«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»З гіркою втратою сина Сергія Потарайка не може змиритися мати Марія Танасіївна.

Боєць 8-го батальйону територіальної оборони ЗСУ Сергій Дмитрович ПОТАРАЙКО (позивний «Мольфар») народився 30 січня 1984 року в м. Чернівці. Виховувався разом зі старшими сестрою Тетяною та братом Віталієм. У 1991 році пішов до першого класу загальноосвітньої школи №28. Після здобуття базової середньої освіти загальну вирішив здобувати у Центрі освіти молоді. Працював на різних роботах: на місцевому ринку, в охоронних структурах, їздив на заро-бітки. Організовував 3D-кінозали, був дитячим тренером з боксу.
У 2014 році одружився, дуже любив прийомного сина.
У зв’язку з військовими діями на сході України мобілізований захищати її суверенітет та державну цілісність у квітні 2016 року.
Загинув 15 липня цього ж року під час виконання бойового завдання під Маріуполем. Залишилися мати, сестра, брат, дружина.

Сергійкові поталанило бути наймолодшою, третьою дитиною у родині, де вже зростали старша майже на 6 років сестричка Таня та на неповних два роки – брат Віталій. Саме через невелику різницю у віці всі сприймали братиків як двійнят. А щоб синочки не сперечалися поміж собою, батьки впродовж тривалого часу навіть одягали їх однаково. Допоки вони не підросли та самі попросили купували їм різні речі.

Сестра постійно контролювала поведінку хлопців та була їм наставницею. Особливо обожнював дівчину Сергійко, який завше ходив за нею «хвостиком». Тому його в прямому сенсі слова бавили і всі Танині подружки, з якими, попри значно молодший вік, він «тусувався». Саме тому хлопець мав багато друзів не лише серед ровесників, а й поміж старших за себе.

Навчання у школі подобалося Сергійкові. Особливо у початкових класах, бо перша вчителька одразу зуміла віднайти до маленького непосиди таку стежину, що бути неуспішним і в навчанні, і в поведінці він собі дозволити не міг, аби її не засмучувати.

Зі шкільних літ хлопчика вабила музика. Маючи непоганий слух та голос, він самотужки вивчився грати на гітарі. Завдяки веселій вдачі, доброзичливості та комунікабельності завжди був у центрі уваги. «Душа колективу» – так відгукувалися про Сергія усі, хто його знав. Усвідомлюючи, що справжній чоловік має бути сильним та витривалим, він залюбки займався спортом – разом з братом захоплювався боксом. Пізніше набуті вміння стали частиною його заробітку у вигляді тренерської роботи.

Після закінчення 9-го класу юнак подав було документи до технікуму,однак уже на початковому етапі щось не склалося, тож вирішив продовжити навчання, аби здобути і повну середню освіту, і спеціалізацію, у місцевому Центрі освіти молоді.

А опісля була робота барменом-офіціантом. Оцінюючи свої старання у грошовому еквіваленті значно дорожче, хлопець постійно шукав вигідного заробітку. «Гроші треба не економити, а вміти заробляти їх», – казав рідним у відповідь на заувагу, чому чергового разу змінив працедавця. І це гасло він проніс крізь усе життя, підшукуючи для себе гідну зайнятість та таку ж гідну за неї плату.

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

2004 року, аби залагодити фінансові проблеми, що виникли в сім’ї, виїхав з України на заробітки глава родини, батько Дмитро. Та так більше додому й не повернувся – залишився там жити. Звісно, не переживати через це донька та сини, хоча й були уже дорослими, не могли. Марія Танасіївна працювала за двох, допомагала та підтримувала своїх кровинок. І ніколи не обмовилася про чоловіка жодним поганим словом – діти самі робили з цього приводу власні висновки. І продовжували стосунки з рідною людиною, найчастіше – Сергій. Вочевидь, саме він найпершим зрозумів батька і… пробачив йому. Тож коли кілька років тому чоловік захворів та помер, син їздив його хоронити…

Революція Гідності та подальші події, що розгорталися в Україні після неї, боляче зачепили, звісно, й Сергія. Однак хлопець, котрий свого часу з надією на краще майбутнє брав участь у «Помаранчевій революції» та в результаті отримав, як і більшість українців, розчарування, особливої активності цього разу проявляти не став.

Хоча, як і всі ми, ніяк не очікував віроломної та підступної анексії Криму, який дуже любив, бо тривалий час працював там та мав багато знайомих. Ще й досі у родині трепетно зберігають оригінальні сувенірчики – магнітики, брелоки та інші «кримські» дрібнички, привезені ним звідти.

Несподіванкою стала для Сергія й ворожа інтервенція на український Схід, і часткова мобілізація. Він розумів, що країну треба захищати. Знав, що покличуть, коли буде потрібно, і морально впродовж тривалого часу до цього готувався. Переймався, що не має досвіду строкової служби в армії – через травми (переломи), заподіяні під час спортивних змагань, його колись, ще у допризовному віці, «забракували».

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

Але життя тривало. У 2014 році через соцмережі молодий чоловік познайомився з Альоною – симпатичною дівчиною із Запоріжжя. Спілкуванню з нею присвячував чимало вільного часу, а вже невдовзі повідомив рідним, що покохав. Що ця дівчина – та єдина, з ким хоче йти життєвою стежиною, отож вирішив одружитися. Марія Танасіївна не перечила – вона ж-бо бачила, як синові очі іскрилися щастям. «Вони гарно жили, дуже любили одне одного, і я тішилася такими стосунками. А оскільки Серьожа вже мав «стаж» спілкування з дітьми, бо на той час у родині росли сестрині діти, його похресники, став непоганим, як на мене, батьком Альониному синочку, – пригадує мати. Тож у планах було народити донечку…»

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

У квітні 2016 року Сергій Потарайко, котрий на той час був зареєстрований на Путильщині, батьківщині матусі, та перебував там на військовому обліку, повідомив рідним, що вирішив йти проситися, аби його відправили захищати Україну. Марія Танасіївна разом з двома старшими дітьми та невісткою, знаючи, що відбувається на буремному Сході, відмовляла сина. «Ви мене не розумієте, – пояснював він. – Я ж з дитинства в думках мріяв про військову професію, а тут якраз випадає нагода реалізувати себе. Я впораюся…»

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

Впродовж двох місяців він навчався військовій майстерності на полігоні у Старичах, що на Львівщині. Частенько, як пригадує мати, приїжджав до рідних Чернівців. У травні неочікувано з’явився в день її народження – любив влаштовувати сюрпризи. А потім повернувся назад. Казав, що на Схід його не братимуть, служитиме у Коломиї, що на сусідній Івано-Франківщині. Але ще має продовжити навчання на іншому полігоні, у Рівному. Він і телефонував «з Рівного», заспокоював всіх, запевняючи, що все у нього добре.

А тим часом підписав контракт та уже впродовж двох тижнів перебував у зоні проведення антитерористичної операції. Служив розвідником, але рідних, особливо ж Марію Танасіївну, ретельно оберігав від «зайвої» інформації…

Востаннє вона розмовляла з сином 14 липня 2016 року. Як завше, недовго: «Я – на полігоні, мамочко, все добре». Запитував про здоров’я, про дітей (племінників), про чернівецькі новини. Того ж дня говорив по телефону і з дружиною Альоною. Нічого не віщувало біди. Все, як завше: «Бережи малого, себе, я повернуся…»

«СИН БУВ ДЛЯ МЕНЕ ПРОМІНЦЕМ НАДІЇ, ЯКИЙ ВІЙНА ЗГАСИЛА НАЗАВЖДИ…»

Четвер, п’ятниця, субота… Серьожа надалі чомусь перестав виходити на зв’язок. Вони чекали мати, дружина з синочком, сестра з дітьми, брат.
«У неділю вранці я збиралася йти на роботу в другу зміну (Марія Танасіївна працює кондуктором в тролейбусному депо – Н.Б.). Аж тут зателефонував родич з Путили і чомусь не став розмовляти зі мною – покликав доньку. Та взяла слухавку і одразу вийшла. З незрозу-мілою тривогою, яка вмить пройняла усе тіло, я кинулася вслід за нею: що трапилося? Але вона не сказала нічого конкретного: «Зачекай, будь ласка…» Потім старший син кудись побіг… Я не розуміла, що відбувається. А коли він повернувся, все стало ясно: «Мамочко, тримайся. Приходив воєнком. Сказав, що Серьожі більше немає…»

Ці слова, неначе блискавка, пронизали пекучим болем серце матусі. Все ще не вірячи власним вухам, вона видихнула: «Це неправда, неправда…»

Однак усе, на жаль, підтвердилося. А згодом рідні з’ясували, що Сергій разом з двома побратимами-розвідниками, пішов на завдання і наразився на ворожу засідку. Сергія застрелили пострілом у голову, його побратим з Путильського району, що намагався допомогти землякові, потрапив у ворожий полон. Третій з розвідників, на щастя, залишився живим.

Його поховали з військовими почестями на Алеї Слави Центрального міського кладовища. Поруч з такими ж, як і він, молодими побратимами. На ще свіжій могилі вітер розвіває Прапор України, якій Сергій віддав своє життя. Бо він не міг інакше…

Мати часто відвідує місце вічного спочинку Сина-героя. Просить у Всевишнього йому милості й Царства небесного. Чекає, що прийде хоч уві сні та розповість, як саме і чому загинув, бо все ж залишились у неї окремі питання без відповіді. І хоче сказати, як тяжко їй вчитися жити без нього…
Наталія БРЯНСЬКА