Вони з мечем прийшли до нас, від меча й загинули
Нині в Україні й зокрема у Чернівцях відбуваються процеси декомунізації та загалом відродження національної пам’яті, завдяки яким ми отримуємо змогу на базі історичних документів по- новому поглянути на відомі сторінки нашої історії. Саме в ці дні 72 роки тому на Путильщині розгорнулися події, які й досі зберігають свій вплив на світогляд буковинців.
На околиці села Дихтинець біля скелі Острива від рук українських повстанців загинуло троє високопосадовців НКДБ-НКВС: заступники начальників їх обласних управлінь, а також керівник обласної медичної служби НКВС. Наприкінці 60-х років тут встановили пам’ятник, біля якого щороку відбувалося зомбування молодого покоління.
Після здобуття незалежності районна влада Путильщини ніяк не могла визначитись, що надалі робити з цим пам’ятником. Лише наприкінці 2008 року демонтовано табличку, розміщену на ньому. Була ідея замінити напис на інший: \”З мечем прийшли – від меча і загинули».
Наразі, коли архіви колишніх спецслужб уже відкриті та доступні, можна з документів дізнатися про реальні історичні обставини подій осені 1944 року на Путильщині, та на їх підставі визначити подальшу долю монумента.
Осінь 1944. Карпати між німцями і совєтами
Отже, у березні-квітні 1944 року радянські війська вступили до Чернівецької області та окупували більшу її частину. Проте на лінії Вижниця-Берегомет-Красноїльськ фронт зупинився та залишався на цих позиціях всю весну і літо. Між радянськими та німецькими військами утворилася «нейтральна» смуга завширшки 10-20 км. Саме тут впродовж літа 1944-го формувались сили УПА Буковини.
10 вересня цього ж року Червона армія пішла в новий наступ і вже за тиждень весь Путильський район перейшов під контроль радянських військ. Німецькі війська відступили з території району без боїв. Не чинили опору військам і частини ОУН-УПА.
Улід за армією на Путильщину посунула радянсько-партійна номенклатура встановлювати радянську владу. У Доповідній Генеральному Комісару НКВС CРСР Л.Берії начальник УНКДБ по Чернівецькій області підполковник Решетов зазначає: «Вслід за частинами Червоної Армії в Путилу із Вижниці пішла група районного радянсько-партійного активу, в тому числі апарат райвідділення НКДБ в складі Начальника райвідділу старшого лейтенанта Державіна і двох оперуповноважених, а також апарат райвідділу НКВС. 18.9.1944 року начальник Вижницького райвідділу НКДБ старший лейтенант Калінін доповів мені по телефону про те, що із Путили у Вижницю повернувся один радянський працівник і повідомив, що керівні органи Путильського району благополучно прибули в Путилу й перебувають на місці. Одночасно туди прибула рота внутрішніх військ НКВС».
Варто зазначити, що населення Путильщини добре пам’ятало радянську владу ще з довоєнних років, а також знало про її діяльність з новин, що надходили з «визволеної» частини області. Одразу всіх людей було обкладено податками, збором коштів «на танкову колону», у селян відбирали врожай у якості «хлібоздачі на армію». Проводилась тотальна мобілізація на фронт всіх молодих чоловіків, більш старших – до «трудової армії» відновлювати Донбас та працювати на шахтах, туди ж відправляли і жінок. Тобто чинили так, як раніше німці чи румуни – між діями окупантів не було жодної різниці.
Керівництво НКВС усвідомлювало, що без військової сили встановити радянську владу в Путильському районі неможливо. В лісах та горах повністю панували повстанці, які контролювали всі висоти, дорогу на Путилу, віддалені хутори, мости і переправи. Проте військ не вистачало. В архівах наявні кілька документів, у котрих керівництво НКВС області звертається до Генерального Комісара Держбезпеки Леонтія Берії зі скаргами на керівництво військами, яке не погоджується перекидати в район підрозділи Внутрішніх військ. Зокрема, Решетов доповідав Берії: «Виходячи з винятково складної обстановки в Карпатських лісах при хутірській системі населених пунктів, 17.9.44 року я віддав наказ командиру 240 ОСБ ВВ НКВС про передислокацію батальйону із Вашківців до Путили. Проте мій наказ не виконано. Відданий мною 24.9.44 року та 29.9.44 року наказ про негайну висилку військ 240 ОСБ в Путильський район знову не виконано».
Їхня влада страшна
Попри відсутність військ, 19 вересня 1944 року оперативна група на чолі із заступником начальника обласного УНКВС майором Меняшкіним та заступником начальника обласного Управління НКДБ майором держбезпеки Новожиловим (з останнім вирушили працівники 2-го відділу УНКДБ – старший оперуповноважений молодший лейтенант держбезпеки Борисов і старший оперуповноважений старший лейтенант Геркулесов), а також начальником санітарної частини УНКВС капітаном медслужби Большаковим вирушила «рекогносцирувати» Путильський район. Метою поїздки було «ознайомлення з обстановкою і організація агентурно-оперативної роботи у звільнених районах», або, як зазначено в іншому документі, «для організації агентурно-оперативної роботи щодо вилучення зрадників Батьківщини і агентури противника у звільнених районах». Загалом група складалася із 16 осіб.
Завдяки аналізу численних документів про зазначені події в цілому вдалося досить детально відновити загальну картину того, що відбувалося.
Група спочатку «попрацювала» у Вижниці, де з оперативних міркувань залишила Геркулесова, та вирушила до Путили. Дороги були зруйновані, тому, не доїжджаючи до Путили 12 кілометрів, машину з Борисовим направили назад до Вижниці, а самі пішки пішли до райцентру.
З 21 по 23 вересня 1944 р. Новожилов перебував у селищі Путила, де переконався, що без військ тут немає чого робити, та склав відповідну довідку про ситуацію в районі. О 10-11-й годині 23 вересня Меняшкін, Новожилов та Большаков виїхали автомашиною з Путили до Чернівців. Попутно ними була взята на машину завідуюча Путильського Райздороввідділу Лебедєва Євдокія Кузьмівна, 1922 р.н. Услід за машиною, за наказом Меняшкіна, підводою виїхало двоє працівників Путильського райвідділу НКВС – молодший лейтенант міліції Щетінкін і міліціонер Савук.
Тим часом у Путилі, в щойно утвореному Райвійськкоматі працював конюхом уродженець села В. Лукавці Вижницького району, житель Путили Микита Анастасович Мельничук, 1890 р.н. Він був розвідником ОУН, мав псевдо «Когут» та підпорядковувався станичному по розвідці Петру Федоровичу Гожді, 1902 р. н., уродженцю с. Конятино, жителю Путили (псевдо – спочатку «Дуб», згодом «Крук»). «Когут» дізнався про те, що з Путили до Вижниці буде повертатись автомашина з високопоставленими працівниками НКВС та НКДБ і повідомив про це «Крука». Той негайно написав штафетку сотенному «Криги», який дав вказівку чоті «Лебедя»*, що контролювала дорогу, організувати в районі села Дихтинець засідку. Повстанці вибухом організували завал дороги уламками скелі та зробили засідку під скелею з обох сторін: зі скелі та з протилежного боку річки.
«Лебідь» – Савчук Василь Іванович, 1910 р.н., чотовий.
Бій біля Дихтинця
Під’їхавши до цього завалу, Новожилов, Меняшкін і Большаков машину з шофером направили в об’їзд, а самі рушили через обвал пішки. З ними ж пішла і Лебедєва.
Мешканці Путильщини згадують: коли вони підійшли до завалу, повстанець Грамажора (в чоті було двоє – Грамажора Іван Онуфрійович, «Явір», 1902 р. н., та Грамажора Семен Онуфрійович, «Мишівка», «Сокіл», 1917 р. н., загинули в січні чи лютому 1945 року при переході до Румунії) закричав: «Комуністи, здавайтеся!». А вони відповіли: «Чекісти живими не здаються!». За спогадами місцевих жителів, Лебедєва на вимогу повстанців здатися хотіла вийти з-під скелі, і тоді самі чекісти вистрелили в неї та поранили ногу. Бій тривав, за окремими даними, близько двох годин, оскільки чекісти мали вигідну позицію, заховавшись під скелею.
Згідно з документами НКВС, вони протистояли загону із 250-300 повстанців, хоча насправді їх була лише чота. Новожилов, Меняшкін та Большаков загинули, Лебедєва зникла.
Машину, яка відправилася в об’їзд, повстанці обстріляли, та кинувши гранату, зупинили. Водія, на прізвище Гусєв, відпустили, забравши документи, і він пішов до Вижниці.
Позаду їхали працівники РВ НКВС Щетінкін та Савук. Меняшкін, котрий заховався в кам’яному укритті, крикнув їм, щоб негайно повертались в Путилу за допомогою. Отож, прибувши до райцентру, вони повідомили про засідку.
Із Путили на допомогу чекістам були направлені співробітники РВ НКДБ та НКВС та взвод бійців Червоної Армії (загалом 30 осіб), озброєних автоматами, кулеметами і мінометом. Прибувши на місце, повстанців опергрупа уже не застала. Оглянувши місце бою, в яру виявили тіла Новожилова і Меняшкіна. Большакова і Лебедєву не знайшли. У ніч на 24 вересня опергрупа розмістилася в засаді. Уранці, при повторному огляді місця бою, під зруйнованим мостом був знайдений труп Большакова, а також встановлено, що Лебедєву, яка отримала поранення, повстанці забрали з собою в ліс.
Старожили Путильщини згадують, що повстанці забрали її з собою. Вона жила у кам’яному бункері в Циганському потоці, де тоді мешкав лікар із Галичини з дружиною. Тут Лебедєва ще три місяці лікувала повстанців.
Звірства енкаведистів
О 20.30 24 вересня до райцентру Вижниця прибув оперуповноважений РВ НКДБ Путильського району Митрофанов, котрий підводою привіз трупи вбитих та доповів про обставини їх загибелі.
Вважається, це всі учасники подій, що розгорнулися біля скелі того дня. Проте, можливо, були й інші. Один таємний документ, що зберігається в архіві, зазначає: «Разом із заступником начальника УНКВС Міняшкіним слідувала друга машина 240 ОСБ військ НКВС з групою особового складу в кількості 8 чоловік. При перестрілці вбитий заст. нач. 2-го батальйону ст. лейтенант Азілов і поранений шофер». Більше документальних свідчень про вказану групу військових і їхню долю немає.
Серед відібраних повстанцями документів цікавим був лише один – доповідна про ситуацію в районі. В ній, зокрема, перелічувалися встановлені повстанські загони, зазначалося, що вони активно мобілізовуються, формують продуктові й речові склади, здійснюють каральні акції (зокрема, зазначалося, що 20 вересня в Усть-Путилі спалили близько 30 будинків), а також готують напад на райцентр з метою знищення гарнізону та радянських і партійних установ. Завершався документ таким висновком: «Для боротьби з бандитизмом та забезпечення нормальної роботи радпартустанов потрібно негайно перекинути гарнізон в райцентр Путилу, не менше посиленого батальйону. Затримка з цим може призвести до небажаних результатів у боротьбі з бандитизмом».
Іншими словами, чекісти поверталися за військами, без яких неможливе було встановлення радянської влади в районі.
За практикою радянських військ, після такої події повинна була слідувати помста місцевому населенню. Військові прочесали сусідні села, проте побачили, що вони безлюдні. Згодом «для нанесення удару банді» в район прибула рота 138-ї стрілецької дивізії, яка спільно з опергрупою УНКВС прочесала місцевість та «в результаті знищила 21 чоловік учасників банди». Місцеві люди пам’ятають ті події і розповідають про те, як військові упіймали в лісах та на хуторах 20 місцевих жителів: Буряк Власія, Буряк Аксенію, Гасюка Василя, Гожду Семена, Москаля Юрія і п’ятеро дітей, Савчук Павліну, Чевюк Григорія, Чевюк Василину. Усіх на підводах відвезли в село Сергії на єврейське кладовище, загнали у стайню, наказавши сідати на лати. Потім усіх розстріляли. Буряк Аксенія дивом залишилася живою, опинившись під тілами убитих. Вночі їй вдалося втекти. Жінка була поранена – у неї влучило чотири кулі. Три з них вийняли, а одна так і залишилася в тілі пожиттєво. Перед самою стратою один капітан вивів зі стайні, не давши розстріляти, Савчук Павліну Іванівну. Сказав, що вона ще надто молода. І то були ніякі не повстанці, а простий місцевий люд, який у радянських звітах фігурує як «учасники банди». Це був один з численних злочинів, вчинених більшовицьким режимом.
Попри це, енкаведисти прагнули більшої помсти і зазначали, що «через відсутність військової сили, дієвих оперативних заходів по банді, яка здійснила вбивство майора Меняшкіна, ми не вжили».
В архівних документах збереглися свідчення ще одного факту, що дозволяє краще зрозуміти особу майора Меняшкіна. Наприкінці квітня 1944 року, коли ще в самому розпалі точилися бої червоної та німецької армій, в район Вижниці була викинута оперативна група з 20-ти осіб, яку очолював майор Меняшкін, що здійснювала облави на околиці Вижниці у пошуках бандерівців. Вони «упіймали 4 бандерівців та 3 пособників». «Оскільки на Вижницю пішли у наступ регулярні частини противника», усі затримані оперативною групою були розстріляні.
Помста гуцулів
Після подій біля Дихтинця повстанці перейшли в наступ. Вже через 5 днів, 28 вересня вони витіснили опергрупу із партійними і радянськими функціонерами з Путили, та з метою завадити радянській владі утворити там свій опорний пункт, спалили містечко. Згоріло, за різними даними, 47-54 будівлі.
Тут варто зупинитися докладніше, оскільки спалення Путили стало основою для творення ще одного радянського пропагандистського міфу. Коли радянська пропаганда говорила про спалення Путили, обов’язково зазначалося, що повстанці «не зупинялися ні перед чим» і навіть «спалили будинок Юрія Федьковича». Проте публікація в газеті «Радянська Буковина» зазначала: «В один зі світлих днів, коли кожен з нас працював на своїй ниві, ці бандити вдерлись у наше містечко Путилів і підпалили його з чотирьох боків. … В центрі Путилова залишився лише будиночок, де жив і творив народний співець Юрій Федькович. Він серед попелища стояв, як свідок жахливих знущань з народу, як гнів народу».
Як зазначають радянські документи, оперативна група і рота 138 СД (разом – 47 чоловік) під тиском відділів УПА була змушена залишити Путилу. Вирішили прориватись до румунського кордону, в Селятин. Не доходячи до нього 10-12 км, група зіштовхнулась з повстанським відділом. Зав’язався бій, але група почала відходити, втративши в ньому червоноармійця Барінова, а також покинувши пару коней, віз та радіостанцію типу «Північ» («Сєвєр»).
На шляху до Селятина група зустріла шістьох гуцулів, що несли мішки з борошном. При перевірці з’ясувалось, що у борошні були заховані бойові гвинтівочні патрони, призначені для повстанців. Як зазначається в радянських документах, «в силу відсутності можливості конвоювати затриманих бандитів, всі 6 чоловік після допиту були на місці розстріляні».
Переслідувана повстанцями група увійшла до Селятина, проте змогла протриматись там лише 5 діб, після чого «під натиском банди» змушена була покинути Селятин і через румунську територію вибралась в містечко Сторожинець.
Путильський район, хоча й лише на кілька днів, був звільнений повстанцями від комуністів.
Такий розвиток подій неабияк налякав радянське керівництво. Вже 4.10.44 року 240 ОСБ отримав наказ Начальника Внутрішніх військ НКВС Українського округу передислокуватись до Путильського району. 5.10.44 року батальйон виступив із Вашківців на Вижницю, а далі – в Путильський район. Проте завдяки доброму укріпленню району (повстанцями були підірвані чи заміновані всі мости, влаштовані завали доріг тощо), прибув на місце нової дислокації лише 8.10.44 року.
Зберігся документ, де детально висвітлено обставини зазначеного переходу. «В періоди з 5 по 8 і з 15 по 18 жовтня 240 ОСБ здійснено 2 марші по передислокації із с. Вижниця в с. Путила і з с. Путила в м. Селятин.
Обидва марші батальйон здійснив у скалдних умовах Карпатських гір.
Майже усі мости на дорозі були спалені або підірвані, а дорога на значному проміжку зруйнована чи завалена.
На маршруті колона батальйону зустріла два гірські обвали, 27 підірваних чи спалених мостів, 16 ділянок підірваного полотна дороги, 5 замінованих мостів, 2 заміновані ділянки дороги, одну заміновану скелю, яка нависала над дорогою.
Силами батальйону були розчищені 2 гірські завали, розвідані й обладнані 40 переправ убрід і об’їздів, споруджені 2 мости прольотами по 10 метрів, розміновано 5 мостів, 2 ділянки дороги і скеля.
Батальйон при здійснені маршів подолав декілька крутих ділянок дороги (крутизною до 50о) протяжністю до 200 метрів. На таких ділянках: авто-гужтранспорт перетягувався силами особового складу батальйону за допомогою тросів і вручну.
При здійсненні маршу Вижниця-Путила-Селятин 240 ОСБ розвідкою батальйону було затримано і вбито 14 патрульних бандитів».
Керівництво НКДБ усвідомлювало, що без військ швидко встановити радянську владу в районі буде непросто. 10 жовтня 1944 року Начальник УНКВС по Чернівецькій області Руденко доповів центральним органам, що «у зв’язку з ситуацією, що склалася, наявність 2-х батальйонів військ НКВС в області для наведення повного порядку явно недостатньо, тому настійливо прошу поставити питання перед Генерал-майором МАРЧЕНКО про перекидання 2-х батальйонів військ НКВС у Чернівецьку область з дислокацією: Вижниця і Сторожинець. До прибуття вказаних батальйонів прошу вирішити питання про передислокацію 1-ї роти 240 ОСБ в місто Селятин, де буде знаходитись райцентр Путиловського району.
З приходом військ нова влада почала укорінюватися в районі. Проте ще тривалий час далеко не в усіх селах та хуторах була встановлена радянська влада, і дуже часто реальними господарями ситуації залишалися повстанці. В радянських документах зазначалося: «Спроби Радпартактиву відновити Радянську владу в селах звільнених районів не увінчалися успіхом через повсюдну відмову активу прийняти на себе керівництво Радами, оскільки банди УПА тероризують їхні сім’ї». Опір тривав ще дуже довго, до початку 50-х років. Услід за встановленням радянської влади прийшли репресії, голод, колективізація та рабська праця. Перелічити усіх репресованих, розстріляних, виселених, забраних на трудові роботи, тих, хто позбувся батька чи матері, й досі складно. Не залишилось фактично жодної родини, яка б не постраждала від радянського режиму.
Події біля Скелі Острива – мабуть, найбільш вдала бойова операція повстанців на теренах Буковини, здійснена на самих початках окупації району Радянським Союзом, коли повстанцям вдалося ліквідувати високопосадовців радянських каральних органів та на певний час витіснити ворога з території району.
28 червня 1965 року в день 25-річчя возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною скеля Острива названа «Скелею трьох чекістів». 20 грудня 1968 року біля «Скелі» в урочистій обстановці був відкритий пам’ятник («споруджений на кошти, зібрані місцевим населенням», скульптор – А.Скиба). За описом пам’ятника, «скульптура чекіста вирішена у класичних формах – велична монументальна постать наділена могутніми фізичними рисами. В руках тримає караючий меч», «пам\’ятник вилитий з бетону. Скульптура поясна заввишки 6 м вкрита олійною фарбою. Постамент – з бутового каменю. На постаменті напис: «Тут 23 вересня 1944 року в боротьбі з бандами фашистських буржуазно-українських націоналістів загинули смертю хоробрих славні сини Вітчизни, три чекісти: гвардії майор Новожилов Михайло Сергійович, майор Меняшкін Олексій Іванович, капітан Большаков Петро Федорович».
Новожилов Михайло Сергійович, заступник начальника Управління НКДБ по Чернівецькій області, майор державної безпеки. Народився в 1911 році в м. Лихославль Калінінської області в сім’ї робітника залізничника, член ВКП(б) з 1932 року. Закінчив транспортний інститут, до 1939 року працював на залізничному транспорті. З 1939 року – в органах НКВС-НКДБ, з 1942 року – в органах НКВС-НКДБ в Україні. В квітні 1944 року Новожилов керував боротьбою із повстанцями в Домбровецькому районі Ровенської області. Після цього був переведений на посаду заступника начальника Управління НКДБ по Чернівецькій області.
Меняшкін Олексій Іванович, майор держбезпеки, 1908 р.н., уродженець с.Єрмиш Єрмишського району Рязанської області, росіянин, член КПРС із 1932 року, заступник начальника УНКВС, в 1942 році присвоєно звання Заслужений працівник НКВС СРСР.
Большаков Петро Федорович, капітан медичної служби, 1907 року народження, уродженець станиці Єкатеринівка Єкатеринівського району Саратовської області, росіянин, кандидат в члени КПРС з серпня 1943 року, начальник медслужби УНКВС.
Василь МУСТЕЦА
P.S. Зважаючи на історичні обставини, що тут викладені, ясно, що простою переміною табличок на пам’ятнику справа не може обмежитись. Вимагаємо його демонтажу як символу тоталітарного режиму.
Водночас очевидно, що така вагома подія боротьби за незалежність України на теренах Буковини не може залишатись не увіковіченою. Тому треба встановити новий монумент. Через три роки відзначатимемо 75-ті роковини тих подій, громада саме може встигнути усе зробити.
Але не лише в пам’ятнику проблема. Донедавна, а можливо, й сьогодні прізвище Олексія Меняшкіна прикрашає вестибюлю Управління МВС України в Чернівецькій області як взірець, на якого повинна рівнятися наша міліція. Нині – нова поліція. Чи, може, його вже зняли з постаменту? «Час» перевірить.
peredplata
