«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»Мати юного Сашка Коваля Світлана зізнається, що не змогла зупинити сина і благословила в дорогу.

Військовий окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України \”АЗОВ\” Олександр Олександрович Коваль (позивний – «Ант») народився 26 квітня 1997 року у м. Хотин. Навчався у Хотинській ЗОШ 1-3 ступенів №5, яку закінчив у 2014 році. Школярем почав заробляти в Інтернеті, вивчав мови програмування, перекладав українською комп`ютерні ігри, був ПР-менеджером. Вів активну громадську роботу. Брав участь у Революції Гідності, займався волонтерською діяльністю, організовував плетіння маскувальних сіток та збір коштів і харчів для бійців АТО. Досягши повноліття, добровольцем пішов служити до полку «Азов». Загинув 1 січня 2016 року в Маріуполі на Донеччині. Похований у Хотині 6 січня 2016 року на новому кладовищі. Родина очікує визнання подвигу юного героя.

Безстрашний патріот та захисник України Сашко Коваль, якому цього року мало б виповнитися всього дев`ятнадцять, за нинішніми мірками не повинен би мати стосунку навіть до строкової служби, не те що до участі у бойових діях проти нахабних та підступних російських «сепарів»-терористів, що зазіхнули на нашу стражденну землю. Його коротке життя, мов спалах чи не найяскравішої зірки над Хотинщиною, стало неперевершеним взірцем глибокої незрадливої любові до рідної землі…

З народження – тихий і спокійний, він, за словами матусі Світлани, був цілковитою протилежністю своєму молодшому братові. Міг тривалий час гратися на одному місці, аби нікому не заважати. Батьки мало не щороку переїжджали, винаймаючи помешкання, і це не могло не впливати на родинні стосунки. Тож коли хлоп`яті виповнилося 4 рочки, молода мати була змушена виїхати до далекої Італії, аби заробити на власну квартиру. Рік розлуки з сином був справжнім випробуванням для жінки, але вона досягла поставленої мети і таки придбала будинок. Відтоді за кордон Світлана більше не їздила, присвятивши себе вихованню Сашка.

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

У школі хлопчик завжди був відмінником. Неодноразово гідно захищав честь закладу на різних олімпіадах та змаганнях, виборюючи призові місця. Навчався також і в музичній школі по класу гітари. Самотужки вивчив «премудрості» губної гармоніки. Також полюбляв малювати картини-ілюстрації і гарно викладав думку письмово. Був чи не єдиним юним дописувачем до газети «Хотинські вісті».

Змалку хлопчина мав загострене почуття справедливості, не терпів, якщо хтось навіть заради жарту намагався його обдурити.

А коли з сім`ї пішов батько, Сашко місця собі не знаходив. Він сприйняв вчинок рідної людини як глибоку особисту зраду. Тим більше, що через це надто різко й неочікувано припинилося спілкування хлопчика не лише з ним, а й з бабусею та дідусем по батьковій лінії, яких він обожнював. З тих пір хлопець замкнувся в собі й…різко подорослішав. І чим більше минало часу, тим він ставав все самостійнішим. Якось сказав матусі, що бажає змінити прізвище, не хоче надалі мати нічого спільного з тим, хто його покинув, цинічно й холоднокровно обравши собі інший шлях, іншу родину. Де його, Сашка, вже не було… Але пані Світлана (вочевидь вважаючи, що таке рішення виникло через юнацький максималізм), лагідно і мудро зупинила сина: «Зачекай, не поспішай. Ось коли отримуватимеш паспорт – тоді й вирішиш, як бути».

Але Сашко справді поспішав жити. З 12-13-річного віку зацікавився методами заробітку в Інтернеті, вивчив мови програмування, а невдовзі став перекладачем комп`ютерних ігор українською мовою. За це, звісно, отримував грошову винагороду.

Життя тривало, мати Світлана зустріла чоловіка, що по-справжньому покохав її та запропонував одружитися. Син радів за неньку, а її обранець зумів стати для хлопця справжнім другом і порадником. У вирі подій Сашко знаходив час побавитися також і з маленьким братиком, котрий згодом з`явився на світ.
Постійно цікавився політикою, багато питань обговорювали вдома всією сім`єю. Дедалі частіше Сашко почав висловлюватися проти режиму Януковича – йому боліла Україна. Мати дивувалася, звідки у її юному синові так багато патріотизму, і застерігала від необачних вчинків.

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

Але зупинити хлопця було неможливо. У 2012 році Сашко-школяр ініціює на Хотинщині збір підписів проти міністра Табачника. Стає членом молодіжної «Свободи». Співпрацює з хотинським товариством політв`язнів і репресованих, засновує сайт для осередку Місце Зустрічі «Діалог». Разом зі старшими товаришами проводить мітинг на захист рідної мови, проти законопроекту Ківалова-Колісниченка.

А далі були події кінця 2013 року. Майдан… Загибель Небесної Сотні. Переживаючи за Україну, хлопець їздив до Києва, хоча мати просила не наражатися на небезпеку. А він хотів допомогти тим, хто повстав проти рабського існування. Через свої переконання отримував спротив вчителів школи, де навчався, що в подальшому позначилося навіть на оцінках в атестаті…

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

Настав 2014 рік. Сашко дуже переживав через анексію Криму та початок бойових дій на українському сході. Долучався до волонтерів, збираючи кошти для придбання військовим амуніції, продуктів харчування, навіть питної води. Поривався туди, однак щоразу на заваді ставала…молодість. Але юнак вирішив й надалі служити Україні. Розмовляв винятково українською та гуртував навколо себе патріотично налаштовану молодь. Тих же, хто схибив, залучав до занять спортом, організовував змагання та за власноруч зароблені кошти заохочував переможців грамотами, дипломами. Ерудований та освічений, сам був взірцем для наслідування, причому не лише для однолітків, але й для старших за себе молодих людей. Почав ходити до православної церкви Київського патріархату, а на свято Великодня в 2015 році довго і щиро молився на Всенощному богослужінні. Зробив зачіску «джура», яка пізніше «трансформувалася» у пишний козацький чуб.

…У 18 років Сашко не змінив наміру звільнитися від прізвища, яке вже просто-напросто його гнітило. Бо рідний батько ніби забув про сина, хоча іноді вони й бачилися. Образа засіла у юному серці так глибоко, що з нею було неможливо щось вдіяти… Так хлопець став Ковалем – як уся матусина родина. Як її батько, українець з діда-прадіда. Тепер мати не заперечувала – розуміла, що вибір цей свідомий. Ім`я «Сашко Коваль» відтоді стало ще й його своєрідним позивним.

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

Влітку 2015 року 18-літній хотинчанин переїжджає до Чернівців та самотужки орендує квартиру. Матері повідомляє, що має на меті готуватися вступати до університету. Якось Світлана у нього вдома у шафі побачила… військову форму. «Що це, синочку?», – запитала. «Як так Бог дав, скажу: не можу спостерігати, як на Сході гинуть хлопці, а тут їхні ровесники ходять по барах…Збираюся туди…»

Знаючи характер своєї дитини, не перечила, благословила. Тим більше, що Сашко переконував: якщо судилося померти – не треба навіть на війну йти…
28 червня, в День Конституції, він поїхав до Києва. До загону спеціального призначення Національної гвардії України «Азов». Вибрав «азовців», бо саме вони, як пояснював, на той час були і найорганізованішими, і найдисциплінованішими. Саме вони першими йшли в бій – і він це знав. Вибрав їх, аби «не сидіти в окопах, а по-справжньому воювати…» 24 липня він з побратимами здавав екзамен «Спартан». Аби підтримати сина, Світлана поїхала до столиці. З жахом спостерігала, як він з побратимами з величезними 70-кілограмовими наплічниками за спиною долали перешкоди, як з висоти 4 поверху без страховки злазили по канату…

«Мій син по-справжньому любив Україну. І по-справжньому вірив у долю…»

Далі – відправка на Маріуполь. Перебуваючи в «секторі- М», юний захисник рідної землі у телефонних розмовах просив матір, аби не хвилювалася за нього та «тримала себе в руках».

Де бував і чим займалися побратими-«азовці» – не казав. Вже згодом вдома дізналися, що стежечка бійця пролягла навіть «гарячими точками» – Чонгар, Донецьк…

Перед Новим 2015 роком Сашко Коваль приїхав до Хотина. Сусіди і знайомі не впізнали хлопця, настільки він змінився. Красень під два метри зросту у цивільному – бежеве пальто, шарф в клітинку. І чуб зголив. Стильний, накачаний – заняття та тренування не минали безслідно. Розмовляли на різні теми. Сашко просив надалі йому не дзвонити, бо це небезпечно. Коли буде можливість, він, мовляв, зателефонує сам. «Не дай, Боже, попаду в полон, щоб ти знала: живим не здамся. Як маю померти – помру», – казав матері. Два тижні був з рідними, а за кілька днів до новоріччя поїхав назад. Новорічної ночі привітав родину зі святом. «Я чула вибухи і постріли і запитувала, що це означає. У відповідь почула, що все нормально…»

А вранці Світланиному чоловікові зателефонував Сашків командир з Маріуполя. Повідомив, що хлопець загинув. Ігор вирішив перевірити цю страшну звістку – нічого не сказавши дружині, подзвонив її братові, чоловікові сестри, який працює в поліції. Інформація підтвердилася… Світлана, побачивши, що терміново з`їжджається родина, зрозуміла все сама. Отже, і її біда не оминула… Не повірила. Був шок і порожнеча. Він же такий молодий, зовсім дитя. Зверталася до неба, ледь не втрачаючи свідомість, запитувала Матір Божу, за що випала їй така доля? …

…Його зустрічав весь Хотин і усі довколишні села. Стоячи навколішки на морозі зі свічами та безперервно скандуючи «Герої не вмирають!»А коли вдома відкрили домовину, Світлана не одразу впізнала свою дитину. Кульове поранення в голову. Він так змінився…За особливими прикметами лише визнала, що це Сашко. В очах потемніло…Військові підтримували неньку. Казали, що вона має ким гордитися, що морально і фізично він був підготовлений краще,ніж бувалі воїни. Що син був прикладом для всіх. Та вона це знала й без них. Складала плани на майбутнє, мріяла, що виросте непересічна особистість, що про нього говоритимуть, ним всі гордитимуться. Так і вийшло – однак посмертно. Тепер ім`я Сашка Коваля знають в усій Україні. І не тільки.

…Поховали Героя 6 січня 2016 року на новому кладовищі у Хотині. Запалює на могилі щоразу свічечку мати цього чудового хлопця. Вона розуміє: хоч син не встиг створити сім`ю, збудувати будинок, подарувати їй онуків, зате він поклав свою безмежну синівську любов до ніг Матері України. Це був ЙОГО вибір, а значить, на Небесах йому має бути радісно…
Наталія БРЯНСЬКА

peredplata