Остання прем`єра нинішнього театрального сезону – „Чесний суддя” за однойменним твором Юрія Васюка викликала гостру дискусію у навколо театральних і не дуже спільнотах.
Навіть виявилося, з виступу на сцені перед початком режисера-постановника вистави Мирослава Гринишина, його раптово, після першого показу, викликав директор театру і попросив написати заяву про звільнення його та художника Андрія Романченка. За версією Гринишина, це сталося чи то через гострий зміст п`єси, чи то через те, що буцімто він у телеефірі одного з каналів висловився критично про кепське ставлення влади до театру, який ледь животіє без фінансування.
До початку дійства, з огляду на рекламу та анонси прем`єри, я особисто ще могла обуритися за таке віроломство адміністрації театру та влади. Проте, дуже скоро підступно закрався сумнів: а чи, часом, це не винахідливий заключний реверанс режисера, якого останніми роками у чернівецькому театрі спіткали одверті невдачі?.. Того дня, тобто після другого показу прем`єри режисер не вийшов на кін, актори сказали, що „вже від`їхав від нас”.
Режисер Мирослав Гринишин у 90-х поставив „Швейка”, який, трансформуючись, іде в національному театрі ім. Івана Франка й досі. За таку роботу – навіть єдину, зніматимуть перед режисером капелюха. Але ж останні постановки у Чернівцях, як от „Юліан Цезаревич”, нинішній „Чесний суддя”- я, як глядач, котрий любить театр, вважаю майже провальними та негідними традидицій театру чернівецького і українського загалом. І навіть європейського.
Стосовно „блискавичної” реакції влади, та ще просто в неділю щоб звільняти з роботи, – вибачте, не вірю! Наша влада настільки недолуга, що в театр фактично не ходить, тож, відповідно, реагувати так – навряд чи, могла.
Попри творчий потенціал режисера, на цей раз заручниками, на жаль, знову виявилися актори. Проте акторський ансамбль таки витягнув виставу своєю майстерністю і це трохи сховало постановчі й драматургійні прорахунки. Як відомо, наш театр завжди непогано впорується з комедійними виставами.
Якось торік народна артистка України Лариса Кадирова сказала, що в театрі повинна бути присутня правда. Але – ХУДОЖНЯ правда. Тобто те, що є насправді в житті, варто показувати по-особливому, аби переконати глядача в чомусь, примусити його співпереживати, любити чи ненавидіти. Або ж зламати стереотипи.
Що ж ми побачили на сцені?
Похвалятися тим, що вперше на кону п`са про хабарі, напевно, не варто. Гоголівського „Ревізора” забули?” Звичайно, нашій прем`єрі до Гоголя далеко. Але я до того, що сьогодні когось здивувати бесідою про хабарі практично неможливо, коли повсюди, – зі шпальт газет, з екранів ТБ, ноутів і смартфонів лунають одверті, з найменшими подробицями, чиновницькою безсоромністю розповіді та відео про те, як наша держава, сараку, в поті чола „бореться” з хабарями і хабарниками.
Безсумнівно, говорити треба, показувати також. Ця вистава мала б стати чи не найгострішою в нашому театрі за всі роки. Мала. Та не стала. Бо звелося все до спрощеного викладу, схожого на слабеньку виставу самодіяльного театру, хоча в самодіяльних колективах іноді народжуються шедеври.
Вульгарних викрутасів, на кшталт мало не щохвилинного справляння природних потреб, на жаль, так і не зміг прибрати зі свого стилю М. Гринишин, певно, „жолдаківщина” йому до смаку. В результаті, надмірна псевдобуфонада призвела до того, що моментами не чути було тексту, розмивалися акценти, або ж репліки підмінялися безкінечними зойками і вигуками, які особливо в другій частині вистави просто таки „набридали”.
Задум автора – казка про чесних чиновників, де дійсність навиворіт – цікавий сам по собі. Та він вимагає найсерйознішого підходу, вивірення найменших деталей, ретельної роботи з репліками, жестами, навіть поглядами.
Натомість отримали простенький текст від Юрія Васюка, як кажуть, без претензій на геніальність. Можливо, так сталося через те, що над текстом попрацювали постановники. В результаті, навіть з 5 ряду іноді не можна було розібрати реплік, а, тим паче, запам`ятати хоч одну репліку з натяком на „крилатість”? Окрім, вибачте, „молодець!”, „скотиняка” і т.п. Чи безкінечні прикметні вульгарні жести та репліки окремих персонажів «Чесному судді» – хіба оце мистецтво?! Більшість глядачів хіба для цього йдуть до театру?
Скажете: яка дійсність, такі й герої та їхня поведінка? Та ж у Гоголя й у Карпенка-Карого теж була ще та дійсність! Але її зображали так, що й через століття все актуально, цікаво і … смішно.
Гіперболізація – яскравий прийом, якому притаманні, за тлумаченням, „певна абсурдність, різке протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду”. Але ж треба якось відчувати межу, після якої настає вульгарщина, похабщина і цілковитий бедлам. От і маємо.
На теперішній час у нашому театрі спрацював ефект слизької гірки – коли відбувається стрімке сповзання подалі від мистецтва, на догоду не вельми вимогливій частини глядачів, котрих все це влаштовує.
Недавно від колег чула закиди про те, що ми не розуміємо європейського театру. Що ото він і є. Особисто я такого театру бачити не бажаю. А український театр має чудові нетлінні традиції, яким вчаться і в Європі. Коломийський театр ім. о. Івана Озаркевича, до прикладу, з успіхом несе ці традиції до Європи – в Единбург, Мюнхен, Рим, Бухарест. І їм аплодують там стоячи.
Сьогодні намагатися „виїхати” на самій гостроті сюжету, його актуальності прецінь неможливо. І знову ж таки запитую: а чи протримається довго ця вистава? Маю сумнів.
Аби не завершувати сезон на мінорі, зазначу, що попри все, у нашому театрі таки відбуваються позитивні зміни, фестиваль прогресує, прем`єри продукуються регулярно, – кращі-гірші, проте все це – досвід. Від себе бажаю, аби в наступному сезоні попрацювати у Чернівцях зголосилися цікаві самобутні митці., які , не зважаючи на всі „потуги” Мінкульту, ще не перевелися в Україні.
Тетяна Кратко
peredplata
