Про загиблого героя Олега Косована розповідає його двоюрідний брат Дмитро Ромашов
Солдат 12-го полку інженерно-технічного забезпечення Збройних Сил України Олег Володимирович Косован народився 21 грудня 1985 року в місті Шахтарськ Донецької області та був у сім’ї єдиним сином. У 1992 році пішов до школи, де здобув базову середню освіту. У 2003 році закінчив коледж з поглибленим вивченням ІТ-технологій і переїхав на Буковину до Сторожинця, звідки був родом його батько. Вищу освіту з улюбленого фаху здобув у приватному вищому навчальному закладі «Буковинський університет», який успішно закінчив у 2008 році.
Впродовж одного року проходив строкову військову службу в Чернівцях. Після повернення з армії працював у приватних комп’ютерних клубах.
У зв’язку з бойовими діями на Сході, 12 серпня 2015 року, під час шостої хвилі часткової мобілізації, був призваний до війська та направлений у зону АТО захищати цілісність України.
Загинув 24 червня 2016 року внаслідок вогнепально-вибухової травми, отриманої під час виконання бойового завдання, під селом Новоолександрівка Біловодського району Луганської області.
Похований у райцентрі Вижниця, поруч зі своїм другом юності та побратимом Віталієм Крутофостом. Залишилися мати і старенька бабуся.
…Мабуть, за особливим велінням долі батьки Олега Косована, обоє будучи вихідцями з Буковини, свого часу зустрілися на українському Сході, в Донецькій області. Відчуваючи ностальгію за карпатським краєм та спілкуючись із симпатичною дівчиною, молодий шахтар невдовзі зрозумів, що неабияк закохався і що саме вона має стати подругою, вірною дружиною, матір’ю його дітей. Від цього щирого почуття 21 грудня 1985 року в місті Шахтарськ, де оселилося подружжя, на світ з’явився єдиний і дуже бажаний синочок.
Дитячі роки Олежика минали не лише на Донеччині. З раннього віку щоліта батьки відправляли його подалі від промислової зони, і канікули хлопчик, як правило, проводив у рідної тітки по материній лінії у селі Багна Вижницького району. Чисте, мов кришталь, гірське повітря, вкриті могутніми пралісами гори, духмяне різнотрав’я, гриби, ягоди, горіхи… Карпатська природа постійно вабила юного донеччанина, і за найменшої можливості він намагався побувати на Буковині.
«Я так звик до Олега, що навіть не міг уявити, щоб він до нас не приїхав, – розповідає двоюрідний брат хлопця Дмитро Ромашов. – Хоча, чесно кажучи, мені це не завжди подобалося. Бо коли він жив у нас вдома, для всіх цей період був ледь не стихійним лихом. Вихором носився сюди-туди, і я, старший, мусив встигати за ним. Бувало, «доповідав» моїй матері про якісь «гріхи», тож іноді доводилося навіть сварити та погрожувати йому «депортацією» до Шахтарська. Попри це, з дитинства ми були дуже дружними, а коли подорослішали, стали як рідні. Такі стосунки пронесли крізь усе життя…»
У Шахтарську минала юність Олега Косована. Там він закінчив 9 клас та коледж, де навчався новітнім комп’ютерним технологіям. І міг би, звісно, залишитися у рідному місті, але туга за миловидними гірськими краєвидами, туристичними походами, за вірними друзями босоногого (в прямому сенсі слова) дитинства спонукала хлопця переїхати у неповторний квітучий «край Черемоша й Прута». Тим більше, що додому, вийшовши на заслужений відпочинок, вирішив повернутися і батько хлопця Володимир.
Олег оселився у бабусі по батьковій лінії у Сторожинці. Вступив до Буковинського державного університету, де зміг поглибити та розширити знання, здобуті в коледжі. Опісля, заробляючи на прожиття, працював у приватних комп’ютерних клубах, присвячуючи улюбленій справі більшість часу. Мав багато друзів і серед хлопців, і серед дівчат. Власне, представниці «жіночої половини людства» часто самі намагалися завоювати прихильність цього привабливого і комунікабельного, завше підтягнутого молодого чоловіка, з яким завше було цікаво спілкуватися.
А потім раптово пішов з життя батько Володимир. Олег боляче переживав втрату та після цього намагався ще більше підтримувати маму, котра повернулася до Шахтарська, адже там залишилася їхня квартира. Постійно телефонував, розповідав про своє життя, успіхи.
…Про події на Київському Майдані брати майже не розмовляли. Хоча кожен з болем в душі сприймав повідомлення ЗМІ про те, що там відбувається, про смерті людей, що стали на боротьбу проти тиранії.
Коли розпочалися бої за схід України, хлопець довго не міг збагнути, як таке могло статися. Дмитро бачив братову занепокоєність – там, на зайнятій терористами території, залишалися однокласники, друзі. Олег зв’язувався з ними, просив виважено ставитися до всього, що відбувається, та обрати вірний шлях. У відповідь інколи незаслужено отримував образи та врешті зрозумів, що спілкування хоча б тимчасово варто припинити, бо між ним та вчорашніми донецькими друзями пролягла велика прірва. І саме вона жорстоко розділила їхні молоді, досі безтурботні життя на дві частини.
…Тривала часткова мобілізація. Під час 6-ї хвилі, 12 серпня 2015 року, за сторожинецькою адресою повістку отримав і Олег Косован. Рідні та друзі, дізнавшись, що молодого чоловіка призвали до війська, були здивовані та вражені, адже на його відповідальності перебувала мати зі статусом інваліда. Єдиний син… Але Олег твердо дотримувався переконання, що захищати землю від ворога – перший обов’язок для кожного чоловіка.
Дмитро пригадує, як отримав від брата повідомлення «ВКонтакті»: «Хочеш «прикол?» І вислав своє фото на полігоні у військовому строї. Діма був ошелешений: задовго до цього він також мав намір добровільно піти до армії, але його не взяли через те, що на утриманні мав трьох неповнолітніх діток…
Упродовж трьох місяців у Олега тривали військові навчання. Згодом його з побратимами відправили на буремний Схід…
Тривалий час, аби не хвилювалася, тримав це у таємниці від матусі. А коли зважився повідомити їй про це, жінка, не в змозі нічого змінити, вирішила терпляче чекати повернення дорогого сина додому. Залишивши помешкання на Донеччині, Галина Яківна перебралася до сестри у село Багна Вижницького району.
Олег служив у Луганській області. Ніколи нічого не просив у рідних, аби не завдавати їм зайвого клопоту.
Тим часом служба наближалася до завершення. Він уже подумки готувався до демобілізації, але мав ще приїхати додому в кількаденну відпустку. Тому дзвонив друзям на Буковину: готуйтеся, мовляв, підемо в похід на Говерлу. Замовляв наварити йому червоного борщу, вареників. Дімі сказав, що дуже скучив за його маленькими донечками, своїми племінницями…
Останнього разу брат телефонував Дмитрові 23 червня 2016 року. «Говорили як зазвичай, нічого не віщувало біди…» А наступного дня матері подзвонили побратими Олега та повідомили, що він загинув. Діма, почувши тужливе голосіння тітки, усе зрозумів…
…Скорботним «вантажем-200» він повертався на зелену Буковину 25 червня. На впізнання поїхав брат. Військові сказали, що під час бойового завдання Олег потрапив на розтяжку. Його намагалися врятувати, але до госпіталю доправити не встигли: поранення були несумісними з життям.
…Провести бійця в останню путь зібралися жителі Вижницького та сусідніх районів, його друзі та побратими. Дорога до кладовища була встелена живими квітами. Священики відправили поминальну панахиду. Поховали Олега Косована на міському кладовищі Вижниці. Звучав Гімн України у виконанні духового оркестру… Країна провела в останню путь свого захисника, який віддав за її волю своє життя. Таке молоде і сповнене сил, мрій на майбутнє життя, що могло тривати довго і щасливо…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
