“Безсмертна тінь великих душ”

… Є люди, які залишаються з тобою назавжди. Паша Нечаєва – така людина для мене. Вона з’явилася у моєму житті тоді, коли було найважче. Коли потреба у розумінні і людяності межувала з, власне, “бути чи не бути”. Певним чином стала моїм порятунком у той час. Навчителем і наставником. Людиною, яка відкрила для мене магію телебачення. Саме завдяки Паші Михайлівні я пізнавав секрети телевізійного творення. Як головний редактор мистецьких програм, вона формувала творче обличчя Чернівецької телерадіокомпанії. А її телепередачі знаходили відгук в серцях глядачів і слухачів не лише Буковини, оскільки часто транслювалися у всеукраїнському етері. Через створені у співпраці з легендарним режисером Василем Стріховичем мистецькі програми світ пізнавав розмаїття і красу нашої культури, пісенної зокрема.

В основі цих телепередач завжди було слово. Живе слово. Паша Нечаєва залюблена в українську мову, глибоко відчуває всі її барви. Цьому я теж вчився у неї. Вчився любити слово. Так, слово потребує любові. Без любові воно мертве.

/Кажучи зараз про повагу до слова, принагідно не можу не згадати Олександру Антонівну Сербенську, мою університетську викладачку. Ніколи не забуду її настанову: навчіться читати словники як художню літературу. Заслужений професор Львівського університету ім. І. Франка пані Сербенська донині у свої 95 (!) з рідним факультетом журналістики./

Зізнаюся, у 70-80-і роки минулого тисячоліття, як, напевно, і більшість моїх ровесників, попри всю складність доступу до неї я слухав здебільшого західну музику – Pink Floyd, Led Zeppelin, Deep Purple, Rolling Stones… Сьогодні ж можу з впевненістю сказати: завдяки Паші Нечаєвій, її програмам я пізнавав і тогочасну українську музику. Вона вміла закохати в неї інших. Мене зокрема. Тому фестиваль “Червона рута” у 1989 році сприйняв уже як свій, рідний, близький по духу. Мені поталанило працювати на цьому фестивалі, і дотепер вважаю першу “Червону руту” однією зі знакових подій мого життя. Як на мене, з нього почався остаточний розпад Союзу і становлення новітньої України. Вже тоді відчувалося, що зупинити цей національний дух і спротив було неможливим жодній силі. До речі, за кілька днів, 19 вересня, фестивалю виповниться 35.

Сценарії фестивальних передач, як і всіх інших моїх телепрограм, редагувала і затверджувала Паша Нечаєва, мій керівник. Робила вона це завжди делікатно. І давала можливість нам, її підопічним, творити. Навіть заохочувала до цього, погоджуючись нерідко на ризиковані проєкти. Коли було треба, фахово допомагала, при потребі, підтримувала і навіть захищала перед вищим начальством. Так було, скажімо, з телевізійним хіт-парадом “Музична драбина”, який транслювався впродовж кількох років на УТ-1.

Паша Михайлівна завжди з великою повагою і любов’ю каже про кожного, з ким звела її доля – і життєва, і творча. І нині, на презентації другого видання книжки про Володимира Івасюка, вона з теплотою і гідністю згадувала цих людей. Я ж можу з такою ж певністю сказати, як би пафосно це не звучало, і про Пашу Нечаєву: вона з когорти тих, завдяки кому є українськість. Людина великої душі і великої любові – до України і людей, які творили і творять свою Державу.

Дякую долі, що в моєму житті є такі люди