Ірина Веригіна взяла на себе найважчий тягар початку війни на Донбасі. У квітні 2014 року вона працювала першим заступником голови Луганської ОДА. Сам голова ОДА 29 квітня виїхав у відрядження до Києва. І більше до Луганська не повертався.
У найнебезпечніші дні ця жінка керувала областю. Сепаратисти тоді вже захопили обласну прокуратуру, СБУ та ОДА.
Патріотів розстрілювали без суду і слідства. Кидали до підвалів СБУ. Приміщення, яке знімала Ірина Веригіна, підірвали. На щастя, на ту мить її там не було. З того дня пані Ірині довелося ночувати в різних місцях.
У Луганську залишалася до 9 травня 2014 року. Хоча в Адміністрації президента їй наполегливо «рекомендували» виїхати з міста. Сепаратисти та російські найманці відстежували пересування в.о. голови ОДА. А вона продовжувала керувати областю в умовах війни та небезпеки.
– Ми могли не допустити того, що сталося на Донбасі. Принаймні у Луганську, – переконана Ірина Веригіна. – Коли під ОДА встановили намети з російським триколором, я вимагала від губернатора негайної реакції і дії. Він не зумів тоді правильно оцінити ситуацію. Напевне, була ще й якась провокація з боку правоохоронців. Бо мені таки вдалося домовитися з одним із лідерів пікетуючих. Він погодився зняти намети й прапори взамін на гарантовану нами особисту безпеку. Тільки-но одержав запевнення, пікет зняв. І що тоді сталося? Його відразу заарештували. Наступного дня замість двох наметів під ОДА виросли десятки. Сотні пікетувальників уже вимагали приєднання до Росії.
Після цього почалися штурми та захоплення приміщень. Ситуація виходила з-під контролю. З Києва Веригіній надходили вимоги покинути обласний центр, де вже панували сепаратисти. Але вона цього не робила аж до 10 травня. Тоді в Луганському аеропорту розташовувались десантники 80-ї аеромобільної бригади. Спочатку вони приїхали без належного оснащення та обмундирування. Не вистачало їжі та води. Перші волонтерські групи на Луганщині були організовані саме з тих, хто залишився вірним Україні в держадміністраціях. А комуністи та регіонали блокували українську армію, налаштовували проти воїнів ЗСУ місцеве населення.
Якби у той час вдалося жорсткими методами зупинити блокувальників, війни на Луганщини не було б. Але наші зверхники «воювали» з терористами словами та переконаннями. А ті проти України застосовували зброю. Навіть коли почалося захоплення СБУ (і зброї у ньому), на переговори до сепаратистів приїжджали тодішній секретар РНБО п. Парубій та голова СБУ п. Наливайченко. Вони вмовляли терористів здати зброю. У відповідь чули лише насмішки та погрози.
Ірина Веригіна скільки могла противилася захопленню сепаратистами та їхніми російськими хазяями луганської землі.
Вона їздила по області, допомагала воїнам ЗСУ, організовувала зведення блокпостів, залучала волонтерів. Терористи відслідковували її, влаштовували погоні. Найняли чеченців, котрі одержали завдання взяти Ірину в полон. Коли гналися за нею, уникнути захоплення вдалося тільки завдяки вправності й сміливості водія.
Якось у місті Щастя переїжджала через блокпост терористів. Вони були п`яними і не впізнали пані Ірину. Більше того, розважаючись, кидали дротиками у її портрет, прикріплений на стіні як орієнтування на особу, котру необхідно затримати. Влучаючи в око чи голову, весело реготали. А Ірина Веригіна в той час безперешкодно проїжджала повз захмелілих бандитів.
Вона організувала відправлення луганських дітей на Захід. Якось довелося прямо на кордоні з Росією забрати десятки дітей, котрих сепаратисти залишили напризволяще. Тоді вдалося дітей вивезти до Харкова. Також завдяки сміливим і рішучим діям пані Ірини було врятовано 56 хворих, котрі не могли жити без апарата штучної нирки. Їх тоді посадили буквально в останній вагон останнього потяга, який відправлявся з Луганська.
Терористи знищили Брянківську електростанцію. Вся область залишилась без світла. Можна було підключитися до Харківського обленерго. Але його власники відмовились допомагати Луганській області. Бо ця енергетична компанія, як і «Чернівціобленерго», є власністю російського олігарха. Приклад диверсії на початку війни повинен би викликати занепокоєння у влади. Газета «Час» уже не перший рік пише про те, що наше обленерго перебуває в руках російського олігарха і українофоба Бабакова. І його негайно потрібно повернути державі. Аби не було біди…
Ірина Веригіна засмучена тим, що не могла зупинити війну на Луганщині. Але що вона одна могла зробити?! Ще й під час Революції Гідності губернатор Луганської області Володимир Пристюк зомбував людей по телебаченню. Лякав якимись міфічними бандерівцями. Закликав організовуватися у групи супротиву західникам. Тоді ж депутати облради прийняли рішення звернутися до донських козаків з проханням патрулювати вулиці Луганська.
– Я тоді зверталася до СБУ, аби відреагувала на підручних Путіна в українському місті, – говорить Ірина Веригіна. – Але вони мовчали. На вулицях Луганська з`явилися п`яні, розпусні козаки з нагайками в руках.
Влада регіоналів тоді наймала наркоманів та зеків для боротьби з майданівцями. Тож війна готувалася ще з 2004 року. Тільки чомусь у Києві на це закривали очі.
А тепер маємо те, що маємо.
Найгірше інше: ті, хто розв`язав війну, зараз живуть у столиці України, мають там свій бізнес.
І пенсіонери, котрі горлали за Росію, голосували за відокремлення Донбасу на референдумі, їздять на підконтрольні Україні території і одержують там пенсію. А у себе мають російську пенсію. Так не повинно бути.
А влада веде якісь Мінські переговори, котрі не приносять Україні добра. Більше того, завдають лишень шкоди та додаткових втрат.
Ось, наприклад, на підконтрольній Україні території є підприємство «Луганськвода». Воно дає воду 80 відсоткам окупованих районів. Безкоштовно.
… Зараз Ірина живе у Києві. Вона активно працює у волонтерській організації ВО «Батьківщина», членом якої є. Разом з народним депутатом Андрієм Сенченком (переселенцем з Криму) створила організацію «Сила права». Вони збирають документи про факти злочинів Росії проти України та її громадян. Готують позови до судів, аби там признали Росію агресором і засудили її за злочини проти людей. Спочатку в судах уникали формулювання «військова агресія Російської Федерації». Але крига скресла. Є кілька рішень судів у Херсонській області та в Оболонському суді, де Росію таки визнали агресором.
– Подали ми судовий позов і в Чернівцях, – розповідає Ірина Веригіна. – На жаль, суд не задовольнив його. Судді чогось бояться. Або вони не є українськими.
– Це може стати лакмусовим папірцем для очищення судової системи України і навіть дасть змогу розпочати справжню люстрацію суддів.
– На це ми будемо звертати увагу, – продовжує пані Ірина. – Пізніше подаватимемо позови й до Європейського суду з прав людини. Ми змусимо Росію відповідати за скоєне у Криму та на Донбасі.
«Сила права» зараз уже діє чи не у всіх областях України. Юристи допомагають біженцям, воїнам АТО, сім`ям загиблих.
У Чернівцях координатором «Сили права» є син відомого письменника і драматурга Анатолія Крима.
Петра КОБЕВКО
Р.S. У Чернівцях «Сила права» розміщується по вулиці Лесі Українки, 5. Номери телефонів: 050 421 00 43, 095 163 32 97 та 0372 58 40 15.
peredplata
