Те, чого чекали у світі майже два місяці, сталося 10 вересня.
Михайло Саакашвілі повернувся в Україну. Не в Грузію, не в Америку… А в Україну.
Він каже, що наша держава, стала для нього уже рідною. А президент Порошенко чомусь його прагне повернути на Батьківщину. Де народився, виріс… і керував. Саакашвілі у Грузію наразі не хоче. Бо там він має 4 кримінальні справи. І жде його тюрма.
Порошенко позбавив його громадянства України, яке перед тим йому сам надав. Їх двох зв’язують давні стосунки. Спочатку вчилися разом у Києві, потім дружили, кар’єри робили. Потім ставали президентами: один в Грузії, інший в Україні. Коли Міхо програв у Грузії, то його запросив Порошенко до України керувати Одеською ОДА. За приклад його він Україні ставив. Але згодом знову щось не зійшлося у них. І Порошенко зняв Саакашвілі з посади. І пішло-поїхало… Аж до великої ненависті не тільки один до одного, а й до людей, котрі підтримують ту чи іншу позицію, до конфлікту партій, організацій, територій.
Таке протистояння може дуже нашкодити не тільки Україні й Грузії, а й Європі та Америці. Напевне, з цього тільки одна Росія на чолі з Путіним зриває великі дивіденди.
Отож Порошенко прогнав Саакашвілі з України, забрав від нього громадянство (сам дав, сам і забрав). Саакашвілі з цим не погодився і 10 вересня оголосив про повернення.
Краковець
Напередодні повернення Саакашвілі до Краківця у Львівській області приїхали партійці-волонтери з «Руху нових сил» Михайла Саакашвілі. Вони підготували табір для людей, котрі мали прибути сюди 10 вересня. Табір був облаштований за всіма вимогами, згідно з досвідом, здобутим українцями у боротьбі з різними ворогами ще за часів козаччини.
Тут були намети, туалети, підведена вода і підвезені дрова. Під вечір прибула охорона табору. А за нею кілька десятків так званих тітушок (куди нам без них). Від часів Януковича тепер кожен владоможець в Україні прагне запастися своїми бойовиками-тітушками. До речі, у нас уже зароджується нова професія спортсмен-тітушка. Вона добре оплачується. Працівники-тітушки одержують обмундирування. Раніше це були спортивні форми, а тепер – камуфляжна куртка без будь-яких відзнак. Таким чином вони себе пізнають у масових акціях. Інші камуфляжники (не тітушки) носять різні шеврони, значки, наліпки та стрічки.
Прийшли тітушки 9 вересня пізно ввечері. Охорона табору їх прогнала. Ніч минула мирно. Хоча ФБ ряснів повідомленнями про напади на депутатку Івано-Франківської області тітушок з ножами.
Вранці приїхали люди. Зібралося десь до 5 тисяч народу. Вишикувалися бійці батальйону «Донбас». Вони мали бездоганну амуніцію. Виглядали бойовими і страхітливими для поліції та тітушок. Люди до них ставилися шанобливо.
Прийшов Семен Семенченко з нардепом Єгором Соболєвим. Йшли по табору з гордо піднятими головами, насолоджувалися собою. Раз-по-раз зупинялися і фотографувалися з тими, хто хотів знімку з ними. Не поспішали.
Семен Семенченко привітав своїх побратимів з «Донбасу». І сказав, аби вони були готові дати відсіч тим, хто проти людей, яких «Донбасу» треба було охороняти. Воїни відповіли, що завжди напоготові. І зняли зайву амуніцію.
У цей час до Краківця асфальтівкою крокували тітушки. Їх легко було впізнати по обличчях, очах, які затамували страх і ненависть, та камуфляжних куртках без будь-яких наліпок і прикрас. Попереду йшов якийсь чоловік у чорному. Виправка військова або поліцейська. Згодом з’ясувалося – таки поліцейський. Позаду колони – два авта з блимавками. Чоловік у чорному підвів групу у камуфляжних куртках до трав’яного зеленого поля, обгородженого парканом. Навпроти сцени і табору тих, хто мав намір зустріти Саакашвілі. Тітушок загнали за огорожу, ніби биків на випас. З табору відразу вибігли кілька десятків хлопців з охорони і намагалися з’ясувати, хто ця група, звідки приїхала. Ті, хто був на «виносі», мовчали. Напруга у повітрі будь-якої миті могла перерости у велику бійку.
І враз на полі з’явилася сотня чорних поліцейських у всій амуніції. Швидко і вміло вони відгородили одних від інших. Кілька хвилин постояли. І за командою командира з вигуками «Слава Україні! Героям слава!» замкнули у кільце тітушок. Їх притиснули до паркана і повністю заблокували. Поліцейський офіцер сказав, що будуть перевіряти, хто вони і чому сюди прийшли. Дійсно, через кілька хвилин почалися опитування прямо на полі під парканом. Кажуть, що основні сили тітушок були з Полтави. Потім ще кількох знайшли у кущах недалеко від табору.
А на сцені вже лунали палкі промови впереміжку з піснями часів романтичної революції кінця 80-х початку 90-х років. Ніби у юність повернули нас. Тим паче, що дві красиві дівчини (напевне з Femen) таки оголили свої прекрасні перса серед сотень чоловіків, котрі їм аплодували. Щось там було написано. Але хто тоді читав? Коли всі дивилися на дівочі перса.
Поліція швидко заблокувала феміністок та за допомогою дівчат-поліцейських посадила їх в авта і вивезла з території табору.
Журналісти, у кого був чіпований біометричний паспорт чи Шенгенська віза, поїхали у Польщу, де давав прес-конференцію Міхаїл Саакашвілі.
Тоді уже вперше озвучили зі сцени про можливі провокації на кордоні у районі Краківця. Але попросили не вірити тим, хто розпускає чутки про приїзд Саакашвілі через залізничний переїзд з Польщі у Мостиська.
Закрався сумнів. Почався якийсь сценарій, невідомий нікому. Окрім тих, певне, хто його писав.
Через хвилину-дві ніби грім з ясного неба прозвучало, що у Краківці готують розстріли людей і Саакашвілі. Тому він поїде поїздом через Мостиська. Саме у цей час трьома автобусами під супровід поліцейських авт вивезли тітушок.
Сценарій починав діяти.
Мостиська – ІІ
Без будь-яких преамбул і зайвих слів зі сцени ніби наказ прозвучало:
– Всі на Мостиськ! У Краківці залишається тільки обслуга табору та охорона!
Ми й поїхали туди.
По дорозі дізнаємося, що поїзд «Перемишль-Київ» провідниця зупинила з вимогою висадити з вагону Саакашвілі. Саакашвілі не виходив. Звідкись там з’явилася Юля Тимошенко. Прошепотіла щось Міхо на вухо і по-материнськи обняла його голівку.
Це не допомогло. Провідниця поїзду не відпускала.
Отакої: одна провідниця у чужій державі могла зірвати всю революцію, яку готували великі уми Росії, Грузії, України і Америки.
Ця провідниця не допустила повторення історії, коли Леніна везли на поїзді з Цюріха до Петербурга.
Україна не Росія! А сценарій на межі зриву. Всі нервують. Посеред дороги у Мостиська враз замайоріли прапори партії «Громадянська позиція». Посередині своїх членів стояв Анатолій Гриценко і рік:
– Ви всі можете розходитися. Я сам повертаюся до Львова…
Закрався сумнів, щось сталося і Гриценкові це «щось» відоме. Пройшла година-дві. І знову наказ:
– Всі – на Шегині!
Всіх залишилося наполовину менше, ніж було у Краковці. Але вони поїхали. Бо був наказ. Хто віддав накази і чому вони беззаперечно виконувалися, досі невідомо.
А у небі нарізав кола літак. Хтось спостерігав за дійством не тільки з землі, а й з неба.
Шегині
Під вечір всі, хто був, пішли до кордону на пункт пропуску «Шегині». Дорога забита автами. В основному, з польськими номерами. Поліції не було, тітушок не було, нардепів не було, Саакашвілі не було.
Були люди. Вони йшли до кордону. Якась невидима сила протесту гнала людей туди, де мала вершитися історія.
Мені згадалася страшна подія 1 квітня 1941 року на кордоні біля урвища Варниця Глибоцького району. Там також йшли люди до переходу ніби з миром. Але їх розстріляли прикордонники. Тисячі загиблих.
Почалися незрозумілі сценарії і людей у них використовують. Не дай, Боже, якщо почнуть стріляти.
Не більше взводу прикордонників взялися за руки і перегородили шлях. Офіцер щось почав пояснювати про замінування території. Казав, аби ніхто туди не йшов. Бо можуть там бути міни.
– А як ви проґавили мінерів? – питаю офіцера.
Мовчить.
І тут я побачив за спинами прикордонників групу людей. Там були жінки і одна маленька дівчинка років 4.
– Це там заміновано? – показую у напрямку людей.
– Там, – каже офіцер.
– Заберіть негайно людей звідти, – почали уже кричати ті, хто прийшов і приїхав з Краківця та Мостиська.
Але ніхто уже нічого не чув. Одні на одних кричали. Прикордонники мовчки спостерігали за дійством. Знову ж велика напруга. Бо почався тиск. Людей прибувало все більше і більше. Взвод прикордонників не міг уже стримати цю велику потугу людського моря. Перед силою, витримкою, мужністю цих воїнів варто схилити голови. Вони берегли кордон України. І ті, хто прийшов за Саакашвілі, також не хотіли його порушувати. Але ті, хто писав сценарії, напевне, були іншої думки. І у них був свій погляд на розвиток подій. Аби попередити лихо, почали співати гімн України. Саме тоді я побачив і відчув велику біду України, її біль і смуток, її нещастя і вічну трагедію.
Щиро і натхненно співали гімн і прикордонники, і ті, хто прийшов за Саакашвілі. Вони щиро любили Україну. І кожен хотів їй добра, благополуччя і процвітання. Вони готові були віддати за Україну життя. Якщо побачите кадри, де офіцер-прикордонник співає гімн України, ви погодитеся зі мною.
Гімн закінчився. І тоді почалося…
Хтось крикнув: «Це не я, це – люди!». У мене почали тріщати ребра. Натовп потиснув. Розірвав стрій прикордонників і побіг у напрямку, де був Саакашвілі. Я ледве відскочив вбік, аби не затоптали.
Через якийсь час вже люди поверталися з Міхом. Його оточили чоловіки атлетичної статури. Видно було вишкіл. Чужих не підпускали. Коли хотів зняти Саакашвілі і став на його шляху, у спину та ребра вперлися кілька міцних кулаків та гострих ліктів. Змушений відійти вбік.
Натовп кричав: «Міша! Міша!»
Кажуть, що саме ці вигуки не дозволили Юлії Тимошенко йти разом з Міхаїлом Саакашвілі. Вона ж бо звикла до того, що повинні всі кричати: «Юля! Юля!».
Але не тут. Юля відступила. Хоча ненадовго. Бо у Львові вона ніби дідько з табакерки знову з’явилася біля Саакашвілі.
Біля буса, яким ми приїхали до Краківця, наші дороги з Саакашвілі розійшлися…
Петро Кобевко
Чернівці-Краківець-Мостиська,
Шегині-Чернівці
Р.S. Не минуло й 2 дні, як до редакції газети «Час» завітали поліцейські з Чернівців з повісткою від слідчих Львова, аби я до 18 години 12 вересня з’явився до старшого слідчого СУГУНП України Львівської області Захарчука за адресою: м. Львів, вул. С. Бандери, 1, для допиту…
Я не встиг з’явитися. Бо повістку мені вручили о 12 годині 45 хвилин 12 вересня. А до Львова далека дорога.
peredplata
