Коли догнивав СССР, кремлівські старці гарячково шукали порятунку. Стандартні байки про «щасливе майбутнє всього людства» вже не працювали і поразка комуністів в інформаційній війні набувала ознак незворотності. Тоді вони звернулися до випробуваної зброї спецслужб – контрпропаганди. Її широко застосовують під час воєн для нейтралізації ворожої пропаганди. У Совєтському Союзі створювалася розгалужена контрпропагандистська мережа, що мала оперативно реагувати на кожне нове звинувачення існуючому в СССР режиму, висунуте «ворожими голосами».
Наприклад, звинувачення у нездатності комуністів нагодувати свій народ. Маючи найбільшу в світі сухопутну територію, «Країна Рад» імпортувала із «за-гниваючого Заходу» великі обсяги продовольчого зерна. Контрпропагандисти пояснювали його необхідність такого кроку тим, що переважна більшість совєтських територій розміщена в зоні ризикованого землеробства, де погодні умови не дозволяють постійно вирощувати високі врожаї зернових. А у США та Канаді зерно збирають на територіях, умови яких ідеальні для виробництва цього продукту. Автори ідеї раділи: як блискуче вони «розвінчали вигадки ідеологічного противника»!
Не встигли совкові контрпропагандисти підготувати дірочки для орденів на своїх піджаках, як «західні радіо-брехуни» підкинули черговий аргумент. Швеція, сказали вони, розташована далеко не в найкращій зоні землеробства, але себе харчовими продуктами забезпечує самостійно. Тут же совєтські специ заперечили: береги Швеції омиває тепла течія Гольфстрім, яка створює ідеальні умови для ведення сільського господарства. Так і гавкалися через паркан, і західні насамкінець перегавкали совєтських.
Досвід показав: до контрпропаганди вдаються тоді, коли інші засоби вичерпані. Нещодавно ми мали змогу переконатися у правоті цього твердження. Коли у Чернівцях з’явилися сині намети, де роздавали примітивні листівки з пасквілями проти «кролика Сені», навіть далеким від політики людям стало зрозуміло: ідейному наступу «Фронту Змін» його політичні опоненти нічого суттєвого протиставити не можуть. От і вдалися до старої совєтської практики – оборонятися за допомогою контрпропаганди. Але ідейний натхненник нинішньої російсько-української влади Володимир Ульянов-Ленін колись вчив: найкраща оборона – це наступ. В ідейній сфері наступає той, кому є що запропонувати суспільству. А коли нових ідей катма, тоді й починають вигадувати контраргументи для самозахисту. При цьому забувають, що люди підсвідомо перестають вірити тому, хто починає виправдовуватися. Адже контрпропаганда й є таким виправданням, до неї масово вдаються лише ті, хто забрехався й відтак опинився у глухому куті.
Останніми днями цим зайняті нинішні правителі Кремля. Масштаб народних протестів проти їхнього правління виявився для діючої влади зовсім несподіваним. Вона вимушена вдаватися до контрпропагандистських заходів, щоб нейтралізувати враження від протестних акцій. За старою совєтською звичкою, в організації масових акцій негайно звинуватили Захід. Адже їх розпочали лідери маргіналізованої опозиції, яким контрольовані владою ЗМІ дорікають зв’язками із зарубіжними дипломатами. Кажуть, що російські ліберали «пасуться біля іноземних посольств».
Цього разу особливо дісталося на горіхи від прокремлівських мас-медіа самій пані Клінтоновій: главу американського зовнішньополітичного відомства Гілларі Клінтон звинуватили у тому, що саме вона вперше публічно оголосила недавні російські вибори сфальсифікованими. І тим нібито вивела на вулиці російських міст десятки тисяч невдоволених. Типова реакція старорежимних часів: в імперії «все добре», тільки зовнішні вороги намагаються воду каламутити. Проте цього разу стереотип не спрацював.
Довелося шукати щось новеньке. Знайшли швидко. Увага провладних журналістів сконцентрувалася майже винятково на московських подіях. Народили цікаву думку: нинішні акції протесту в Москві – перші в історії країни демонстрації «ситих людей». Підкреслювалося, що основну масу маніфестантів становили представники середнього класу, серед них були помічені навіть дружина олігарха Дерипаски і такі «гламурні персонажі», як Ксенія Собчак і Тіна Канделакі. Тобто – «з жиру бісяться».
А хто ж тоді виходив на вулиці Хабаровська, Пермі, Архангельська та багатьох інших міст? Дружин олігархів та гламурних Ксюш на десятки провінційних міст глибинної Росії аж ніяк не вистачить. Контрпропагандисти побачили свій «прокол» і закинули в ефір нову версію. Мовляв, всі ці акції були повністю узгоджені з діючою владою і слугували для випуску пари з невдоволеного суспільства. Чому ж тоді Московський патріархат закликав росіян не піднімати нову революцію? Значить, влада боїться революційних подій і для їх попередження використовує свій «департамент духовності», як називають ієрархів РПЦ представники російської опозиції. Вони ще інколи говорять про «Лубянський патріархат», підкреслюючи тим самим зв’язки церкви із спецслужбами. Втім, церква за суттю своєю повинна стримувати людей від насильства, а революція по-російськи завжди супроводжувалася великим кровопролиттям. Більшовицька особливо.
Хоча навряд чи Росія стоїть напередодні революції. Не видно політичної сили, яка може запропонувати суспільству щось нове. Ліберали на зразок Нємцова і Касьянова вже при владі побували і крали не менше за нинішніх. Неонацисти ще недостатньо сильні, та й їх контролює владний тандем. Але нацюки матеріють на очах, і тут контрпропаганда безсила.