Однією із цих міфологем стало твердження про те, що Союз Радянських Соціалістичних Республік був утворений 30 грудня 1922 року.
Питання це докладно дослідив київський історик Геннадій Єфіменко, який не полінувався перебрати цілу низку історичних документів – офіційних листів від українських партійно-державних органів до Москви і відповідей на них, газет, журналів, календарів тощо. Висновок науковця, підкріплений численними документами, однозначний: 30 грудня 1922 року створення СРСР було тільки задеклароване, союзний договір у дію не введений, тож юридично поява «союзу радянських республік» була оформлена тільки 6 липня 1923 року. Саме тоді про це було оголошено офіційно.
«Через тиждень після прийняття Конституції СРСР (а відтак і набуття чинності Договором про утворення СРСР), 13 липня 1923 року, Президія ЦВК СРСР прийняла відозву до всіх народів і урядів світу. У ній сповіщалося про створення СРСР, про те, що вищі органи влади та управління нового державного утворення почали роботу, – пише Єфіменко. – Тобто керівні органи новоствореної держави констатували, що датою її створення стало 6 липня 1923 року. Саме відтоді почали діяти загальносоюзні законодавчі органи влади, було створено основний виконавчий орган влади СРСР – СНК СРСР. Водночас були ліквідовані ті республіканські наркомати, які засвідчували формальну незалежність республік. В Україні передусім це стосувалося Наркомату закордонних справ. Постановою Президії ЦВК СРСР від 3 серпня 1923 року 6 липня було визнане святковим днем на всій території СРСР».
Єфіменко наводить цікаві подробиці стосовно щойно згаданого свята: «…у календарях та довідниках у різні роки ця подія означувалася не завжди однаково. Це міг бути “День заснування СРСР”, “День прийняття Конституції СРСР” (1925 рік), і просто “День СРСР” (1928 рік). У газеті “Комуніст” від 1 липня 1928 року, приміром, вживалися обидві назви – святкували і 5-річчя з дня утворення СРСР (стаття Власа Чубаря), і таку саму річницю прийняття Конституції СРСР (низка інших дописів)».
Слід сказати, що гальмування процесів юридичного оформлення СРСР було спричинене не в останню чергу позицією тодішніх керівників Радянської України, які протестували проти привласнення Москвою всієї повноти керівництва. Ця позиція збіглася з позицією Леніна і Троцького й суперечила сталінським настановам на тотальну централізацію, через що тоді – на певний час – Сталін та його прихильники змушені були піти на поступки.
На ХІІ партз’їзді у квітні 1923 року не було підтримано ідею перейменувати РКП(б) на ВКП(б), бо ж до ратифікації Союзного договору й ухвалення Конституції СРСР робити це було зарано. Союзні республіки одержали – бодай номінально – більше прав, ніж вони мали б відповідно до бажань «централізаторів». Скажімо, з’явився такий орган, як Радян національностей ВЦВК; на союзному рівні не створювалися такі наркомати, як наркомат внутрішніх справ, наркомат землеробства, наркомат освіти, наркомат юстиції, наркомат охорони здоров’я. Цими номінальними правами активно (й інколи успішно) намагалися скористатися націонал-комуністи із числа членів партії більшовиків; ба більше – в Україні певний час легально існували й діяли дві паралельні з РКП(б) компартії – Українська комуністична партія (розпущена 1925 року) та Єврейська комуністична робітнича партія (розпущена 1928-го). Республіка мала і свою найвищу державну нагороду – орден Трудового Червоного прапора УСРР (скасований того ж таки 1933 року, що й свято утворення СРСР).
Чого ж Сталін заходився переписувати історію та формувати фальшиву історичну пам’ять з такого, здавалося б, досить нейтрального питання, як дата утворення Радянського Союзу? Відкриймо «Короткий курс історії ВКП(б)» і спробуймо зрозуміти логіку «вождя всіх народів». Отже…
«Тепер, коли вся територія Радянської країни була очищена від інтервентів, а завдання будівництва соціалізму та оборони країни вимагали дальшого зміцнення союзу народів Радянської країни, на черзі стало питання про тісніше об’єднання Радянських республік в єдиному державному союзі. Треба було об’єднати всі народні сили для будівництва соціалізму. Треба було організувати міцну оборону країни. Треба було забезпечити всебічний розвиток усіх національностей нашої батьківщини. Для цієї мети необхідно було ще більше зблизити всі народи Радянської країни. У грудні 1922 року відбувся I Всесоюзний з’їзд Рад. На цьому з’їзді за пропозицією Леніна і Сталіна було створено добровільне державне об’єднання Радянських народів – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР)… Тепер усі ці республіки об’єдналися в єдиний союз радянських держав – у СРСР на основі добровільності та рівноправності, зі збереженням за кожною з них права вільного виходу із Радянського Союзу. Створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік означало зміцнення Радянської влади і крупну перемогу ленінсько-сталінської політики партії більшовиків у національному питанні».
Сталін вибудовує чітку лінію подій: 25 жовтня 1922 року війська маріонеткової Далекосхідної республіки вступають у Владивосток, 15 листопада Далекосхідна республіка вливається в Російську Федерацію, а 30 грудня утворюється СРСР. Безперервний переможний марш радянської влади, за сталінською версією, тоді як піврічна часова різниця між проголошенням СРСР і його юридичним оформленням знищує цю картину і породжує неминуче запитання: у зв’язку із чим виникла потреба в істотному доопрацюванні ухвалених в основному в грудні 1922 року засадничих актів щодо створення СРСР? Не годиться!
Інакше кажучи, насправді 30 грудня 1922 року Сталін зазнав невдачі в реалізації свого плану створення надцентралізованої союзної держави, а 6 липня наступного року був реалізований (хоча й непослідовно) більш м’який і децентралізований проект. За своєю звичною методою, Сталін перетворив поразку на перемогу, стерши не тільки в пам’яті широких мас, а й серед фахівців уявлення про реальний перебіг подій. До речі, здійснений цей «стрибок» був одночасно з проведенням Голодомору…
Постає закономірне запитання: яким же чином Сталіну та його команді вдалося вкоренити не лише в масовій свідомості, а й серед людей освічених міфологізовану дату утворення СРСР? По-перше, були знищені фактично всі бодай трохи «неправильно» налаштовані учасники тодішніх подій, а вцілілі (такі, як «всеукраїнський староста» Григорій Петровський) – залякані до межі; і навіть переживши Сталіна, вони мовчали про реальний плин історії. По-друге, трагедії, якими були сповнені 1930–1940-ві роки, деформували свідомість і підсвідомість тодішніх поколінь (згадаймо, як мільйони тих, хто пережив Голодомор, аж до кінця 1980-х боялися вголос згадувати про нього). По-третє, дуже ефективним засобом форматування історії під тоталітарний копил виявилося вилучення із загальнодоступних бібліотек газет, календарів, журналів тієї пори. Всі вони було міцно сховані в так звані «спецхрани», а до них доступ і сьогодні не завжди простий, особливо в Росії. Тож у підсумку вийшло, що й зараз чимало журналістів та істориків щиро вважають, що дата,
коли було задеклароване створення Радянського Союзу, є одночасно й днем юридичного народження першої у світі тоталітарної супердержави. Це не так.
І на закінчення: не варто забувати, що створення СРСР мислилося тоді, у 1922–23 роках, як проміжний етап боротьби Комінтерну, етап, що є «новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у Світову Соціалістичну Радянську Республіку». А про те, що столицею останньої має стати Москва, прямо сказав на з’їзді Рад знаний більшовик Сергій Кіров: «Я думаю, скоро ми відчуємо, що під цим величезним куполом уже не вміщаються великі звуки “Інтернаціоналу”. Я думаю, що скоро настане такий момент, коли на цих лавах не вистачить місця делегатам усіх республік, об’єднаних у наш Союз». Сказав – і запропонував побудувати в Москві спеціальну величну споруду для зібрань радянських депутатів, яка стала б «емблемою прийдешньої могутності, торжества комунізму не лише в нас, а й там, на Заході». І цю споруду Сталін почав будувати наприкінці 1930-х…
Тут же варто нагадати про ще одну досі живу міфологему тих часів, що її відтворюють деякі політики та журналісти: про Харків як про «першу столицю» України. Так, це місто було столицею, але столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки, створеної в 1919-му, з перервами: половину того ж року та з 1920 по 1934 роки. А реально першою столицею України в 1917 році став Київ. Проте Сталіну треба було звести нанівець пам’ять про існування УНР, тому про неї навіть не згадувалося; у біографії генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, була «боротьба проти контрреволюційної Української ради», – й ані слова про незалежну УНР. У такому контексті цілком логічною є й міфологема про «першу столицю», яку досі дехто повторює, не замислюючись над фактами історії.
Сергій Грабовський
peredplata
