Старший прапорщик 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних сил України В’ячеслав Максимович Пелехатий народився 5 червня 1974 року у селі Ярівка Хотинського району Чернівецької області у родині колгоспників. Зростав разом зі своїм старшим братом. У Ярівці здобув загальну середню освіту. Вступив до Ставчанського професійно-технічного ліцею.
Згодом був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил України та впродовж двох років виконував свій обов’язок в прикордонних військах у Керчі.
Після демобілізації закінчив школу прапорщиків у Кам’янці-Подільському та, підписавши контракт на подальшу службу в армії, потрапив до тодішнього 300-го полку, що дислокувався у Чернівцях. Працював також у територіальному центрі комплектування військовослужбовців за контрактом обласного військового комісаріату. У 2011 році перевівся на службу до 80-ї окремої аеромобільної бригади (колишній 300-й полк). Одружився. На Схід потрапив у зв’язку з проведенням АТО весною 2014 року. 9 червня біля Слов\’янська потрапив у ворожу пастку. Був доставлений до Харківського військового шпиталю. Медики боролися за його життя, проте о 9-й ранку наступного дня В’ячеслав Пелехатий помер. Залишились дружина та двоє синів (1999 і 2011 р. н.) Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно).
…Зі своєю майбутньою дружиною В’ячеслав зустрівся у центрі старовинних Чернівців зовсім випадково. Дівчина навчалася на першому курсі університету та якось, йдучи додому, натрапила на зграю собак. Тварини почали гавкати, а Марина зупинилася та не знала, що робити. І тут до неї підійшов хлопець, що проходив повз, рішуче взяв за руку та допоміг дістатися заповітних дверей під’їзду.
Наступного дня В’ячеслав прийшов знову – запитати, як дівчина почувається після стресу. Розповів, що він – військовий, прапорщик. Марина зраділа – у неї прапорщиком був її любимий дідусь – отже, близька, мовляв, душа зустрілася. Голубоока красуня приїхала на Буковину з Молдови, тож і вимоги до хлопців мала дещо інші, ніж у місцевих дівчат. Почала «вивчати» й Славика, але одразу звернула увагу, що він не намагається справити на неї враження кращого, ніж є насправді. Був таким, яким був, і це дуже тішило дівчину. Так вони почали зустрічатися, хоча на серйозні наміри навряд чи обоє тоді сподівалися. Марині з цим хлопцем було легко, і якось аж надто спокійно. Раділа його палким зізнанням при чергових зустрічах – «Я скучив за тобою, Маринко». Коли вона на канікули чи вихідні їхала до батьків – постійно телефонував з КПП. Хлопець так прив’язався до Марини, що при її відсутності завжди казав, що йому ніби не вистачає його другої половинки.
У 1998 році Славик познайомив Марину зі своїми батьками, яких дуже поважав. Раніше вони давали синові настанови: маєш одружуватися – приводь дівчину додому, а як ні – не приводь. Так хлопець запропонував другокурсниці Маринці руку і серце. У Молдавії справили гучне пишне весілля, і молода родина почала винаймати квартиру у Чернівцях. А вже невдовзі Славик «добився» кімнати у гуртожитку для військовослужбовців.
Через рік на світ з’явився їхній син Максим. В’ячеслав почувався ледь не на сьомому небі та був вдячний своїй коханій, що подарувала йому синочка. Усвідомлював, що вже настала більша відповідальність –тепер за них обох. Молодий чоловік багато працював, і малюк не часто його бачив. Іноді під час прогулянок він підбігав до військових у формі, приймаючи їх за татка …
В’ячеслав дуже цінував родину. Після служби зазвичай чимшвидше діставався додому, до коханої дружини та синочка. За всі 16 років спільного життя рідні ніколи не бачили його напідпитку. В’ячеслав також не палив …
За найменшої нагоди всією сім’єю відвідували то його, то Марининих батьків, часто подорожували. Голова родини докладав зусиль, аби відпочинок їхній був корисним. Тому щороку вони бували і на морі, і в Карпатах.
У 2011 році народився Вадимчик. Різниця між хлопчиками у віці була відчутна – 12 років, тож старший брат допомагав матусі з малим. Дещо по-іншому, порівнюючи зі старшим, було ставлення до маляти й батька, і Марина якось припустилася думки, буцімто чоловік більше любить саме Вадима. Славик тоді ледь не образився на дружину та терпляче пояснив їй, що це лише наслідок батьківської зрілості. Бо ж їхній Максим вже дорослий, а Вадик – маленький, ось і все «інше» ставлення. Та заборонив Марині навіть думати про таке – вони ж бо для нього всі троє – найрідніші, найдорожчі, найлюбиміші. І заради саме їхнього спокою і благополуччя він готовий геть на все….
Зі старшим сином удвох вони займалися спортом, мали «чоловічі» секрети. Одне слово – Максим постійно гордився своїм татком, брав з нього приклад. З меншим В’ячеслав за нагоди гуляв, складав конструктор, бавився іграшковими машинками.
Події в Києві кінця 2013-го року, які дали поштовх виникненню революційного Майдану, не могли не відобразитися на настроях В’ячеслава. Він ще задовго до тих сумнозвісних подій переймався долею України. Чому ми не можемо гідно жити? Чому панує безробіття? Чому низька зарплатня, – ось невеликий перелік питань, які не давали йому спокою. За можливості подружжя разом дивилося телевізор, відслідковуючи, що там відбувається. Та справжні переживання почалися, коли пролилася перша кров…
… Марина гостювала у Молдові, і Славик зателефонував, що їде на полігон до Сторожинця. Жінка зустріла повідомлення спокійно – він же військовий…А якось чоловік попросив її вийти з Вадимчиком на вулицю – мовляв, військова техніка колоною заїжджає на територію частини, нехай він подивиться. Прийшовши ж додому, з подивом розповідав, як реагували на колону бойових машин буковинці: хтось фотографував на мобільні телефони, хтось з острахом хрестився…
А вже 7-го травня 2014 року В’ячеслав телефоном повідомив Марині, що вони виїжджають з Чернівців, куди – точно не знає, однак, швидше за все, на полігон до Рівного. І відправляють їх зі станції «Чернівці-Південна». Марині довелося викликати таксі, аби встигнути провести чоловіка. Але коли вона побачила його у бойовому спорядженні – каска, бронежилет, наколінники, рації, – ледь не втратила мову… Тоді, дуже здивувавшись від побаченого, сама того не підозрюючи, вона бачила свого Славика востаннє.
… Він телефонував щодня. Щоправда, не казав коханій, що потрапив у зону бойових дій –все «доповідав», що вони з побратимами перебувають на полігоні у Рівному, – переймався її самопочуттям, оберігав, захищав від негативної інформації. Запитував про дітей, просив берегти їх і себе. Вона ж твердо вірила, що чоловік у Рівному. Якби ж вона знала, якби знала… Вдень і вночі молилася б, аби Господь вберіг його, врятував батька її дітей. Не вийшло…
Якось Славик по телефону повідомив, що не поїде з сім’єю на море, бо навчання, мовляв, тут надовго, ймовірно, навіть до вересня…
А потім дзвінки припинилися. Неочікувано. Марина знала – він дасть про себе звісточку, іншого бути не може. Але замість нього телефонували друзі. Вони плакали: «Славик поранений, Мариночко!» До кінця не усвідомлюючи почутого, вона тоді ледь видихнула: «Він живий?»…
…У частині вочевидь боялися реакції дружини на страшну звістку, тому спочатку повідомили про загибель сина рідним у Ярівку. Марині ж зателефонували, що до Чернівців виїхав старший брат чоловіка, Сергій… Вже згодом молода жінка дізналася, що її коханий ТАМ не відмовлявся від жодного бойового завдання. А 9-го червня він підірвався на «розтяжці». Серйозно пораненого В’ячеслава доправили в Харківський госпіталь, медики боролися за нього впродовж ночі, але травми були не сумісні з життям. Він помер 10-го червня 2014 року, і це була перша втрата Буковиною в зоні АТО одного з найкращих своїх синів…
«Світ перевернувся, – зі сльозами відчаю пригадує ті жахливі дні Марина. – Я попросила керівництво школи, аби відпустили додому старшого сина, і зразу йому сказала, що татка більше немає. Син не повірив…» Вона й сама засумнівалася – у голові роїлися думки, що це якась страшна й безглузда помилка. Що ЦЕ не могло трапитися з нею, її дітьми. Що, може, біда сталася з однофамільцем її Славика. Бо не міг він їх покинути… Мусив повсякчас думати про неї і синів, як це робив завше…
Марина бачила чоловіка, коли його привезли «вантажем-200». Вона впізнала до нестерпного болю рідні риси…були «Швидкі», люди в білих халатах з зосередженими обличчями щось казали, кудись тягнули її, знесилену, бо ноги вже не хотіли слухатися. Був похорон, велелюддя і вигуки «Герої не вмирають!»
…Вічний спочинок В’ячеслав Пелехатий знайшов на алеї центрального міського кладовища. До сороковин вона щодня туди їздила, зараз намагається вже не так часто турбувати його. Десятикласник Максим по-чоловічому мовчки переживає втрату батька-героя. А Вадимчик, котрому пояснюють, що татко на небі, щодня чекає на нього та просить купити вертоліт, аби допомогти йому звідти повернутися додому. Марина ж мусить зараз бути хлопчикам за двох і виростити їх такими, якими хотів бачити синочків їхній татко. Вона впевнена, що виконає обіцянку, дану нею на могилі чоловіка…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
