були то, як мовиться, чисто земляцькі стосунки, завдяки котрим мені вдалося близько зазнайомитися з Івановою родиною.
Спілкувався я з Миколайчуком і у його рідній Чорториї.
Востаннє ми зустрілися з ним під час зйомок кінострічки “Така тепла,така пізня осінь”. Окремі епізоди цього фільму за Івановим сценарієм знімалися в селах Вижницького,Кіцманського, Заставнівського та Путильського районів. Графік роботи кіногрупи був ущільненим, оскільки коштів для зйомок було виділено малувато. Тож з огляду на це тягти волинку не дозволяла ситуація.
Після зйомок Миколайчук вертався до Чернівців, де проживав у готелі “Буковина”. Тут його вже з нетерпінням чекали друзі з числа буковинської інтелігенції, земляки з та численні кіномани. По ходу зйомок до кіногрупи долучився ще й художник-прикладник Сашко Дідик із села Киселів, що на Кіцманщині. Він на той час вже заявив про себе,як майстер художнього ковальства. Миколайчук знав про це і попросив митця виготовити кілька кованих речей хатнього вжитку для оформлення інтер’єру оселі самодіяльного митця- одного з головних героїв кінострічки, якого грав у ній сам.Замовлення Дідик виконав швидко і бездоганно,не вимагаючи гонорару за свою працю.
Іванові симпатики,які навідувалися в гості до свого улюбленця, ледве вміщалася в готельному номері- одні стояли,інші сиділи навпочіпки на підлозі.
Кожен з гостей намагався приміститися поближче до Івана, аби краще було чути його оповіді. Говорив він виразно й цікаво.
Якось після вечері Миколайчук попросив присутню публіку уважно вислухати його. Але перед цим підійшов до шафи, вийняв зі свого плаща конверта, сів на край ліжка й почав розповідати щемливу історію, пов’язану з будівництвом Дністровської ГЕС.
– Поважні газди, – мовив Іван.- Не дуже втішайтеся, що на Буковині зводиться гідроелектростанція. Повірте мені -від неї постраждають багато людей, не одному вона принесе лихо в дім.
У своїх руках, хлопці, я тримаю листа, якого недавно одержав від простої буковинської жінки із села Кормань Сокирянського району. Ось про що вона мені написала :
-Дорогий Іване, славний земляче.
Ви вже,мабуть, знаєте ,що поряд з нашим селом зводиться на Дністрі велика ГЕС. Влада заспокоює нас що , мовляв станція стане благом для держави, з її допомогою вироблятиметься дешевий струм. завдяки чому збагатиться економіка та поліпшиться життя багатьох людей. Проте ми не дуже довіряємо цим обіцянкам, бо знаємо, що не все після побудови ГЕС буде так, як запевняє нас начальство. Адже для того, щоб станція запрацювала на повну потужність, необхідно буде створити велике водосховище, у зв’язку з чим під водою опинеться чимало сіл на Буковині,в сусідньому Поділлі та. Це стосується і нашого села Кормань, яке розташоване над самим руслом Дністра. Днями ми одержали офіційне повідомлення про те, що в зону затоплення водосховища потрапляє його долішня частина, де мешкає понад двісті сімей.
Влада продовжує заспокоювати нас: мовляв,панікувати не варто.бо тим, хто потрапляє під затоплення, гарантуються значні грошові відшкодування за перенесення жител у безпечні місця. Але кошти, як ми дізналися, виділять лише після того, як власник знесе свою оселю, побутові та інші присадибні приміщення, до пня вирубає сад. Останнє мене особливо насторожує,бо у нашому саду росте кілька кущів калини, дуже дорогих для нашої сім’ї. Справа в тім, що ці деревця допомогли колись вилікувати від важкої недуги нашу донечку Настуню. Хворіла вона сердечною недостатністю. Ми тільки те й робили, що їздили по різних лікарях, возили навіть до Москви та Києва.
Але ніхто з медичних світил не зміг вилікувати доньку. Дитина ниділа п на очах. І тоді я вирішила звернутися по допомогу до народних цілителів. Якось взяла й відвезла дитину до однієї гуцулки- знахарки з Путильського району. Та оглянула дівчинку й запевнила нас, що вилікує її. Але для цього хворій треба споживати суміш червоної калини та дикого смерекового меду, й ще кілька цілющих трав. За медом справа не стояла – ми придбали його там же на Путильщині. З калиною теж не мали клопотів – її було вдосталь у нашому саду.Суміш я виготовила так, як мені порадила стара гуцулка. Крім смерекового меду, та калини, додала до нього відвару чебрецю і бджолиного маточного молочка і взялася підгодовувати цією сумішшю свою дитину. Через півроку Настуня вилікувалася і знову пішла з однолітками до школи.
Нашій радості,добродію Іване,звичайно, не було меж. Тож як тепер моя рука може зрізати дорогі нам калинові кущі. Вони ж допомогли мені врятувати донечку, повернути її до радощів життя. Благаю вас-порадьте, як бути мені в цій ситуації?
Читаючи ці щемливі жінчині слова, Іван заплакав.
Чи дав Миколайчук відповідь авторці листа, мені невідомо. Та тієї ночі в готелі він повідомив, що має намір створити кіноновелу про цей гостросюжетний поворот долі.. На жаль, задум залишився невтіленим з причини несподіваної Іванової смерті. Іванова дружина Марія, коли я попросив її повідомити, чи лишилася в чоловікових архівах бодай якась згадка про згаданий випадок, зізналася, що записів про це немає. Проте залишився текст листа від жінки з Корманя, на якому Іван зробив помітку олівцем “Варто використати,як факт для майбутнього сценарію.”
Авторку листа я пробував розшукати в Кормані, але,як повідомив мені тамтешній сільський голова, жінка одразу ж після завершення будівництва ГЕС покинула село й виїхала невідомо куди. Якось вона ( про це розповіли її колишні сусіди) після кількох літ розлуки все ж навідалася до Корманя разом з донькою. Побували вони і неподалік своєї затопленої плесом водосховища хати. Наступного дня мати з донькою покинули село.
Колишні сусіди жінки розповіли мені , що її донька Настасія в Італії здобула музичну освіту і стала скрипаль кою. Нині вона проживає в Мілані,де грає в місцевому симфонічному оркестрі.
Голова с сільради села Кормань розповів мені також про те, що мав багато клопоту з Настиною мамою, бо під час перенесення села на нове місце, вона вперто не дозволяла вирубувати власний сад, як того вимагалося від переселенці- без цього вони не могли права одержати грошову компенсацію за знесене житло.
Кілька тижнів жінка тримала замкненими ворота на своє обійстя і не пускала представників влади з робітниками, які мали вирубати сад. Плачучи,жінка примимовляла:
“Знищити калину не дозволю нікому”.
Сад вирубали після того,як вона з сім’єю переїхала на нове місце проживання. подейкують що в Київську область.
До речі, перенесенню з зони майбутнього водосховища підлягали й сільські кладовища. Ці не зовсім приємні роботи виконували прибульці зі Східної України. Перед розкопуванням могил вони спорожнювали кілька ящиків біоміцину(на жаргоні так і алкоголіків так іменувалося вино “Біле міцне” .
Після алкогольного підігріву найманці розгрібали в ямах зітлілі людські останки й складали їх у спеціально виготовлені ящики, котрі потім закопували на нових цвинтарях.
Детально описую ці подробиці, бо на власні очі бачив ті марудні процеси.
Ось так перекроювала людські душі велика будова під назвою” Дністровська ГЕС”. На багатьох серцях вона залишила болючі рубці. Хочу нагадати, що з лиця землі тоді було знесено десятки прекрасних українських та молдовських сіл. На жаль, цих подій не торкнулося жодне письменницьке перо в нашій області.Жоден з представників буковинського красного письменства не пропустив крізь власне серце перипетії тих днів, болі й душені муки переселенців із зони будівництва гідроелектростанції.
Сіл-потопельників могло б бути й набагато більше, якби завчасно не вдарили в дзвони тривоги світочі української інтелігенції, зокрема письменник Олесь Гончар та авіаконструктор Віктор Антонов. Це вони перед появтком будівництва Дністровської ГЕС вмістили в “Литературной газете” листа – звернення до ЦК КПРС з вимогою переглянути проектну документацію,щоб зменшити чисельність сіл, що повинні були зникнути в плесі Дністровського водосховища. І лист спрацював – проект таки частково переробили, що й стало порятунком для сіл-кандидатів під затоплення. Спершу гребля майбутньої ГЕС мала бути зведена біля Могилева-Подільського.Та після згаданого листа, підписаного Гончарем та Антоновим, її було перенесено в інше місце, а саме неподалік села Ожеве Сокирянського району.
Мешканцям сіл, що мали потрапити під затопленя, не можна забувати про мужній громадянський вчинок світочів української інтелігенції, які не побоялися виступити проти непродуманих волюнтариських діянь колишнього комуністичного режиму. Це був дзвін неприспаної совісті.
…До них належить і наш незабутній земляк Іван Миколайчук, який одним з перших перейнявся проблемами спорудження Дністрогесу. Якось я побачив Івана за читанням Довженкового сценарію “Поема про море” і збагнув,що Миколайчук прицілювався до теми будівництва Дністровської ГЕС. Поштовхом до цього стало те,що в буковинських селах вже чулися плачі перших переселенців,яких примусово почали гнати з рідних гнізд у зв’язку з будівництвом Дністрогесу.
ВАСИЛЬ БАБУХ
В роки спорудження Дністровської ГЕС я був завідуючим відділом капітального будівництва газети “Радянська Буковина”, власкором з висвітлення подій на цій будові.Тоді й став автором книги нарисів “Новодністровський меридіан”
peredplata
