Продовжуємо екскурсію вулицею Ольги Кобилянської. Вона не така, як усі. Екскурсія. Зі мною уже котрий день тут ходить майстер Митро з бригади Івана Магалянського.
Ця бригада будує будинки, ремонтує і утеплює фасади. Спеціалісти тут вміють навіть проводити реставраційні роботи. Кажуть, що життя їх цьому навчило у Чернівцях. Бо місто вимагало вмінь і навичок не тільки простих шабашників мулярів-штукатурів, а й реставраторів. З огляду на те, що досі у Чернівцях немає реставраційних майстерень, у кожній бригаді вже є спеціалісти, котрі вміють підладнати фасад шедеврів, що залишила нам у спадок стара Австрія.
Майстер Митро – один із тих, хто вже зробив чимало ліпнин на фасадах вулиць Чернівців. Він – самоук. Тому справедливо обурюється тим, що за наявності потужної школи для створення реставраційних майстерень їх у місті досі нема. У Чернівцях є вище художнє училище №5, яке навіть готує реставраторів. Є у нас цілий факультет архітектури при ЧНУ. Є спілка художників і архітекторів. Є голови цих спілок. Є навіть люди, котрим гроші платять за те, що вони повинні берегти обличчя міста. А чого нема?
– Нема доброго бука для них, – просто і зрозуміло каже майстер Митро. – Куди діваються випускники цих вузів? Чому вони не займаються своєю справою, якої їх навчили? Бо байдужі до цього керівники міста і ті, хто поставлений, аби берегти вигляд Чернівців. Ви десь бачите Пушкову? Ні. І я не бачу. Але не раз чув, як говорять ті люди, де ми ремонтували фасади, що вона взагалі не розуміється на архітектурі Чернівців і довго зволікає з видачею дозволів на ремонти. Виходить, сама не робить і іншим не дає…
Виходить, що так.
Але нехай зі своїми кадрами розбирається мер Олексій Каспрук. А ми йдемо далі.
Далі за Краєзнавчим музеєм по праву руку вулиці розкинувся Кафедральний сквер. Посередині височіє Собор Святого духа УПЦ МП.
Московська церква майже вщент зруйнувала первинний вигляд скверу та собору. Вона знищила унікальну загороду. Посеред скверу збудувала якесь кількаповерхове приміщення. Жодних дозволів на це не мала. Кажуть, що там тепер розміщуються не келії монахів і священиків, а казарми бойовиків. Бо щоразу на воротах соборного двору ми бачимо хлопців у камуфляжах. Явно не місцевих.
Далі хтось придумав пофарбувати собор у колір романтичних дів нетрадиційної орієнтації. Тож тепер споруда рожева. А раніше була білою. Збудований у 1864 році в стилі італійського ренесансу храм через 20 років після закладення першого каменю освятив єпископ Євген Гакман з села Васловівці Заставнівського району. За основу будівництва був взятий Ісаакіївський собор у Санкт-Петербурзі. Його проектував архітектор Рьоль. А фасад перебудовували уже за проектом знаменитого архітектора Йожефа Главки. У часи совєтів собор перетворили у склад, а згодом там була виставкова зала. Зник напис над фронтоном. А у наш час Янукович профінансував спорудження пам`ятника митрополиту Гакману. Будучи вихідцем із шахтарського краю, він бачив пам`ятник подібним до шахтаря, який виходить із забою. Таким його й спорудили. І ще одну копію – у рідному селі.
Дзвони собору відливали у Калуші. Важили вони понад 50 центнерів. Довжина собору – 56 метрів. Висота – 46 м. Вміщувалося там більше 4000 людей. На вежі дзвіниці був годинник. За совєтів він зник, як і зник у 1970 році саркофаг з прахом митрополита Гакмана. Один тодішній партійний діяч Ковальчук обіцяв мені показати місце, куди були викинуті рештки тіла митрополита. Спочатку казав, що біля якогось паркана – чи то соборного, чи то цвинтарного на вулиці Зеленій. А згодом взагалі відмовився від своїх слів. Так і помер. Тож досі не відоме місце, куди у 1970 році викинули прах Євгена Гакмана.
А ще на території Собору московські попи облаштували стоянку автотранспорту. Вона приносить їм чималі прибутки, які не оподатковуються, як і все, що є у церкві, ворожій Українській державі.
Навпроти скверу розташовані будинки № 35 і 37. Якщо перший перебуває ще у більш-менш доброму стані, то фасад другого має жахливий вигляд. Облупився, як лице мера від сорому. До речі, й 39-й будинок не кращий. На його нижньому поверсі розміщуються магазин «Книги» та кіоск «Укрпошти». Власними силами вони не спроможні цей фасад довести до ладу. Потрібно негайно втрутитися мерові, депутатам і міській раді. Виділити кошти на ремонт. Чим швидше вони це зроблять, тим буде краще для міста і вулиці Ольги Кобилянської.
– Який сором, – хитає головою Митро з бригади Івана Магалянського. – Сюди туристи з усіх усюд приходять. Тут сувенірна крамничка, книжкові магазини, газетний кіоск. А над цими всіма духовними і просвітницькими закладами – облуплені стіни. Каспруку повинно би бути встидно.
Майстер Митро не один так каже. Та й сам мер повинен би бачити той сором, що разом з тиньком падає на голови перехожих. І не зможе він назвати причиною нестачу грошей. Бо гроші є. Вони не всі освоюються цього року. Нема ні бажання, ані розуміння, ні відповідальності за те, що після нас у цьому місті будуть жити наші діти, внуки…
З сумними думками щодо нашої влади переходжу вулицю Кафедральну і впираюся поглядом у якесь доробало під назвою «Берізка». А ще у нього там є назва «Ваніль». Це одоробало часів розвинутого соціалізму на вулиці Ольги Кобилянської – ніби чиряк на прекрасному личку панянки перехідного віку. Совєти насадили на європейську культуру свою «берізку». Аби ми ніколи не забували тих, хто нами правив.
Чернівецькі архітектори уже тривалий час «грізно» переконують нас у тому, що вони таки щось придумають на місці «Берізки». Але їхні погрози не реалізовані досі. Хоча уже й конкурс проектів проведено, і переможці визначені.
– Якось не по-людськи у нас все робиться, – каже майстер Митро. – Ніби й хочемо зробити справу. Маємо людей, ідеї, гроші. А не робимо. Хто це бачив, аби посеред прекрасної архітектури отаке московсько-большевицьке одоробало тут стояло десятиліттями?! Усі знають, що його не треба. Але й пальцем не поворухнуть, аби його розвалити. Краще, аби тут нічого не було, аніж таке.
Навпроти «Берізки» розташований будинок, у якому розміщується «Гранд-кафе», відкрите у Чернівцях кілька років тому. Зовнішнє та внутрішнє оформлення наближене до того, що було тут 100-120 років тому. Сюди заходять чернівчани і туристи. Тут витає дух старої Австрії і запах справжньої віденської кави. І над усім цим – облуплена стіна.
– Тут уже нема у мене добрих слів для цих власників, – обурюється майстер Митро. – Там менше метра квадратного облупленої стіни. Але нікому й на гадку не спадає, що то можна найменшим коштом і силами залатати. Власник це мусить зробити. Але й мер мусить йому, принаймні, вказати. Чи хтось від мера. Чому вони такі злочинно байдужі до свого міста?!
І що я можу на це сказати Митрові?.. Нічого. Бо він правду каже.
Поряд розташовується модерновий триповерховий будинок №30, зведений на початку століття. Тут було житло для чиновників. У 30-ті роки за румунської окупації розміщувалося управління водопроводом і каналізацією міста. Майстерня при управлінні подавала цікаву рекламу своїх послуг: «Уладження купалень (встановлення ванни – П.К.), клозетів, біде та ін. урядження цієї системи».
Тут було також кооперативне об’єднання з Путної «Форестієра». За совєтів були профспілки, а потім – страхова компанія «Оранта». Зараз приміщення першого поверху здаються в оренду якійсь американській мовній школі. Навіть прапор Америки уже майорить там. Але дуже він дисонансує з облупленим балконом.
– Якщо нас ця влада не слухає, то хоч би американців повстидалася, – каже майстер Митро.
Але його слова покотилися бруківкою вулиці Ольги Кобилянської , і тільки вона їх слухала. Бо влада глуха!
Будинок №43 єдиний зберіг широкий заїзд до двору. І бруківка там з торцовим дубом. Я не знаю, що то таке. Бо іншого такого у нас нема.
Будинок зведений в кінці ХІХ століття. За окупації Румунією на першому поверсі там було ательє «Мистецька фотографія Гната Крижанівського». Згодом – аптека, яка дивом збереглася до наших днів. Її реставровано і надано вигляду та статусу аптеки-музею.
Будинок облуплений аж до непристойності.
– Ганьба цій владі за ці будинки! – вигукнув майстер Митро.
І його підтримали всі перехожі, котрі були тоді на вулиці Ольги Кобилянської.
(Далі буде)
Петро КОБЕВКО
peredplata
