Текст бойового медика Надії Станіславівни Білої – читаймо, аби не пробачити… Ніколи.
“Найстрашніше фото в моїй галереї…
З вечора дізналася про важко пораненого, якого неможливо винести, довгий час хлопець лежав і чекав на допомогу, а в небі над ним висів ворожий дрон і чекав на евакуаційну групу. Але командир роти вибрав мить і, ризикуючи життям, сам пішов, щоб його забрати. І вони зробили це. Винесли до найближчого укриття . Пізно вночі я пішла туди, сподіваючись, що ще зможу допомогти. Декілька годин боротьби, п’ять чи шість спроб підключити крапельницю, вен вже немає((( В останній раз дивом знаходжу вену, починаємо вливати розчини, тиск піднімається, ще декілька ін’єкцій і ми видихаємо – стабільний. Примчали хлопці на еваку, грузимо і я кажу: “Все, хлопче, тримайся. Вже все позаду, тебе чекають лікарі, зовсім трошки і все буде добре”.
Вони поїхали, я присіла і саме в цей час, мій боймед зробив це фото. А через мить ми почули потужний вибух і наша евакгрупа зникла зі зв’язку. Назавжди… Ці паскуди чекали їх… Загинули всі…
Коли я йшла до армії, багато хто питав мене: “Ти йдеш, щоб помститися за чоловіка? Бажаєш крові?” – і я завжди відповідала: “Я не йду вбивати, я йду, щоб рятувати. Щоб більше ніхто не залишився, як мій чоловік, без медичної допомоги на полі бою.”
А ще на питання, чи надавала б я медичну допомогу полоненим, я завжди відповідала, що так, це мій обов’язок.
Так от, я вже не хочу рятувати, я хочу вбивати. І бажано бачити, як вони здихають, а ще бачити, як верещать їх матері і жінкі в них на могилах. І я не надам жодної допомоги жодному полоненому. І насрати я хотіла на вашу гуманність, правила війни і всілякі конвенції. Будьте ви прокляті, роssiяни! Ви, ваші діти і ваші онуки за все те горе, що принесли на нашу землю.”
peredplata
