«Він пішов захищати Україну, бо не міг вчинити інакше…»

«Він пішов захищати Україну, бо не міг вчинити інакше…»Дружина героя Дмитра Горбана Лариса каже, що рана від непоправної втрати повік не загоїться…

Солдат 58-ої окремої механізованої бригади (Конотоп) Дмитро Ілліч Горбан народився 22 жовтня 1978 року в селі Шепіт Путильського району в багатодітній сім`ї. Крім нього, наймолодшенького, батьки виховували ще шістьох старших сестричок. Навчався у Шепітській загальноосвітній школі. Закінчив Ставчанське професійно-технічне училище, здобувши фах кухаря. Після завершення строкової служби у військах зв`язку працював контрактником на заставі, потім їздив на заробітки до Італії. Одружився, разом з дружиною Ларисою Дмитрівною виховував двох донечок. Вже у зрілому віці вступив на заочне навчання до Буковинського університету, аби стати фінансистом. Був бухгалтером Шепітської сільської ради, а з осені 2010 року громада довірила Дмитрові Іллічу головування селом. Не в змозі залишатися осторонь важливих для країни подій, добровільно звернувся до військкомату, щоб піти захищати Україну від ворога. Під час несення служби у зоні АТО 14 січня 2016 року, за даними медичних документів, помер у військовому шпиталі міста Красноармійськ Донецької області від серцевої недостатності, що розвинулась на тлі пневмонії. У героя залишилися старенька мати (батько помер 7 років тому), дружина та двійко донечок-школярок 9-го і 3-го класу.
16 січня 2016 року Дмитра Горбана поховали на місцевому кладовищі в рідному селі Шепіт. Родина очікує визнання його подвигу на державному рівні.

…Коли Господь нагородив велику і дружню родину Горбанів сьомою дитиною, батько неабияк тішився: для матері – шестеро донечок, а майбутня підмога вправним чоловічим рукам – довгоочікуваний синочок Дмитрик. Зрозуміло, що старші сестрички любили, пестили брата і зазвичай розподіляли хатню роботу між собою. Але хлопчина змалечку всім допомагав, брався за будь-які, навіть почасти складні для себе доручення і всі справи завжди доводив до кінця.
Біля сестер Дмитрик навчився читати і писати, тому до школи пішов достатньо підготовленим. Був напрочуд кмітливим та старанним. І дуже скромним. Багато читав, черпаючи у книжках життєву мудрість та самотужки знаходячи в них відповіді на багато запитань. Знаннями ділився з друзями, яких у нього було дуже багато. У школі Діма зазвичай отримував добрі оцінки, але ніколи цим не хизувався. Усі програмні шкільні твори знав напам`ять, цитував письменників, поетів – і класиків, і сучасників. Мав аналітичний склад розуму, дуже любив математику. Хлопець умів так розподілити свій час, що його вистачало і на уроки, і на допомогу по господарству, і на відвідування бібліотеки, і на прогулянки, й на заняття спортом… Рано навчився самостійно заробляти кошти, аби полегшити життя батькам. Будучи школярем, за літо майже завжди накопичував необхідну суму на підручники, зошити, шкільну форму і навіть… на харчування ледь не на увесь навчальний рік. Найчастіше це була допомога сусідам на сінокосах. Односельці дивувалися, як може зовсім юний хлопчина виконувати роботу, яка під силу лише дорослим вправним косарям.

Закінчивши 9 клас, юнак вступив до Ставчанського професійно-технічного училища, аби оволодіти ще й кулінарним мистецтвом.
А коли Дмитрові виповнилося вісімнадцять, його призвали на строкову службу до Збройних Сил України. У військах був сумлінним спеціалістом-зв`язківцем, за успішну службу впродовж всього терміну отримував лише подяки. Подорослішав, змужнів.

З армії повернувся таким красенем, що сільські дівчата очей не могли відвести й чи не кожна мріяла про нього… І невдовзі у серце юнака таки влучила стріла палкого всесильного кохання.

Це була Лариса – донька його улюбленої першої шкільної вчительки. З дівчиною Дмитро був знайомий з дитинства – вона часто навідувалася в гості до його сестричок. А ще впродовж певного часу приходила до Діминої матері за молоком. Однак аж після армії юнак «зблизька» угледів «карії очі, чорнії брови» симпатичної гуцулочки-односельчанки, котрі позбавили його спокою. При зустрічі з Ларисою серце Дмитра починало шалено битись та ледь не вискакувало з грудей. Він запропонував дівчині зустрічатись, поступово між молодими людьми зав`язались серйозні стосунки.

У 2000 році вони зіграли пишне весілля. Запальні гуцульські мелодії лунали над горами кілька днів: гості невтомно жваво витанцьовували, співали й веселилися, бажаючи молодятам щасливого майбуття. Здавалося, що самі сиві Карпати благословляють цей шлюб на многії літа…

За рік у пари народилася донечка, яку назвали Олександрою. Діма був безмежно вдячний дружині за щастя, яке вона йому подарувала. Називав крихітку ніжно – Сашкою, Санечкою й турботливо піклувався про неї. У цій справі молодий батько виявився досвідченим: премудрості з догляду та виховання немовлят він встиг почерпнути від старших сестер, які на той час уже повиходили заміж та мали маленьких діток.

Другу донечку, що з`явилася на світ у 2007 році, Дмитро вирішив назвати рідкісним іменем Леоніла: дівчинка народилася 29 січня, і за церковним календарем якраз був день цієї святої. І хоча молодий батько очікував на синочка, від того любов до молодшої доні не була меншою. Тим паче, що й за зовнішністю, і за вдачею малеча була схожа на татка, мов дві краплі води.

Дмитро багато працював. Часто виїжджав з області, іноді – й з країни. Повертаючись, завжди привозив подарунки для коханої дружини та донечок.
У 2010 році Дмитро Горбан вирішив здобути освіту фінансиста і вступив на заочне відділення Буковинського університету. Тоді ж почав працювати бухгалтером у Шепітській сільській раді. А восени, під час виборів до місцевих рад, односельці більшістю голосів довірили йому управління селом. Сільського голову поважали, з ним радилися, ділилися своїми проблемами і радощами.

«Він пішов захищати Україну, бо не міг вчинити інакше…»

Настав кінець 2013 року. Події в Києві, що перенеслися на всі міста і села України, стали для Дмитра справжнім випробуванням. Незважаючи на тодішній чинний режим, шепітський сільський голова організовував поїздки до столиці, почав займатися волонтерською роботою. Як правило, возив майданівцям одяг і харчі.

У зв’язку з бойовими діями на сході України, розпочалася часткова мобілізація до лав ЗС. Місія вручати військовозобов`язаним повістки дісталася й сільському голові Шепота. Він не хотів цього робити, адже люди, що звикли жити у мирній країні та чули про останні призови й винятково професійну армію, куди можна йти за контрактом, намагались усіляко ухилятися від мобілізації в зону АТО. Більшість гадала, що це не війна, а конфлікт, який ось-ось закінчиться. На жаль, реальність виявилася суворішою.

«Він пішов захищати Україну, бо не міг вчинити інакше…»

Дмитро Горбан зовсім втратив спокій, коли Буковину почали потрясати страшні звістки про загибель бійців-земляків, що пішли боронити країну від ворога. Після чергової з них, коли загинув молодий хлопець з Селятина Сашко Заєць, чоловік прийняв для себе важливе рішення. Обійнявши дружину та донечок, сказав, що не може байдуже спостерігати, коли гине ось така молодь, і залишатись бездіяльним. Тому й сам мусить йти захищати Україну. Зі сльозами на очах Лариса Дмитрівна відмовляла чоловіка. «Не хвилюйся, кохана. Відслужу, повернуся, і заживемо спокійніше та ще краще», – заспокоював дружину Дмитро.
29 липня 2015 року з повісткою на руках він поїхав до Рівного, де пройшов військову перепідготовку. Двічі приїжджав додому – одного разу на день, іншого побув з родиною 10 днів. Для донечок татків приїзд був невимовним щастям: дівчатка від нього не відходили, а він все пригортав і пригортав їх до себе…
У кінці листопада Дмитро уже був на Сході. Додому телефонував. Хвалився, що йому дали нову БМП, і він – командир екіпажу. З побратимами мав чудові стосунки, був щирим та доброзичливим. Завжди усім ділився: цигарками, харчами, позичав гроші (Ларисі Дмитрівні досі телефонують товариші чоловіка, аби повернути взяті у нього в борг кошти). Постійно просив дружину не турбуватися – він з побратимами перебуває у безпеці, у приміщенні колишнього спиртзаводу. Розповідав, що гріються біля «буржуйок» – пані Лариса пригадує, як чоловік дивувався, що його хлопці не вміють розпалити цю пічку. А він навіть готував на ній смачні гуцульські страви, адже за першою освітою був кухарем 4 розряду. Рідні ж часто передавали через волонтерів та кур\’єрською поштою продукти і одяг, теплі вовняні шкарпетки, аби не змерзав. Дівчатка писали йому листи, надсилали малюнки та просили берегтися. А він настановляв любих своїх донечок, щоб слухалися та допомагали матусі, бо ж їй без нього дуже непросто…

Невдовзі сталася прикра пригода: Дмитро занедужав. Вочевидь, у польових умовах загострилася хвороба, виявлена в 2011 році. Його відправили на лікування до Красноармійського шпиталю.

Від самого ранку понеділка, 12 січня, зв`язку з ним уже не було. Лариса місця собі не знаходила – відчувала щось недобре. Нервували й донечки, і поведінка їхня була не такою, як зазвичай. Вони телефонували безперервно, але безрезультатно. «А потім мене викликав голова РДА (Лариса Горбан працює у цій державній установі, – Н.Б.). Промовив: «З Дімою біда…» – і відвів погляд. Жінка видихнула єдине слово: «Живий?». «Боюся, що ні..», – почула у відповідь. Заціпеніла. Не могла зробити й кроку, аби вийти з кабінету. Дихати стало важко, сльози полилися з очей… А слів не було. Про себе не думала. Злякалася, як про ЦЕ сказати дітям. Помчала додому. Приїхали зяті, сестри. Не могла й не хотіла вірити, що її коханого більше немає. Усе поглядала на двері – ось він зайде, і вони разом з дівчатками всім кричатимуть, що смерть їхнього татка – це помилка. Не сталося.

Дмитра привезли 16 січня. Люди зустрічали свого героїчного голову села, стоячи обабіч дороги навколішки зі свічками і лампадками в руках. Провести Героя до місця останнього спочинку зійшлися та з`їхалися мешканці з довколишніх сіл, з райцентру та інших районів. Вигуки «Герої не вмирають!» луною розносились рідними Карпатами.

…Вона не вірила у втрату коханого, поки не побачила його в домовині. Лежав, як живий… Лариса сумнівається, що чоловік помер через застуду. Переконана, що в такому випадку він би дзвонив та запитував у неї, що приймати, аби знизити навіть високу температуру. А коли побачила перебитий ніс, зовсім втратила спокій: «Його вбили, вбили!»

Поховали Героя у рідному селі Шепіт на місцевому цвинтарі поряд з його та Ларисиним батьком. В серцях рідних біль втрати не вщухає, і хтозна, коли й чи взагалі загоїться ця рана. Вони вчаться жити без нього, але вірять, що з Небесної обителі батько і чоловік дивиться на них і ангелом-охоронцем щомиті допомагає у земному житті. І так буде завжди…
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів