РОЗВ\’ЯЗКА НЕМИНУЧА

РОЗВ'ЯЗКА НЕМИНУЧАНапруга зростає, Кремль намагається нас залякати і частими обстрілами на лінії розмежування на Донбасі, і провокаціями у нашому тилу. Його бісить, що Україна збирається святкувати двадцятип\’ятиріччя своєї незалежності. А стратегічна мета неоімперців – ліквідація Української держави. Третій рік поспіль намагаються досягти її силою зброї, проте успіху не досягають. Натомість становище самої Росії помітно погіршується.

Псевдоперемоги завершуються поразками

Російська пропаганда всіляко обігрує фразу Путіна \”Ми – народ-переможець!\”. Створено образ \”мудрого правителя\”, який завжди перемагає своїх суперників. Найсвіжіший із популярних сюжетів російського телебачення – раптове покращення відносин між РФ і Туреччиною, перетворення Ердогана із підлого ворога на одного з найкращих друзів Росії. Проте турецький президент веде власну гру, в якій нині йому вигідно заробити побільше грошей на російських туристах і на продажу росіянам своєї продовольчої продукції. А що буде завтра – навряд чи знають самі турки.

Радіють у Москві й погіршенню відносин між Польщею і Україною після того, як польський сейм оцінив волинську трагедію 1943 року як \”геноцид поляків українськими націоналістами\”. До речі, це рішення не має юридичної сили: визнати геноцидом міжнаціональну різанину може лише Міжнародний трибунал. А такого вироку немає. Та й у самому польському суспільстві рішення сейму зустріли неоднозначно. Далекоглядні політики й інтелектуали добре розуміють його небезпеку для самої Польщі. Копирсання у минулому можуть відродити взаємні претензії народів-сусідів, а поляки мали чимало проблем не лише з українцями. Нещодавно про свої біди згадали судетські німці, яких виселили чехи одразу після війни. А із західних земель Польщі, що відійшли їм за результатами Другої світової війни, також виселені мільйони німців, й їхні нащадки зберегли пам\’ять про те, як усе відбувалося. Можуть полякам і пригадати. Наразі у Кремлі радіють, що \”перемогли на польському напрямку\”, і хизуються \”мудрістю й передбачливістю\” свого \”національного лідера\”.

Натомість на інших напрямках Путін отримав декілька дошкульних ударів. Після недавнього саміту НАТО у Варшаві члени Північноатлантичного альянсу недвозначно почали готуватися до протистояння російській агресії. Днями Міністерство оборони Німеччини презентувало Білу книгу, в якій Росія прямо названа противником. А саме в Німеччину Путін вгатив великі гроші, щоб підкупити тамтешніх політиків і забезпечити собі підтримку з їхнього боку.

Але найбільшого удару завдали кремлівським імперіалістам за океаном, і тут проглядається український слід. Не так давно у нашій країні опубліковано матеріали так званої \”чорної бухгалтерії партії регіонів\”. Серед них виявилися і дані про мільйони доларів, якими Янукович розплатився з американськими політтехнологами, які забезпечили йому перемогу на президентських виборах.

А нині ця ж команда очолила виборчий штаб кандидата в президенти США Трампа. З\’ясувалося, що за отримані в Україні суми команда політтехнологів не відзвітувала повністю вдома, що за американськими законами вважається великим гріхом. Журналісти виявили, що і у Трампа є чимало фінансових гріхів, і це помітно знизило його рейтинг. А саме на цього кандидата в президенти США поставив Путін. Він розраховував на перемогу, проте ситуація різко змінилася і все реальнішою стає поразка.

Чого насправді хоче Путін?

Кремлівські байкарі-пропагандисти постійно твердять, що в Україні іде \”громадянська війна\”, спровокована американцями для послаблення Росії. Є чимало людей, які вірять цьому. Проте реальну небезпеку для себе Вашингтон вбачає не у Москві, а у Пекіні. Хоча про це не часто згадується відкрито, конфлікт між двома могутніми державами може спалахнути, якщо КНР розвиватиметься дуже швидкими темпами й її інтереси увійдуть в антагоністичну суперечність з американськими.

А Путіну \”американська загроза\” потрібна для того, щоб тримати у тонусі своїх підданих. Це ж не з Грузією чи Україною воювати, а з найпотужнішою державою світу. Для тих, хто фантазує про повернення Москві статусу столиці наддержави, заокеанський противник виглядає гідним. Вступати з ним у пряме зіткнення не хочеться, але стріляти на Донбасі в \”американську агентуру\” – якраз те, що треба.

Головна мета Путіна – зберегти владу і можливість й надалі грабувати найбільшу за територією країну світу. Для цього йому необхідно згуртувати навколо себе переважну більшість росіян і тримати їх у постійній напрузі. Технології \”обложеної фортеці\” СССР використовував з успіхом впродовж цілих десятиліть. Ними намагаються скористатися і нинішні правителі Росії. Проте вони не мають такої дієвої ідеології, яку сто років тому мали більшовики і якою задурили великі маси людей. Тож і роблять путінці якусь дивну суміш з різних ідей, символом якої став недавно продемонстрований у Севастополі герб Совєтського Союзу із вписаним у нього двоголовим орлом з коронами і хрестами.

Росія деградує на очах, втрачаючи власну науку і сучасну систему освіти. Здається, Путін вирішив керувати неграмотним натовпом, який ведуть у \”світле майбутнє\” ожирілі попи з суворими чекістами. Але це \”майбутнє\” не попереду, а далеко позаду. Світ розвивається стрімко, і відсталі держави за ним не встигають. Інтереси занурених у минуле збігаються: з одного боку, російські неоімперці, а з другого – озлоблені фанатики \”Ісламської держави\” з усіх сил стараються загальмувати, зупинити прогресивні тенденції. І чим зрозумілішими стають їхні плани, тим реальнішою буде спільна реакція передових держав світу.

Сили минулого надто загралися. Трагедія, яку вони нав\’язують нам, підходить до кульмінації. Тож неминучою буде розв\’язка. Коли вона настане, прогнозувати важко. Але вже тепер з’являється все більше ознак наближення фіналу. Буває, що подібні розв\’язки відбуваються несподівано для більшості. Як це сталося 25 років тому в серпні 1991 р., коли спроба старих сил зберегти свою владу зазнала поразки. Такий фінал може очікувати Путіна з його намаганням вічно сидіти у Кремлі. Вічного у політичному житті не буває, – світ постійно міняється, й інколи дуже швидко.
Ігор Буркут, політолог