«Під час затишшя на щось присів. Потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців»: розповідь очевидця Іловайської трагедії

У серпні 2014 року розгорнулися запеклі бої за Іловайськ — великий стратегічно важливий залізничний вузол, розташований в 43 кілометрах від Донецька. Близько двох з половиною тисяч чоловік — бійців ВСУ і добровольчих батальйонів — потрапили в оточення. 29 серпня за вихід з обіцяного зеленого коридору знесилених від спраги, голоду і недосипання людей розстріляли з усіх видів зброї регулярні війська Російської Федерації, які відкрито вторглися на територію України. За даними СБУ, в боях під Іловайськом брали участь три з половиною тисячі військовослужбовців країни-агресора: три батальйонно-тактичні групи, у яких було 60 танків, 320 бойових машин і 60 гармат. 

Українська військова прокуратура офіційно заявила, що тоді загинули 366 осіб, 429 отримали поранення, 128 потрапили в полон, 158 пропали без вісті. Однак очевидці кажуть, що втрат було набагато більше.

Про одну з найтрагічніших сторінок в історії російсько-української війни «ФАКТАМ» розповів 46-річний колишній снайпер-розвідник Василь Ковальчук (позивний «Славута» — за назвою міста в Хмельницькій області, де він народився і жив до війни). Саме він зі своїм бойовим побратимом Іваном Журавльовим підняв 5 липня 2014 року прапор над звільненим Слов’янськом. Потім йому довелося пройти через нелюдські випробування — вихід з оточення під Савур-Могилою і пекло Іловайська. Зараз Василь живе в Ірпені. У нього ростуть син і донька.
«У Києві йшов парад, а ми проривалися до своїх»
— Василь, після того як росіяни під Іловайськом в упор, немов у тирі, розстріляли наших військових і бійців добровольчих батальйонів, які виходили з оточення, ви вибиралися з тієї кривавої м’ясорубки сам. Як вам це вдалося?

— Мені просто пощастило. І все.

— Ви ж потрапили в район Іловайська після боїв за Савур-Могилу?

— Так. Хронологія подій була такою. Нас відправили на курган на ротацію, буквально на дві-три доби. Незабаром Савур-Могилу повністю оточили. Ми пішли звідти 24 серпня, в День незалежності. У Києві йшов парад, а ми проривалися до своїх. Телефони Генштабу і штабу АТО в Краматорську були поза зоною. Гордійчук (Герой України, генерал-майор, начальник Київського військового ліцею імені Богуна.- Авт.) безуспішно намагався додзвонитися, щоб отримати хоч якусь інформацію, якісь установки і коригування, тому що на той момент утримати висоту було нереально. Запасу бойового комплекту (БК) вистачало на один бій. Ми розподілилися зверху, кожен зайняв якісь ями й щілини — окопом це не назвеш.

Мій друг Іван Журавльов, з яким ми познайомилися навесні 2014 року в Нових Петрівцях, і потім пройшли багато всього, був важко контужений — снаряд танка практично прямо потрапив в його опорник. У Івана почався набряк мозку. А медикаментів немає, медика немає. У Петровському був медик Назар Гординяк з 51-ї бригади, але вони напередодні покинули село. Вані було дуже погано. Він просив: «Кинь мене, і все. Я не вийду. Пацани, або застрельте мене, або щось зробіть». А Темур Юлдашев (позивний «Тренер», майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу з Луганська; загинув 24 серпня 2014 року. — Авт.) отримав осколкове поранення очей і практично нічого не бачив. Вони з Іваном лежали в якомусь підвальному приміщенні (біля підніжжя кургану стояла будівля музею. — Авт.), де розташовувався штаб оборони Савур-Могили. Разом з ними там же знаходилися десантник Самойлов, у нього був серцевий напад, і ще кілька бійців.

Василь Ковальчук пішов добровольцем на війну в березні 2014 року
 

Нас обстрілювали з території Росії, з боку Тореза і Сніжного. Гатили по повній всім підряд. Влаштували килимові обстріли «Градами» і мінометами. Ситуація була критичною. Треба було виходити з оточення, поки ми могли рухатися і по черзі вести Івана і Юлдашева (ноги у них не були пошкоджені). Я запропонував виходити двома-трьома групами та сказав, що це останній шанс піти. Залишатися сенсу не було ніякого, все були дуже серйозно виснажені.

Ми не розуміли, що робити далі. Хтось йде до нас на прорив? Як доставлять БК? Як евакуюють поранених? Що взагалі планують? Де воду взяти? Стояла спека. Ми відрили в окопах якісь присипані землею баклажки, але це був мізер.

Це вже потім мені стало зрозуміло, що відбувалося тоді на фронті. Іловайськ оточений, там величезна кількість людей. Керівництву було не до нас. Просто махнули рукою, і все. Що там ті тридцять чоловік?

До нас прорвалися бійці 3-го полку спецназу на цивільному джипі. Вони промчали через блокпост бойовиків на швидкості, ті взагалі нічого не зрозуміли — думали, що їдуть свої. У цих спецназівців не було з собою ні води, ні БК. «Нам сказали прорватися і забрати поранених». Я не був присутній при цьому, тому що тримав свою позицію з іншого боку кургану і навіть не бачив, як їхня машина під’їхала. Під час затишшя прийшов подивитися, як там Іван, а його, виявляється, вже відвезли.

Спецназ забрав Юлдашева, Журавльова, Самойлова, ще до них в кабіну вскочив хлопець з кіровоградського 42-го батальйону. Через якісь хвилини ми почули звуки бою в районі Петровського. Було незрозуміло, що з ними — загинули, не загинули. Це вже потім ми дізналися, що Темура розстріляли, Івана взяли в полон в несвідомому стані, а двом бійцям 3-го полку вдалося втекти.

Досі вважаю, що хлопців не можна було відпускати. Можна було пошукати інші варіанти евакуації поранених. А вони в лоб до бойовиків поїхали… Я дуже розсердився, що Івана відпустили. Уже після того, як він звільнився з полону, запитав його: «Вань, ти ж розумів, що не виберетеся. Навіщо сів у машину?» Він: «Мені було так погано — все одно, в який бік їхати». — «А що ж мені нічого не сказав?» — «Ти не відпустив би».

Василь Ковальчук: «По нас гатили по повній. Влаштовували килимові обстріли «Градами» і мінометами»
 

— Як справи зараз у Івана? Ви спілкуєтесь?

— Звісно. Але не так часто, як хотілося б. Він в Корсунь-Шевченківському очолює товариство ветеранів АТО, бореться з місцевою бюрократією, намагається прогодувати сім’ю.

Бойовики його залишили в живих, тому що у нього випадково опинилися з собою документи. Ми повернулися з Горлівки 17 серпня, на наступний день нас відправили утримувати цей курган, і він у поспіху забув про документи. Це його і врятувало. У полоні над ним сильно знущалися. Він там дивом вижив.

Загалом, 24-го ми вирішили йти двома групами — ближче до ночі з певним інтервалом. Справа в тому, що ввечері був короткий проміжок відносної тиші — буквально годину-дві, під час перезміни в російських підрозділах. А потім знову починалися обстріли. Але харків’яни (з добровольчої роти при штабі АТО на Савур-Могилі було три групи бійців — «Крим», «Харків» і «Луганськ». — Авт.) вирішили піти ще раніше. Вони потім потрапили в полон. Слава Богу, всі живі.

Наша ж група 27 серпня дісталася до східної частини Многопілля. Ми вийшли до наших завдяки майору Олександру Мельничуку з 143-го центру розмінування. Він дуже грамотний офіцер і патріот. Ми зупинилися біля якогось хутора. Гордійчук вийшов на зв’язок зі штабом АТО і доповів, що ми знаходимося в такому-то квадраті, чуємо бої й спостерігаємо противника. Йому сказали, щоб ми приєдналися до наших військ, які перебували в оточенні під Іловайськом. Я прокоментував, що це повна маячня. Але він наказав висуватися. Це було ризиковано. Нас могли там покласти і росіяни, і наші. Але якось обійшлося. Ми зайшли всередину кільця.

В оточенні, влаштованому росіянами, були проломи. Якщо діяти грамотно, тим, хто опинився в кільці, можна було звідти виходити, тільки малими групами.

Хоча я не погоджувався йти під Іловайськ, але бачив, що бійці дуже сильно виснажені. На деяких доводилося кричати: «Чувак, ми просто тебе залишимо тут і тебе розстріляють». Лякав як міг, тільки щоб вони йшли вперед. Не раз чув у відповідь: «Дайте мені спокій тут, я більше не можу йти».

 

Вийшовши з Савур-Могили, ми годин десять добиралися до Кальміусу. Рухалися від джерела до джерела, які вказані на карті, але вони були вже давним-давно висохлими. До того ж у джерел нас могла чекати засідка, так що йшли повільно, щоб не нарватися. До ранку вже було важко говорити, тому що пересохло в гортані. Тому ми і погодилися увійти в оточення, щоб люди трохи відпочили, поповнили БК, запаси їжі та води. Планували після цього рухатися далі.

Нас зустрів генерал Хомчак. Там усі були дуже здивовані, що ми вибралися живими з кургану, адже ми вимкнули всі телефони, щоб нас не відстежили за сигналом, так що про нашу долю мало що було відомо. Я іноді виходив на зв’язок, щоб передати координати, і отримував координати, куди рухатися. Фронт провалювався все глибше…

Хомчак нам коротко розповів, що відбувається, і де російські війська. Що там мене здивувало? Продукти були, вода, нехай не так багато (колодязі напівпорожні), але була, багато БК, а важкої техніки — мало. Всього два танка, якщо не помиляюся, і то один трофейний Т-72, здобутий в бою. На ці два танка тільки один екіпаж. Я так розумію, що люди боялися сідати в ті танки, тому що це дуже легка мішень.

У Многопіллі стояв «штаб оточених військ» (здається, в будівлі школи). 27-го ввечері мене від нашої групи покликали на нараду. Зібралися розвідники з різних підрозділів, чоловік десять. Ми обговорювали ситуацію, що склалася і як діяти далі. Нам озвучили наступну інформацію: йдуть переговори з росіянами, їх веде Хомчак з кимось на високому рівні. Росіяни кажуть: «Ми вас випускаємо, буде коридор, тільки ви виходите без зброї й без техніки, потім вас передаємо Червоному Хресту». А ми пропонували наші умови: «Виходимо зі зброєю. Ми залишаємо Многопілля і прилеглі до Іловайську села без бою».

«З посадок по нас відкрили вогонь на поразку. Ми були у них як на долоні»
— Ви розуміли, що росіянам категорично не можна вірити?

— Звичайно. Багато хто розумів. Хоча хтось вірив. Але Хомчак їхню пропозицію теж не прийняв. Загалом, всі зійшлися на тому, що це погана ідея. Я наполягав: «Нам потрібно більше інформації. Давайте проведемо дорозвідку. Де конкретно розташування російських військ? На яких висотах, в якій кількості? Ми ж увійшли до вас. Гарантую, що можемо вийти й звідси. Зрозуміло, що таку кількість людей вивести непомітно практично нереально. Тому хтось повинен вступити в бій і відтягнути їхні сили, а інші в цей час будуть намагатися прорватися. Тим часом нехай наші завдадуть росіянам удар в спину. Потрібно серйозно підійти до цієї справи». На жаль, в штабі інформація була мізерною. Розвідку проводили, але малими силами. Загалом, домовилися, що проведемо дорозвідку, запитаємо у штабу АТО всю можливу розвідінформацію. Коли буде ясна картина, зрозуміємо, що робити далі.

Наша група не була задіяна в обороні. Нам дали відпочити, оскільки ми три доби майже не спали. Однак о п’ятій ранку нас підняли по тривозі. За словами Гордійчука, росіяни дали зелений коридор, так що: «Шукайте техніку, шукайте місця, щоб виходити звідси». Я відреагував жорстко: «Вони не дадуть коридор». Він запевнив, що з росіянами домовилися: «Поступив наказ, зараз встанемо в колони. Виходимо зі зброєю, без бою».

Не було ані розвідки, ані бойового порядку, ані флангових рейдів — нічого. Тобто ми виходили практично навмання. Досі вважаю, що вихід був організований злочинно неправильно.

 

Нам потрібно було знайти якийсь транспорт (ми ж прийшли пішки). Нас ніхто не хотів брати. Людей багато — техніки мало. Згадали, що при заході виявили у дворі якогось будинку на околиці села самоскид «КамАЗ». Я відправив хлопців (у нас були водії, які вміють керувати великогабаритною технікою) за ним. Але він стояв з порожніми баками. Ледве випросили у весеушників десять літрів соляри. Ті поділилися, хоча палива у самих було мало. Залили паливо. Слава Богу, «КамАЗ» завівся. Ще встигли набрати в мішки пісок, щоб зміцнити борти машини. Це нас потім захистило. На тому «КамАЗі» і виїжджали.

— Було дві колони.

– Так. Їх формували довго, тому ми висунулися о сьомій або о восьмій ранку. Одні вибиралися на «Жигулях», інші на автобусах — хто на чому. Чомусь нас так розділили, що в одній колоні були добробати (найчисленніший — батальйон «Донбас»), в інший ВСУ. Ми виходили з добробатами. Наша колона пішла на південь від Червоносільського, друга (в ній на броньованому «бусику» «Приватбанку» їхали Хомчак з командиром батальйону «Дніпро» Березою) — на північ.

Тільки-но ми сіли в «КамАЗ», хлопці спокійно задрімали. Всі без патрона в патроннику. Подумки вже вдома: зараз виїдемо, залишилося трохи, і все буде добре.

У кабіні «КамАЗу» сиділи три людини: мінер Андрій, він був водієм, його безпосередній командир майор Мельничук та Гордійчук. Рація була у Гордійчука, він був на зв’язку з Хомчаком.

Поблизу Червоносільського нас почали обстрілювати мінометами — зліва і справа. Як би лякаючи і вказуючи, щоб ми їхали прямо. Так нас планомірно вели до засідці. Колона продовжувала рухатися, хоча керівництву варто було б подумати, що щось тут не те, розвернутися й вибрати інший шлях.

Ми перебували десь в середині, ближче до голови колони. Деякі автомобілі розвернулися і поїхали. Почався хаос. А Хомчак командував: «Рухаємося вперед, не звертаємо уваги на обстріл». Мабуть, він думав, що нас спеціально провокують, щоб звинуватити у зриві домовленостей, мовляв, ми самі на них напали. Про те, що ніякого коридору немає, інформації не було.

А потім з посадок по нам відкрили вогонь на поразку. Ми були у них як на долоні. Першою потрапила під удар броньована техніка, яка йшла попереду. Але деяким вдалося прорватися і піти вперед. Однак вони не розгорнулися, не зайшли до тилів противника і не вдарили по ньому. Напевно, думали, що ми теж якось прорвемося. Але як прорватися на цивільних автомобілях?

На самому початку обстрілу міна розірвалася буквально поруч з нашим автомобілем. Її осколком поранило в потилицю Гордійчука. Він втратив свідомість.

Незабаром колона намертво зупинилася в поле. Ми об’їхали кілька підбитих автомобілів і вперлися на краю села в чергову машину, яка перегороджувала нам дорогу. Зліва якийсь напівзруйнований будинок, дві кинуті хати, невеликий сад, яр.

Нам ще пощастило, що у «КамАЗу» був металевий кузов, що калібр був дрібний і його борти витримали. Коли хвиля кулеметного обстрілу трохи змістилася, я дав команду про евакуацію. Володя Бражник вистрибнув трохи раніше і відразу ж отримав смертельне поранення в голову.

Гордійчук залишився в машині, він стікав кров’ю і не подавав ознак життя. Але, коли його хтось витягнув з машини, то побачив, що він живий. Тут же друга міна потрапила в «КамАЗ», і він загорівся.

Хтось закріпився в саду, хтось в будинках. Наші позиції були невигідними — в низині. Нас постійно обстрілювали мінометами і з БМП, періодично викочувався танк. Ми відстрілювалися як могли. Але БК було мало. До того ж зброя тільки стрілецька. Ніхто ж не дав ніякого РПГ (ручний протитанковий гранатомет.- Авт.).

Хаос повний. Хто керує боєм? Рація Хомчака замовкла і не відповідала. Не знаю, скільки годин ми протрималися. Під час короткого затишшя (можна було пару хвилин посидіти спокійно) я на щось присів і сперся. Думав, це якісь мішки. І тільки потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців. Вони вже задубіли.

«А потім я опинився один»
— Жах!

— Кулі свистіли поруч, міни розривалися буквально в декількох метрах. На наших очах хлопця розірвало міною. Кілька разів серце починало так шалено калатати, що мало не вискакувало з грудей. Ти просто розумієш, що все — приплили, потрібно прощатися з життям. Однак швидко взяв себе в руки і продовжив бій.

Я неодноразово бачив людей в ступорі. Вони перестають чинити опір і мислити — просто зависають на місці. І це загибель. Потрібно рухатися, і голова повинна бути ясною. Хоча це надзвичайно складно в такій ситуації.

Загальна картина була наступною. Лівий і центральний фланги тримали бій. А правий фланг пішов лісосмугою, нічого не повідомивши. Потім, правда, з’ясувалося, що якась частина правого флангу залишилася і відстрілювалась ще кілька годин. У нас було дуже багато убитих і поранених. Поранені волали про допомогу. Їх не кинеш. Треба їх забирати або домовлятися, що хтось з ними залишиться, а решта йдуть. Через деякий час лівий фланг почав здаватися. Від росіян передали умову: «Або ви здаєтеся, або ми зараз розстріляємо ваших». Уже не було ніякого сенсу оборонятися.

Я думав, що ми дочекаємося темряви і вийде вивести хлопців. Але розумів, що до темряви не протримаємося і що виходити ризиковано. Справа був якийсь коридорчик через лісопосадку. Але її теж обстрілювали. Ті, хто пішов туди, загинули.

Загалом, для себе вирішив так: я в полон не здамся, а хлопцям треба це зробити, оскільки це шанс залишитися в живих. Озирнувся і поповз в поле прямо під носом у росіян. Поле було скошено, залишилася жовтувата стерня. Мій мультикам злився з нею…

Спочатку поруч теж проривалися якісь бійці з інших підрозділів. А потім я опинився один.

— Як же ви виходили?

— Я не ліз лісосмугою — усі лісопосадки прострілювалися. Повз прямо по полю, по відкритій місцевості десь кілометр. Потім дочекався темряви, щоб можна було встати і йти.

— Ночі вже були дуже холодними.

— Холод був дикий. Йшов вночі, а вдень ховався в малопомітних укриттях. З собою був тільки ніж. Тягти зброю без патронів сенсу не було, тому сховав її. Мобільний поламав і викинув. Залишив тільки запасний кнопковий телефон. Включав його і виходив на зв’язок зі своїм ротним Костянтином В’югиним (позивний «Вихрь») — ми обговорювали, де він мене забере і що взагалі відбувається.

Орієнтувався по зірках. Рухався в західному напрямку. Перетнув два кільця оточення. Одне безпосередньо у Многопілля, а друге — у Нового Світу по річці Кальміус. Пройшов по околицях Донецька, через бази бойовиків, через центр Нового Світу. Перед цим зайшов на околицю якогось села (спочатку переконався, що там немає бойовиків) і ризикнув поспілкуватися з місцевою літнєю мешканкою: «Розбили підрозділ, добираюся до своїх». Думав: якщо підніме хай, то піду.

 

— Вона як відреагувала?

— Нормально. Я не розумів, що буде далі, чи вистачить сил. Мені потрібен був цивільний одяг, щоб можна було йти не тільки вночі. Вона дала мені речі покійного чоловіка, два помідори з городу і два сирих яйця. Ще в цьому хуторі набрав воду. Свою форму потім закопав.

Після цього йшов уже вдень. Причому по дорогах, ближче до людей. Запам’ятовував населені пункти, вулиці тощо. Обвалявся в пилу — типу місцевий бомж. На третю добу мене на околиці Докучаївську забрав ротний. Це місто знаходилося в сірій зоні. Наші його залишили, бойовики пішли далі, а росіяни ще туди не дійшли.

Ротний знайшов проукраїнського місцевого водія. Був ризик, що потрапимо до бойовиків. Але водій добре орієнтувався.

— Скільки кілометрів пройшли за цей час?

— Десь шістдесят.

Ми дісталися до Краматорська. Мене тут же запросили в штаб АТО — розповісти, де які війська ворога стоять. Я ж один із перших вийшов з оточення. Висловив їм прямо, що зелений коридор — це була зрада.

Коли вже все було позаду, сили покинули мене. Ні з ким не розмовляв і замкнувся. Потім потрапив до шпиталю. Там лікарі виявили, що я в Іловайську на ногах переніс інфаркт.

Ближче до зими повернувся на службу.

«Ми не розуміли, наскільки масштабною буде війна»
— Чим ви займалися до війни?

– І тоді, і зараз я приватний підприємець. У 2013 році ми реалізовували комерційний проект — планували відкрити мережу фітнес-залів. В результаті запустили тільки один. І тут почалася Революція гідності. В принципі я нікуди не збирався, але, оскільки розгорталися такі події, довелося в них брати участь. Ми як могли підтримували протестувальників, притягли на Майдан першу польову кухню.

Що стосується війни, то я ще в 2008 році, коли Росія напала на Грузію, розумів, що Крим наступний. І це підтвердилося навесні 2014-го.

У березні я повинен був летіти в Штати на змагання з пауерліфтингу (колись трохи сам займався, тренером працював) з моїм близьким другом, старшим тренером збірної. Але сказав йому: «Давай відкладемо, зараз не час, на порозі війна».

Якраз формували добровольчі батальйони. Адже тоді багато військових, особливо внутрішні війська, йшли з армії: «Навіщо нам це потрібно?» На той момент мій племінник проходив службу за контрактом у 8-му полку спеціального призначення в Хмельницькому. І ось молодий хлопець, для мене він дитина, залишився в армії (він потім всю війну пройшов), а мені що, відвернутися і залишитися вдома? Зрозуміло, я сказав: «О’кей». І ми вирушили на полігон.

— Ви ж доросла людина. Розуміли, що це може бути квиток в один кінець?

— Безумовно, розумів. Ми тільки не розуміли, наскільки масштабною буде війна. Тоді нам здавалося, що все пройде простіше і швидше. А страху особливого не було. Я був у самій гущі подій на Майдані під час лютневих розстрілів. Ось там страх і залишився.

У березні в Нових Петрівцях підписав контракт з Національною гвардією, її якраз створювали. Там же познайомився з Іваном Журавльовим. Виявляється, ми стояли на Майдані зовсім поруч. Оскільки я в свій час служив в армії, а Ваня взагалі «афганець», ми готували зброю, самі пристрілювалися і хлопцям допомагали. Десь місяць пішов на підготовку.

— Як вдома відреагували на те, що ви їдете на фронт?

— Батькам не повідомляв, у мене мама старенька, часто хворіє. Викручувався як міг. Вона дізналася про все потім, коли я потрапив в телерепортажі. Додав їй сивого волосся.

У серпні ми з Іваном перейшли з Нацгвардії в ЗСУ. Нас покликали в окрему роту розвідки при штабі АТО, в пряме підпорядкування Гордійчуку. Щоб потрапити в ЗСУ, ти повинен бути мобілізований — така процедура. Нас мобілізували в слов’янському військкоматі.

— Ви ж один з трьох осіб, які підняли прапор над міськрадою Слов’янська.

— Це зробили я, Іван і військовий кореспондент Влад Волошин.

Ми з Іваном знали, що діється в окупованому Слов’янську і на його околицях, знали, де можна увійти і де відносно безпечно в’їхати. Тому саме ми і заводили в місто колону, сформовану з різних підрозділів.

— Звідки заводили?

— З боку Славкурорту. В ніч з 4 на 5 липня ми отримали інформацію, що в місті почався незрозумілий рух — бойовики кудись збираються, кидають позиції. Ідуть вони, не йдуть, що відбувається? Ми з Іваном вирішили піти в місто. Повідомили командиру 2-го батальйону Нацгвардії Андрію Тірону, він дав команду працювати. Іван узяв велосипед у місцевого жителя, прив’язав якийсь мішечок — нібито мужичок їде за продуктами. Доїхав до центру й повернувся. А я його чекав на околиці. Він сказав: «Вони відступають». Ми вирішили, що потрібно користуватися моментом і займати позиції. Доповіли командуванню батальйону: «Йдемо в місто». Але нас зупинило керівництво спецназу: «Стоп. Там працює спецназ, але як безпечно увійти, не знають». Попросили нас завести колону.

Словом, ми опинилися у Слов’янську в числі перших. Якось спонтанно все відбувалося. Спочатку дійшли до центральної площі, закріпилися по периметру. Хоча ми не збиралися ставити прапор, але хтось кинув клич про це. Прапор був у мене. Пам’ятаю, на колінах малював маркером на полотні — «2-й батальйон НГУ».

Зрозуміло, що ми не відразу полізли на дах. У нас була інформація, що в міськраді і в будівлі управління СБУ тримають заручників. А навколо всі чекають команду, щоб зайти в будівлю. Але ми-то тоді були у Нацгвардії, ЗСУ не підпорядкувалися (наші трохи відстали, батальйон був розкиданий по блокпостах по периметру Слов’янська і Краматорська), тому особливо нікого не слухали. А Влад попросився: «Я з вами».

Ще прихопили із собою місцевого поліцейського. Ці діячі ж усі поховалися, а потім, коли зрозуміли, що наші увійшли в місто, надягли форму і вийшли: «Ми вас просто зачекалися». Хоча багато хто з них залишився в окупації, патрулювали місто і всіляко допомагали бойовикам.

Я навів на цього поліцейського дуло гвинтівки: «Чувак, ти місцевий. Що всередині будівлі? Підеш першим». На жаль, доводилося так діяти в тих умовах. Бойовики могли там замінувати усе.

Перевірили будівлю — заручників немає. Бойовики частину заручників взяли з собою. Піднялися наверх. Іван спустив прапор так званої «ДНР», я його прикривав. Адже навколо міськради дуже багато багатоповерхівок. Запросто могли працювати снайпери.

Які почуття були? Потім, зрозуміло, що почуття гордості. Але в той момент якось не думав про це. Коли прапор був піднятий, я цьому міліціонеру сунув свій телефон, щоб він нас сфотографував. І одразу це фото відправив у соцмережі. Потім ми швидко спустилися вниз і пішли далі.

А в цей час на центральній площі спецвійська (там були хлопці з 3-го і 8-го полків спецназу і 140-го центру) чекали тодішнього міністра оборони Гелетея — щоб він приїхав і підняв прапор. Але там вже висів наш. Вони зібралися його спустити. Коли ми через час повернулися на площу і почули, що до приїзду Гелетея прапор знімуть, попередили, щоб навіть не думали робити це. Так вони його трохи спустили, і Гелетей знову підняв під фанфари і телекамери…

Те саме фото: Василь Ковальчук, Іван Журавльов і військкор Влад Волошин підняли 5 липня 2014 року прапор над звільненим Слов’янському

Завершуючи, скажу ось про що. Війна залишає глибокі рани. Шановні українці, поставтеся з повагою до ветеранів. Ветеранам ж раджу не втрачати честі, триматися разом і більше розвиватися.

джерело: Факти

Новини Партнерів