Мати Сашка Петрищука Світлана вірить, що під час вибуху гелікоптера його відкинуло ударною хвилею. А отже, є надія…
Капітан спецпідрозділу «Альфа» Служби безпеки України Олександр Вікторович Петрищук народився 27 лютого 1987 року в Чернівцях. З 1994 по 2002 р. навчався в міській школі-комплексі №27. З 2002 по 2005 р.р. був ліцеїстом Львівського державного ліцею імені Героїв Крут. У 2005 році вступив на навчання до ЧНУ імені Ю. Федьковича, після І курсу успішно склав іспити до Київського політехнічного інституту Національно-технічного університету України, в якому навчався з 2005 по 2010 рік, отримав базову вищу освіту бакалавра за напрямком підготовки «Інформаційна безпека». У 2010 році вступив на 5 курс цього ж вишу та здобув кваліфікацію фахівця із захисту інформації з обмеженим доступом в інформаційних та комунікаційних системах.
З 2011 року перебував на службі в СБУ у Києві. Загинув 24 червня близько 17:00 під Слов\’янськом в районі гори Карачун у збитому бойовиками військовому гелікоптері Мі-8, який повертався до блокпоста зі спеціалістами, що встановлювали апаратуру для моніторингу простору та фіксації фактів порушення перемир\’я у зоні АТО. Після численних ДНК-експертиз ідентифікований та похований 5 вересня 2014 року на Центральному міському кладовищі в Чернівцях на Алеї Слави. Указом Президента України від 8 серпня 2014 року Олександр Петрищук нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
…Сашко ріс у мальовничому місті над швидкоплинним Прутом разом з молодшою на три роки сестричкою Альонкою. Змалечку спокійний і неконфліктний, він був абсолютною їй протилежністю. Вочевидь, саме барви неповторної буковинської природи з раннього віку спонукали до розвитку у хлопчика творчих художніх здібностей. Він багато читав і малював. Змалечку любив домашній затишок, тому часто відмовлявся від відвідування дитячого садочка. Іноді матуся Світлана Олексіївна брала синочка на роботу, і хлоп`яті достатньо було дати до рук папір, ручку чи кольорові олівці, аби впродовж тривалого часу він тихенько сидів і «творив» свої картини. Вечорами однолітки зазвичай гасали чернівецькими дворами у пошуках пригод, а Сашко частіше також малював, солодко занурившись у власні думи та фантазії. Через це завбачливі молоді батьки не залишили неординарне сприйняття світу свого первістка без уваги та паралельно з загальноосвітньою віддали його ще й до міської художньої школи.
Вчителі були задоволені скромним, талановитим, обдарованим від Бога учнем. Хлопчик добре вчився, серед інших предметів все ж найбільше любив «точну» математику.
Обожнював бабусю по материній лінії, адже саме вона через постійну зайнятість батьків весь свій вільний час проводила з онуками. До всього, жінка ще й мешкала поблизу школи, тож Сашко, а згодом і Альона, більше перебували саме у неї. Сашко постійно знаходив можливість всім чимось допомогти – і товаришам, і вдома, і бабусі. Вона ж перевіряла виконані завдання, навчала онучат цінних життєвих премудростей та з задоволенням «на замовлення» часто готувала їхні улюблені страви.
Очевидними були успіхи Олександра Петрищука в художній школі. До того ж, різноманітні «стіннівки» та інші «художні» доручення у загальноосвітній – то також була саме його, Сашка, справа. Художники-викладачі дивувалися, наскільки у нього була розвинена дитяча фантазія, та радили після 9 класу обов`язково продовжити навчання у Вижницькому ліцеї прикладного мистецтва.
Але, готуючись до дорослого чоловічого життя, у 8 та 9 класі хлопець раптом почав захоплюватися… військовою справою. Спілкуючись з батьком, він дізнався про Львівський військово-спортивний ліцей, що готує кадрових військових, і дуже зацікавився цим навчальним закладом. Рішення прийняв швидко: здав документи, коли там вже закінчувався їх прийом та за три дні до вступних іспитів був допущений взяти у них участь.
Старовинний Львів зустрів своєю неповторною архітектурою та ошатністю. Сашко витримав випробування – і його зарахували до легендарного ліцею імені Героїв Крут.
…Перші півроку навчання виявилися надто тяжкими. Різкий перехід від моральної свободи до казарменої дисципліни, що панувала у ліцеї, був для юнака досить незвичним та складним. Вихованців привчали до чіткого військового порядку, а викладачі, особливо ж військово-спортивної підготовки, навіть не намагалися спілкуватися з ними так демократично, як це було у стінах рідних шкіл. Вишкіл, тренування… Іноді Саша телефонував до Чернівців та намагався поскаржитися рідним на свою долю, але ті виважено-мудро наставляли хлопця, підтримували його та просили потерпіти – мовляв, ще трохи, і обов`язково стане легше. Так і вийшло – юнак поступово звик, наступних півроку успіхи пішли догори, і він увійшов до п`ятірки найкращих ліцеїстів взводу.
«Ліцей для нашого Саші був справжньою сходинкою до чоловічої зрілості, – пригадує Світлана Олексіївна. – Він підтягнувся, змужнів, навчився відстоювати власну точку зору, приймати відповідальні рішення, став цілеспрямованим. Одним словом, коли він приїжджав додому, ми не впізнавали сина. Та й навчання в цьому ліцеї вважалося дуже престижним…»
Після закінчення закладу Саша здав екзамени на фізичний факультет Чернівецького національного університету. Рік провчився, однак бажання надалі продовжувати кар`єру військового взяло гору, і він вирішив вступати до Київського політехнічного інституту Національного технічного університету України. Обрав спецкурс з захисту інформації. Аби мрія таки здійснилася, дистанційно закінчив курси підготовки до вступу, регулярно займаючись з репетиторами та у визначений термін висилаючи до вишу виконані завдання.
Але на навчання за вибраним фахом слід було ще отримати рекомендацію від управління СБУ в області. Юнак зумів переконати тамтешнє керівництво, що саме він гідний такого важливого документа. Запевнив, що вірою і правдою завжди служитиме українському народові. А ставши студентом омріяного вишу, вже на 2 курсі приймав Присягу на вірність Україні…
Спливали студентські роки. Сашко Петрищук рідко приїжджав зі столиці до рідного міста. При зустрічі зазвичай ніжно обнімав матусю та сестричку, розпитуючи про справи. Більше часу проводив з батьком, якому чисто по-чоловічому міг довіритися та отримати відповідь на запитання, що почасти викликали певні сумніви. Удвох з татом вони, аби не турбувати «жіночу половину», мали навіть власні секрети…
У 2011 році Олександр закінчив навчання і, за правилами, мав би повернутися до Чернівців у розпорядження управління СБУ. Але успішному молодому військовому фахівцю запропонували залишитися на роботі у столиці. Вдома засмутилися і водночас зраділи: нехай далеко від рідних, але ж це – столиця, де значно більше можливостей для молоді. І, власне, право на роботу у Києві Саша виборов самотужки…
Де конкретно працював син і що входило до його обов`язків, Світлана Олексіївна не знала. Професія вочевидь вимагала певної конспірації, і часто-густо на запитання про роботу йому доводилося віджартовуватися: «Не треба про це, мамочко. Менше знаєш – краще спиш».
Там, у Києві Олександр зустрів і події кінця 2013 – початку 2014 років. Розмов, що відбувається на Майдані, майже не вів. А його мудрі батьки, все розуміючи, не влаштовували допитів. Але повсякчас застерігали сина від необдуманих вчинків. Він же у відповідь просив, аби рідні берегли себе…Переживав за батька, здоров`я якого погіршилося. А коли Віктор Зіновійович приїжджав до столиці на обстеження та лікування, надавав йому можливість проживати у помешканні, яке винаймав.
« Я багато чого не знала, – сумно мовить Світлана Олексіївна Петрищук. – Саша дуже оберігав родину, тож навіть не було відомо, коли розпочав службу в «Альфі» і коли вперше його відправили на завдання у зону бойових дій …»
Син все частіше «їздив у відрядження», перебував на полігонах. На початку травня 2014 року знайшов можливість трохи відпочити вдома. «Саша, яке щастя, що тебе відпустили!» – Мати не знала, що її дитина вже побувала там, на Сході, у горнилі пекельної боротьби за рідну землю. А своїм мовчанням про це він лише намагався зберегти її та батькове здоров`я.
На початку червня Олександр якось не відповів на дзвінок. Світлана стривожилася. Знала, що має він аж три телефони, але на жоден додзвонитися не змогла. І хоча наступного дня надійшло повідомлення, що все добре і просто ніде зарядити гаджети, серце матері вже не знало спокою. Минали дні за днями. Петрищуки стежили за новинами, намагалися хоч щось вивідати у сина, але Саша повсякчас повідомляв, що він не на війні, а у Києві…
24 червня на Карачун-горі бойовики влучили у військовий гелікоптер. Спочатку – ніяких подробиць. Наступного дня вранці не витримав батько: «Здається, щось трапилося…» Світлана Олексіївна заспокоїла чоловіка, пішла на роботу. А о 10-й її викликали до керівника. Думала, йтиметься про чергову підготовку документів до перевірки. Серце боляче стиснулося, коли у кабінеті побачила оперативників з СБУ, медиків, психологів. «Ваш син…», – долинуло до свідомості ніби десь дуже здалеку, і жінка ледь встояла на ногах. Миттєво відчула незрозумілий холод і жахливу підступну порожнечу. «Саша живий! – закричала що було сили, але голосу свого майже не почула. – Його відкинуло вибуховою хвилею…» «Прийміть співчуття…», – знов почулося. «Ні, він живий! Поранений, але живий…», – намагалася донести до присутніх те, що в її уяві могло статися з сином найгірше.
…Поїхали до Києва. Збирали документи, хотіли знайти найтоншу ниточку, яка б давала бодай мізерну надію, що біда не прийшла до їхнього дому. Але скрізь чули: «Значиться у списку загиблих». Почалися тривалі ДНК-експертизи. І без цього горя хворий батько ще більше занедужав. У відчаї всі чекали висновків та молили Бога, аби не допустив загибелі Сашка. Жевріла надія: їздили до екстрасенсів, і ті в один голос повторювали, що він живий.
Результати трьох експертиз на 99, 99% підтвердили, що Олександр Петрищук таки загинув.
…Його проводжали у останню путь 5 вересня 2014 року. З величними військовими почестями. Велелюддя, море квітів, вінків… Промови бойових побратимів, що клялися продовжити справу Олександра.
Рідні, близькі та просто небайдужі люди часто відвідують місце спочинку Героя. Але серце МАТЕРІ не сприймає втрати. Вона не перестає чекати свого мужнього, любого, найкращого і найдорожчого СИНА.
Батькове ж серце не витримало загибелі Сашка. І тепер вони вже удвох оберігають з Неба згорьовану Світлану Олексіївну, Альонку та всю родину…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
