Ірина Довгань, яку катували в Донецьку, розповідає свою історію
У газеті New York Times 25 серпня з\’явився страшний знімок: на площі в Донецьку стоїть тендітна тремтяча жінка, обмотана українським прапором. На грудях прикріплена табличка: \”Вона вбиває наших дітей. Агент карателів\”. Ще два прапорці прив\’язані на голові. Поруч — похмурий чоловік з автоматом. На іншому знімку розлючена білявка в чорному б\’є жінку ногою.
За два дні стало відоме ім\’я полонянки — Ірина Довгань. Завдяки заступництву журналістів — в першу чергу Ендрю Крамера (New York Times) і Марка Франкетті (Sunday Times) — її вдалося звільнити. З\’ясувалося, що Ірину тримали в Донецьку в казармах деенерівського батальйону \”Восток\”, командир якого Олександр Ходаковський і відпустив її на прохання іноземних журналістів.
Зараз Ірині Довгань вдалося залишити територію, контрольовану ДНР, і вона розповіла Радіо Свобода свою історію.
— Я живу в маленькому місті поряд з Донецьком — Ясинувата, це майже Донецьк. Мені 52 роки, у мене двоє дітей. Вже давно працюю косметологом. У мене свої клієнти, дуже приємна робота. Мій чоловік — головний інженер успішної будівельної фірми. У нас була досить забезпечена родина, свій дім в цьому маленькому місті, сад, город. Загалом, я звичайна людина.
— Політикою ви ніколи не займалися?
— Боже збав, про що ви говорите. Політика — це жахливо. Як можна поміняти гарну роботу косметолога на політику?
— Але ж ви були за єдину Україну?
— Я ж громадянка України, у мене український паспорт. У мене українське прізвище — Довгань. Я з дитинства жила у бабусі в Дніпропетровській області. Усе селоговорило українською мовою, і я разом з ними. Для мене ніколи не поставав вибір. Я багато їздила світом і знаю, що таке повернення на батьківщину, яке це щастя. Де б ти не був і як би гарно не було десь, батьківщина все одно найкраща.
— Коли почалася революція, що ви думали про Майдан?
— Я дуже співпереживала, увесь час поривалася їхати на Майдан, але чоловік мені говорив: там впораються без тебе, сиди вдома. Так я і не вибралася. Але ми постійно посилали туди гроші. Ви не можете уявити нашої радості, коли ми подумали, що ось нарешті народ прокинувся і зараз у нашій країні стануться позитивні європейські зміни, ми врешті скинемо кайдани цих дебільних президентів і все стане добре. Майдан, поки не сталися трагічні події, був для нас великою надією. Я чекала і сподівалася, що ось-ось ми переможемо, усе налагодиться, у людей в головах станеться просвітлення, усі зрозуміють, що не треба ділити країну.
— А потім з\’явилася ДНР. Як ви це сприйняли і що відбувалося в Ясинуватій?
— В Ясинуватій живуть ті ж самі люди, яких ЗМІ переконали, що вони живуть на Донбасі щасливіше за всіх, що вони годують всю Україну і мало не весь світ. Люди на Донбасі специфічні. Якщо намагаєшся комусь щось розповісти, тебе просто не хочуть слухати. Люди твердо переконані, що Донбас — це гордий регіон, який не стане на коліна і так далі. Будь-якій людині, котра приїхала ззовні, це все зрозуміло і смішно. І точно так само нам було гірко і прикро. Ось навіть у моїй роботі. Що таке робота косметолога? Це жінки, близьке спілкування, розмови, 4-5 клієнтів у день. Я втратила дуже багато клієнток, бо намагалася пояснити, що всі країни єднаються, що всі хочуть бути сильнішими разом. Федеративна Республіка Німеччина зазнала чималих втрат задля возз\’єднання з НДР. Заради возз\’єднання країни найзаможніші люди зважилися на дуже великі жертви. І через те, що про це говорила, я втратила велику кількість клієнток. Мене просто не зрозуміли і зненавиділи. Одна жінка навіть в обличчя назвала мене дурепою. Але я все одно завжди відверто висловлювала свою позицію. Усіх, хто хотів відверто це обговорювати, я намагалась переконувати. Так само чинив мій чоловік на своїй роботі. Такою завжди була позиція нашої сім\’ї.
— А як поводилися деенерівці в Ясинуватій?
— Спочатку все це було наче якась гра, театр. Тут бабусі казали: а ми хочемо Радянського Союзу, і ніхто нам не завадить. Моя кума пішла на референдум: \”Я піду і проголосую за Радянський Союз\”. Хтось мав корисливі цілі, хтось побачив по російському телебаченню, що зарплати стануть утричі більшими, а пенсії зростуть в чотири рази, що прийде сильний Путін і наведе порядок, замінить наших українських непорядних політиків. Таким був настрій суспільства спочатку. Агресії, прагнення поділу не було. Ті, хто був «за» і ті, хто «проти» єдиної України, продовжували спілкуватися. Потім під впливом телебачення почав посилюватися процес розбрату. Багато байдужих зробили свій вибір, тому що тримати нейтралітет уже було неможливо. Ситуація загострювалася. Я завжди стояла на своєму. З багатьма людьми припинила спілкування, навіть з родичами посварилася. У багатьох так сталося.
— А люди, які захопили владу, як поводилися? Були грабунки, мародерство, дійшло це все до Ясинуватої?
— До Ясинуватої це все докотилося тільки зараз, якось різко, раптово. До останнього часу грабежів у нас не було. Ми знали, що кількох людей з Ясинуватої взяли в полон в Донецьку, заарештували. Але у нас всі були байдужі. Коли я кричала, що власника маленької рекламної фірми, батька трьох дітей, забрали у Донецьк у полон, нікого це не цікавило. Але це було півтора місяця тому. Люди байдужі. І навіть ті, хто підтримував проукраїнську сторону, не були готові щось робити й боротися.
Мене почали бити і катувати
— Ірино, як трапилося, що Ви потрапили у полон до цих людей?
— Не настільки страшними були ті, хто бив мене, як ті, котрі просто підходили і фотографувалися на моєму фоні.
У нас є поруч селище, там підірваний міст. Я відвозила дітей знайомих у Слов\’яногірськ до родичів. Проїжджаючи навколо цього підірваного мосту, побачила за ним дислокацію української військової частини. Я підійшла до солдатів, поговорила з ними. Це вже було більш ніж півтора місяці тому. Я почала возити їм їжу, медикаменти, які вони просили. Я розповіла про це людям, яким довіряю, і дуже багато з них мене підтримали. Почали нести мені гроші, ковдри, хтось приніс спальний мішок. У мене з\’явилася подруга, не буду називати її імені, я не знаю, де вона, можливо, ще в цій небезпечній зоні. Ми з нею їздили разом — коли моєю автівкою, коли її машиною, щоб не було так помітно. У мене був контакт з українським волонтером Тетяною Ричковою. Ще на початку весни, поки не було українських військ поруч, я посилала їй одяг, майки, спідню білизну, шкарпетки для солдатів. Коли я сама почала цим займатися, то сказала Тетяні, що солдати просили привезти одяг, ось цей камуфляж, що називається у нас \”дубок\”, тому що вони були в потертому і обірваному камуфляжі. Вона мені пообіцяла. Вже буквально перед усіма цими подіями друзі-волонтери з Києва через Харків мені доставили в Краматорськ три великих тюки одягу, військового камуфляжу. Я все це отримала і відвезла бригаді, якою ми опікувались. Вони вже перейшли зовсім в інше місце. Я їхала замінованими полями, але все-таки знайшла їх. Продукти везла теж, все це розвантажили. Ми зібрали 16 тисяч гривень. У нашому регіоні зараз у людей гроші закінчуються просто катастрофічно, зарплат і пенсій немає, але вони повіддавали мені останнє. Якось вирішила пофотографувати усе це планшетом, хоча раніше ніколи цього не робила. Сфотографувала привезений камуфляж, те, як розбирають його солдати. Потім військові допомогли мені звідти вибратися, позаяк до них я їхала, як вони ж мені й повідомили, замінованим полем. Попереду їхав БТР, мене вивезли на трасу в більш безпечне місце. Я і це сфотографувала, не втрималася. Ці світлини й стали моїм обвинуваченням. Так сталось, що був знайдений мій планшет з цими фотографіями, потім зламаний мій аккаунт в \”Фейсбуці\”, прочитане моє листування з Тетяною Ричковою і донецькими волонтерами. Це стало причиною того, що мене почали бити, катувати, допитувати з вимогою назвати прізвища цих людей, усі мої зв\’язки.
— Як вас затримали?
— Забтримали мене вдома, у Ясинуватій. Я саме працювала в саду, звідти мене й забрали в чому була. Те, що ви бачили на фотографіях, — це маленька частинка того страшного дня, коли я цілий день благала смерті. Спочатку мене не катували, тільки допитували. Та оскільки я нічого не говорила, працівники батальйону \”Схід\”, котрі навіть на допитах були доволі ввічливими, просто віддали мене осетинському батальйону. А там мене почали катувати дуже серйозно.
Мені весь час кричали: \”Зіг хайль! Струнко стояти!\”
Мене завели у приміщення, де було близько двох десятків осіб кавказької національності. Почалися просто тотальні знущання. Один дістав патрони і стріляв мені біля вуха багато разів. Я оглухла, досі погано чую. Коли вони передивлялись у планшеті мої фотографії, у скріншоті випадково виявилася особа одного з присутніх там осетинів. Його звуть Заур, це досить відома в Інтернеті особистість. Я колись просто проскриншотила, щоб своїй знайомій показати, що в Донецьку з\’явилися не українці, не росіяни, а найманці з інших країн. Коли ці люди побачили фото Заура, то він почав дуже жорстоко наді мною знущатися: змушував витягнути руку і кричати \”Зіг хайль!\”, називав мене фашисткою. Коли ж я відмовилася, мене почали бити. Коли я знесилена лежала на підлозі, він присів поряд і багато разів кричав мені просто у вуха \”Зіг хайль!\”. Вони всі кричали. Я закривала голову. Вони казали: \”Повернись тим боком, ми повинні придивитися, як зручніше тебе ґвалтувати. Скільки людей ти хочеш — 10, 20? Нас тут багато. Ми можемо тобі і 40, і 50 забезпечити\”. Усе це тривало дуже довго. За їхньою вимогою я назвала всі пін-коди всіх карток своїх сімейних. Хтось зламав наші акаунти, які там знайшли. Вони дізналися, що у нас є сімейний банківський вклад, 12 тисяч євро, почали вимагати віддати ці гроші ДНР, тому що я давала гроші українській армії. Мовляв, ми тепер знаємо, що ти 300 тисяч гривень перерахувала. Я заперечувала, казала, що не перераховувала 300 тисяч. Потім хтось надрукував цю табличку — що я фашистка і вбиваю дітей. Начепили її на мене, обгорнули прапором, ще й українські аксесуари надягли на голову та вивезли мене на площу, на велике перехрестя в Донецьку. Я не була прив\’язана до цього стовпа, я просто за нього трималася. Мені увесь час кричали: \”Зіг хайль! Струнко стояти!\”. Не дозволяли зігнути коліна, я повинна була навшпиньки, притулившись до цього стовпа, стояти струнко. Проїжджали повз машини. Цих найманців-осетинів у Донецьку сотні. Вони зупинялися і зухвало насміхалися, фотографувалися на моєму фоні. Хтось розіграв такий спектакль. Сказав, щоб усі розійшлися, бо він має прострелити мені колінну чашечку. Я почала кричати, підстрибувати, а вони реготали. Він вистрілив, але мимо. Ви бачили на фотографії жінку, яка б\’є мене в живіт?
— Так, і цю жінку вже впізнали.
— Ця жінка була далеко не єдина. Була літня жінка, яка била мене палицею, на яку спиралася при ходьбі. Била нею по голові, по спині, по плечах… Я вся в синцях. Крім того, що мене били прикладами по ногах, у мене рани з синцями, ще й літня жінка била мене палицею. А скільки молодих жінок мене били по обличчю, по голові, по вухах. Одна фотографія цього передати не може. Та не настільки страшними були люди, які мене били, як ті, котрі просто підходили. Зупинялися якісь машини, виходили гарно зодягнені молоді хлопці… Спочатку один фотографувався біля мене, потім віддавав фотоапарат або телефон, інший фотографувався. Так само чинили і дівчата. Ніхто не заступився, ні одна людина. Мені говорили, що я фашистка, тварюка, що я – навідниця, що вбиваю дітей. Я кричала, що у мене двоє дітей, онука, я не вбиваю нікого і ніколи не вбивала, я не можу бути навідницею. Взагалі у мене зір плюс три з половиною, ношу окуляри. Це просто така маячня, що не хочеться усе це повторювати. Потім була жінка, яка не полінувалася, відкрила багажник машини, дістала звідти помідори, спочатку кидала у мене цими помідорами, а потім розмазала у мене на обличчі два помідора, заліпила соком помідорів очі. Потім крізь цей томатний сік я побачила цілком інтелігентних осіб: спочатку був бородатий чоловік з професійним фотоапаратом, і я зрозуміла, що мене фотографує якась преса. Потім був ще один чоловік, вищий за зростом, який також мене фотографував. Я ще сподівалася, що, можливо, люди з такими інтелігентними обличчями заступляться за мене…
Упродовж того дня я постійно прощалася з життям, увесь час просила: будь ласка, вбийте мене, не мучте, просто вбийте мене. Якщо ви вважаєте, що я заслуговую, то просто пристрельте. Вони ж цідили крізь зуби: \”Сука, ти так просто не відбудешся\”. Раптом під\’їхала \”Волга\”, і з неї вийшли, як я зрозуміла, силовики чи колишні міліціонери. Вони були більш пристойно зодягнуті, ніж осетини. Вони намагались мене забрати. Але стався інцидент, осетини мене не віддали. Мене посадили в ту ж машину, якою привезли, і відвезли назад, у розташування батальйону \”Схід\”.
Він розганяв та бив мене ногою в груди
— Це не в\’язниця, не СБУ, а їхні казарми?
— Чесне слово, я і зараз не знаю. Це було щось пов\’язане чи то з міліцією, чи то з СБУ. Тому що коли я, будучи прикутою до батареї наручниками, іноді підводилася, то бачила у вікно якийсь спортивний майданчик з турніками. На стіні висіла українська символіка, щось на зразок дошки пошани. Вночі мені кинули міліцейський зимовий одяг, штани теплі ватяні. Думаю, це якесь місце, де була міліція. Але тепер це штаб батальйону \”Схід\”. Мене привели з площі й закрили в маленькій кімнаті. Там продовжували мучити, бризкали в мене газом з балончика. Двічі приходив осетин, який чомусь мене найбільше зненавидів. У нього була витончена методика: розганявся та бив мене ногою в груди. Я відлітала, билася спиною об протилежну стінку й тривалий час не могла дихати. Їм це дуже подобалося, вони потішалися. Потім були перерви, тому що привозили інших людей, яких теж били. Ці люди кричали, їх кудись вели. Я нічого не бачила, сиділа в кутку, скорчившись, мене мучили судоми. Потім привезли якогось чоловіка. Наскільки я зрозуміла, зателефонувала якась жінка на їх телефон і сказала, що цей чоловік лазив у трусики до її п\’ятирічної дочки. Вони його називали \”п…сом\”. Я не бачила цього чоловіка, не бачила, що відбувалося, але те, що чула, напевно, до кінця життя мені буде снитися в кошмарах. Я кричала у своєму кутку одночасно з цим чоловіком – його крики були нестерпними, бо били його нещадно. Я так зрозуміла, що його роздягали. Не знаю, чи було зґвалтування, але потім його кудись потягли. Можливо, його ґвалтували вже там, про це я чула розмову. Він кричав моторошно. Це все без суду, без доказів. Хтось подзвонив, хтось щось сказав, людину забрали, привезли. І як він буде після цього жити, я взагалі не знаю. Не знаю, як я буду після цього жити. Я все ще перебуваю в стресовому стані, не до кінця усвідомлюю усе, що сталося.
— Скільки вас там протримали?
— Це було цілий день. О 9-й мене забрали на допит, а в 10 забрали осетини. Коли підняли мене знову на третій поверх до батальйону \”Схід\”, де вже були українські, так скажемо, нормальні люди, уже настали сутінки. Я була вся побита, вся запльована, тому що жінки, які мене били, ще багато разів мені плювали в обличчя. Мені дозволили трохи помитися. Потім я на якийсь час «відключилася». Всю ніч я висіла під цією батареєю — це була страшна ніч. Потім настав день, і наступного дня мене не чіпали взагалі. Тільки через день знову допитували ці нормальні \”востоковцы\”. Поводилися зі мною ввічливо, казали, що співчувають, що все це без їхньої участі сталося, і що якби вони знали, то не допустили би такого, що вони навіть просять у мене вибачення. Але вони продовжували мене допитувати. Їх цікавила моя нерухомість. Я запитала, навіщо їм моя нерухомість. Один з них сказав, що в моєму домі тепер будуть жити люди, які їх підтримують, ті, чиї будинки постраждали від обстрілу. І вже потім, сидячи пристебнутою до батареї, я зрозуміла, що у своєму домі я жити вже ніколи не буду.
Це тривало три або чотири дні, лік тим дням я втратила. Відмовилась від їжі, усі п\’ять днів, що там перебувала, нічого не їла. Вони мене лякали, казали, що візьмуть зонд та розірвуть мені стравохід. Я ж відповіла: будь що буде, не їстиму.
Потім до приміщення увійшов один з тих ввічливих \”востоковцев\” і сказав: \”Ходімо\”. Я почала кричати і хапатися за батарею, подумала, що мене знову ведуть до осетинів, тому що продовжую упиратися і не називаю жодних імен. Він мені сказав: \”Не бійся, підемо, все буде нормально\”. Мене провели через весь двір, ми увійшли в якесь інше приміщення. Там був начальник батальйону \”Схід\” Ходаковський і сиділо дуже багато людей, мабуть, то були його підлеглі. І він сказав таку фразу: \”Я не знав, що ця жінка перебуває тут у нас. Я не розумію, як ви могли допустити таку ганьбу. Я знайду винних, і вони відповідатимуть за це. Я вважаю, що люди на цій землі можуть допомагати кому вони хочуть, будь-якій стороні. Це не є злочином\”. Усе це було сказано в присутності, як я вже потім зрозуміла, двох журналістів, які мене й звільнили. Я написала розписку, що я не маю жодних претензій матеріальних і так далі, що мені все повернуто. Я підписала цей папір, бо раптом переді мною майнула надія на життя.
Я побачила повністю розграбований будинок
Ці журналісти повезли мене в готель, влаштували в номер. Я змогла врешті помитися, замовила тарілку юшки, трошки з\’їла, перший раз за п\’ять днів. Ендрю Крамер дуже за мене хвилювався, сказав, що вивезе звідти уранці. Я ж сказала, що нікуди не поїду до тих пір, поки не зможу з\’їздити додому в Ясинувату. У мене свій будинок, у дворі закрита собака, три коти, я хочу забрати своїх котів і собаку-вівчарку. Він відмовляв мене упродовж кількох годин, але я все-таки наполягла. І двоє з батальйону \”Схід\”, котрі здались мені нормальними людьми, відвезли мене в Ясинувату.
Але там я побачила повністю розграбований будинок: усе, що їм здалося цінним, забрали. Знайшли навіть мої маленькі схованки. Ніби професійні злодії «працювали». Не знаю, хто, не хочу про це думати, мені дуже боляче. Зараз, коли страх смерті відійшов, раптом чомусь стало шкода всього заробленого упродовж життя. Тепер нічого у мене немає.
— А де ваші чоловік та донька?
— В Маріуполі. У батька мого чоловіка, який там жив, стався інсульт, і він доглядав за ним у лікарні довго, але батько все-таки помер. Він його поховав. А повертатися в Ясинувату вже було дуже небезпечно. Тим більше, донька, 15 років дівчинці. Ми домовилися, що вони залишаться там, а я буду охороняти будинок від мародерства. Та мені це не вдалося. Я зібрала в машину все, що не взяли ці деенерівці ясиноватські. Я так зрозуміла, що донецьке начальство, той же Ходаковський, абсолютно не контролюють того підрозділу, який стоїть в Ясинуватій. Він мені сказав: напишіть заяву, ми вам все повернемо, нам нічого вашого не треба. Але коли я запитала \”востоківських\” хлопців, чи можна сподіватися, що мені повернуть хоча би щось, хоча б кухонний комбайн німецький — навіщо він їм, вони ж не вміють ним користуватися, — то мені відповіли, що не мають на них жодного впливу, вони тут самі по собі й нікому не підкоряються. Я позбирала по двору мокре взуття, тому що перед цим йшов дощ, там були доньчині якісь кеди, туфлі, якісь куртки розкидані. Те, що їм не потрібно, не підійшло, для нас це все одно дуже багато значить. Я позапихала мокре в машину, посадила своїх тварин, і ці двоє хлопців \”востоковцев\” мене вивезли. Ми зустрілися в Донецьку з журналістами і разом з ними виїхали з території ДНР. Коли проїхали останній донецький блокпост, виїхали на нейтральну територію, ці \”востоковцы\” вийшли, я пересіла за кермо, ми почали прощатися. Ви знаєте, це мучить мене найбільше, що одного з них я навіть обняла. Я була йому вдячна, що все-таки віддав мені мою собаку і моїх котів, що вони не залишились наодинці помирати голодною смертю. Адже на моїй вулиці взагалі не залишилося людей. Всі сусіди віддали ключі мені, і я ходила по всій вулиці й годувала собак, наливала їм воду щоранку і щовечора. Я не знаю, що там зараз відбувається, це все просто жахливо. Сподіваюся, можливо, хтось повернувся і взяв на себе цю мою місію з підгодівлі покинутих тварин.
Я зрозуміла, що повернутися додому вже не зможу
— З собакою все гаразд?
— Все нормально, хтось її годував. Не знаю, хто приходив із сусідів, бо я бачила чужу білу миску. Коли-небудь, коли все налагодиться і я зможу повернутися, обов\’язково знайду і подякую цій людині. Тому що яка б не була війна, винні в ній завжди люди, але ніяк не тварини, а страждають вони жахливо.
— А гроші вони зняли з ваших рахунків?
— Не всі. Той внесок,12 з половиною тисяч євро, вони зняти не змогли. Видно, було обмаль часу. Якщо б я там залишилася, думаю, чоловіка змусили б віддати ці гроші. Вони вже мали повну інформацію про мого чоловіка, про мою доньку. Показували мені фотографії, усі дані. Упевнена, що створили би такий прецедент, за якого чоловік віддав би ці гроші з радістю.
— Будемо сподіватися, що вам українська влада допоможе.
— Я вам скажу чесно: я не чекаю ніякої допомоги від української влади. У нас є ці гроші на депозиті, у нас дві машини — у чоловіка була в Маріуполі, у мене своя машина старенька, але цілком ще нічого. Ми працюємо, ми нормальні люди. Якої допомоги можна чекати від української влади, коли в країні таке робиться? Нам абсолютно нічого не потрібно, ми впораємося самі. Але я розумію, що повернутися додому, в своє маленьке місто Яснувата, уже не зможу. Ось що для мене моторошно. У нас є свій сайт, і дуже багато людей написали там, що вважають мене навідницею, начебто я розклеювала жучки на будинки, в які потрапили бомби. І поміщені фотографії: моя фотографія і фотографії розбомблених будинків. Мій будинок, який теж розбомблено, не сфотографований. Ви знаєте, навіть класна керівниця моєї доньки написала: так, а я вважала її нормальною, а вона така тварюка і гадина.
Вони всі повірили, що я навідниця і фашистка
Так моє життя склалося, що в молодості я потрапила до Німеччини, маю знайомих німців. Вони хотіли привезти гуманітарну допомогу, я їх підтримала і привезла в моє місто. Досі в ясинуватській районній лікарні стоять функціональні ліжка на коліщатках. Україна не може таких собі дозволити. Привезла гуманітарну допомогу, її отримали школа-інтернат і товариство інвалідів. Були швейні машинки \”Зінгер\”, було багато всього доброго. І потім німці мені запропонували. Я знаю німецьку не дуже добре, але на побутовому рівні цілком нормально спілкуюся, їздила в Німеччину 9 разів перекладачкою, возила дітей-чорнобильців. Я стільки зробила для свого міста, ніколи нікому не сказала поганого слова. Я — донька бібліотекаря. І зараз прочитала про себе таку кількість бруду, стільки людей, котрі знають мене усе життя, повірили в один момент, що я навідниця і фашистка. Ви не уявляєте, як це страшно. Це набагато страшніше, ніж те, що мене били. Я не можу зрозуміти, що зараз творить політика, що відбувається з українською нацією. Українські чоловіки, ті ж \”востоковці\”, думаю, віддали мене осетинам за домовленістю. Ви розумієте, коли люди однієї національності віддають на поталу іншим свою жінку? Це найболючіше. Про це я думаю ночами. Та Бог із ними, і з тими нерозумними жінками, котрі плювали в мене. Усе це я переживу. Душа розбита повністю. Що я робила? Я годувала українських солдатів. Адже це мій обов\’язок. У мене український паспорт, у мене українське прізвище Довгань, моя бабуся розмовляла українською мовою. Який я можу зробити вибір, скажіть мені? Який я взагалі можу робити вибір?
— Ви сказали, найбільше вас мучить те, що обійняли цього \”востоковца\”…
— Коли виїхали з території ДНР, я обійшла машину, щоб сісти за кермо, він простягнув мені руку і обійняв мене. І сказав: \”Ірино, я все-таки бажаю вам добра\”. А дорогою ми увесь час говорили про дітей, він розповідав про свою сім\’ю, свої проблеми. Я зрозуміла, що це, мабуть, колишній міліціонер. Не знаю точно, але це був абсолютно нормальний чоловік. І він мене обняв, я не пручалася, але побачила, що нас сфотографували. Фотографували ЗМІ ДНР. І сьогодні вночі мені раптом спало на думку, і для мене це зараз дуже болюче питання, — щойно надрукують моє інтерв\’ю, тут же в Росії надрукують мене в обнімку з цим \”востоковцем\”. Я вас прошу написати, що я відчувала до нього безмежну вдячність, тому що цей чоловік врятував моїх тварин, він вивіз мене, тому я мусила йому подякувати і обійняти. Це було моє щире бажання. Тільки мені дуже не хочеться, щоб це перекрутили. Зараз я думаю: Боже, навіщо я це зробила? А з іншого боку, можливо, якась маленька доброта потрапила і в його душу й він відчув, що я не тримаю на нього зла.
Дмитро ВОЛЧЕК
peredplata
