Петро Михайлович ОЛАР – Кінорежисер, поет, журналіст, оператор. Член Національної спілки журналістів. Засновник і перший редактор газети “ФОРУМ” (Італія),В даний час директор та продюсер Литовської кіностудії “ АРАТТАФІЛЬМ” (Литва), партнер і учасник телемостів київського прес-клубу,засновник і продюсер радіо «Українська хвиля з Європи».
Народився 1 липня 1953 року в селі Панка. Навчався і закінчив Львівський університет факультет журналістики ( 1979 р.) та ВДІК (Москва) факультер режисура кіно і телебачення (1993 р) Працював у пресі і телебаченні на Буковині, та телекомпанії Останкіно (Москва). Закордонний кореспондент Укрінформу і Національного радіо України 1994-2004 роки (Італія та Ватикан). В Італії в 1995 році заснував газету “Форум”, яка виходить і зараз. Лауреат премії в Італії в галузі кіно “Ексельсіор – 97”. та міжнародної премії імені К. Чюрльоніса в Литві. Автор більш як семи десятків документальних картин, з них п’ять відзначено міжнародними преміями. Фільми “Спрага життя” та “Прийшла до Вас” (про Ганну Дущак), що став призером міжнародного фестивалю “Кінолітопис 2006” було показано на трьох континентах і більш як 100 країнах світу. Петро Олар є автором 5 фотокниг і 6 книг поезії та новел. Зараз живе і працює і живе і творить в Литві.
( Із післямови до нової поетичної збірки “ Спокуса”
– Пане Петре, яким є ваш спектр діяльності? До чого ви дотичні?
– Я дотичний до кардіологічного відділення. От прибувши до Литви, заїхав у кардіологічне відділення, бо моє «залізне» серце дало збій. У мене після клінічної смерті стоїть хороший швейцарський кардіостимулятор, він розладнався і почав видавати замість 70-80 ударів на хвилину – 100. Дещо було не зручно, стимулятор підкорегували, тепер все нормально.
Зараз щоденно роблю радіо воно в Інтернеті, маю радість спілкуватись з багатьма відомими поетами, а ще З Народним артистом Україні Олександром Биструшкіним щоденно з Європи даруємо світу найкраще з української поезії. Паралельно працюю над к сценаріями, зокрема завершую сценарій наступного фільму (робоча назва «Три сонати», а називатиметься він, певно, «Учень генія»). Я хочу розповісти про студента Театрального інституту, який вирішив учитися не у тих вчителів, що є сьогодні (їм не вдалося робити кіно, вони вийшли на пенсію і викладають у виші), а в геніїв, зокрема вирішив повторити Довженка. Вчителі за це його мало не викидають з університету, але хлопець настирливий, вчиться, робить фільм, який потрапляє на студентський конкурс. Він так відчуває Довженка, як років сімдесят тому відчув його Франко Дзефіреллі, основоположник італійського неореалізму. І то вже друга — італійська — новела, вона зніматиметься в Італії на превеликий жаль уже без Франко Дзефіреллі, який відійшов за межу вічності, а український учень братиме у нього майстер-клас. Та є сьогодні інші італійці, як унікальний актор і письменник Аугусто Зуккі, до речі з ним та Зазою Буаладзе ми зараз допрацьовуємо кіносценарій спільного італо-литовсько-українського фільму.
– Пане Петре, у вас щаслива доля і ви знімали людину яка стала святим – це Папу Івана Павла ІІ. Розкажіть про ваші закордонні зв’язки.
– Це не тільки щаслива доля, а й велике серце, в яке я можу пустити і Папу Римського Івана Павла Другого, і Софі Лорен (назвіть ще когось), з якими зустрічався. Я 15 років працював в Італії, і вже робив документальний фільм про Франко Дзефіреллі. У мене багато друзів в Італії, там живуть мої онуки, до яких я часто їжджу. Але зараз я свою любов розділюю між Італією та Литвою. Якраз остані кінороботи є коопродукція литовських та українських кінематографістів.
– Що змусило вас покинути сонячну комфортну Італію і поринути спочатку в Україну, а потім вибрали Литву ?
– Якось я летів в одному літаку з Іваном Павлом Другим в Латинську Америку (я, до речі, багато літав з ним, як журналіст у Ватикані, де й режисером працював), він знав, що я українець, читав мої вірші, я пробував його поезію перекладати з польської, він сказав мені такі пророчі слова: «Ви не розумієте, в якій країні ви народилися. Україна в найближчий час стане найкращою країною світу. А ви перебуваєте далеко від пульсу, який дав вам життя і дає натхнення».
І я у 2006 році поїхав до Києва, немов у ніщо, тобто не маючи квартири, машини (в Італії я, все, залишив), це було моє третє повернення в Україну. З часом мав все. Найголовніше, що маю творче наповнення. А взагалі то мені більше подобається Довженкове – Я належу світу, а мені комфортніше жити у світі вільному і де є краса. То і Карпати й Ірпінь і звичайно Європа, така собі старенька но серцю люба. Я ж народився в Карпатах а там є центр Європи – географічний.Литовці також кажуть що мають свій центр Європи. Але мені подобається море, ліс і сонце то вибрав собі невеличке містечко Юодкранте, між морем і лісом на Куршскій косі.
– Напрошується запитання про віхи вашого життєвого шляху.
– Він тернистий. Народився я в Карпатах в селі Панка Сторжинецького району на Буковині. Моїм земляком і другом був Іван Миколайчук, який привів мене на фільм «Білий птах з чорною відзнакою», за що я йому дякую. Моїм близьким другом був славний син України Назарій Яремчук, вінчальний батько на моєму весіллі. Він ніколи не співав на весіллях, а у мене заспівав, така склалася чудова обстановка. З Дмитром Гнатюком я в дуже гарних стосунках, це те ж мій славний земляк, як і Софія Ротару, про сім’ю якої я робив великий нарис, ще коли вчився на факультеті журналістики у Львівському університеті (я захистився як фотопубліцист).
Перебуваючи на службі в армії (я тоді мав образу на Київський театральний інститут, бо мене тричі не прийняли вчитися на оператора), я вирішив довести свою спроможність. Сходив чотири рази у самоволку і поступив на заочний факультет журналістики у Львові, отже, успішно вчився і служив у війську. Коли демобілізувався, у мене вже було за плечима півтора курсу, я далі вчився і працював в обласній газеті, на ТБ.
У 1985 році студентом і телевізійником я поїхав у буковинське село знімати до Дня Перемоги невеличкий матеріал про ветерана війни. Мені рекомендували людину, яка мала всі можливі медалі, тобто під час служби в інтендантстві чолов’яга дуже старанно «збирав» нагороди. Обличчя дещо пропите, він мені не сподобався. Я зателефонував на телебачення, сказав, що не зніматиму, що з цією людиною не зможу зробити сюжет.
– Тобто ви відчули в цьому ветерані фальш?
– Щось суттєве мене відвернуло від нього. На ТБ мені сказали: «Без сюжету не вертайся». Я з горя пішов і купив пляшку горілки, спитав: «У вас є ще ветерани?» — «Та є, гній возить у колгоспі». Нічого не залишалося, як найти його на полі. Петро Антонович Чабан виявився мовчазним. Кінчався день, я сказав: «Давайте по скляночці вип’ємо, щоб трошки розслабитися у мене був важкий день, а у вас ще важчий. Товариський дядько погодився. Дозволив на другий день піти з ним на іншу його роботу, про яку загадково сказав, що це його хобі. Я мало що зміг у нього довідатися про війну. Він сказав: «У мене всього дві медалі» — «Які?» — «За відвагу» і «Ветеран праці». Проте я відчув, що його доля — це справжнє кіно. У суботу ранком ми з ним пішли в поле.
Я почав знімати. В кадру іде людина, далеко в полі починає копати яму. Закопується вище поясу, думаєш: все, вирішив померти… Та ось до нього підходять люди. Приносять мотузку, балку, роблять якусь конструкцію і починають витягувати з ями землю (а чоловік тим часом заглиблюється дедалі глибше). До глядача доходить, що він копає криницю, що цей чолов’яга – криничар. Потім Петро Антонович дістає чисту-чисту воду у глечику. Подальше я придумав. Він ту воду передає дітям, діти несуть бабці, бабця місить тісто на тій воді, у тій воді його внучка купає маленьку дитину. Шість хвилин я з цього зліпив.
Неділя. Петро Антонович знову з глечиком у руках, на піджаку – дві медалі, іде красивим селом. Наступний кадр: крупно ллється цівка води, від’їзд зі струменя води до загального плану: Петро Антонович стоїть у повний зріст. Далі – текст:
«Жажда томила бойцов. Немцы захлебнулись в третьей атаке. Но рота не покидала высоту. Хотелось пить, пить, пить… Четверо бойцов пошли за водой. Не вернулись. Пятым пошел двадцатилетний Петр Чабан. Пока дополз до ручья, поседел. Возвращаясь обратно, он дал себе клятву: «Если останусь жив, где только можно буду рыть колодцы. С тех пор механизатор из украинского села Россошаны Петр Антонович Чабан выкопал 67 колодцев. Каждой вдове — по колодцу, за невернувшегося мужа.
І ось фронтовик стоїть перед пам’ятником, де 67 прізвищ. Останній епізод. На якесь свято в село приїжджає делегація з Молдавії, у вишитих сорочках, її зустрічають хлібом-сіллю. Я влаштовую провокацію. Кажу Петру Антоновичу: «Ідіть». І він перед тими, хто ніс хліб-сіль, пішов з глечиком. Всі сторопіли, не чекали такого повороту. А він вручає гостям глечик, і вся делегація починає цю священну пити… краплі, вода ллється, я крупно на сонці струмінь закрутив… Кінець фільму. Дев’ять хвилин. Назва стрічки «Спрага життя».
Я за цей фільм отримав на Чернівецькому телебаченні нерозуміння. Його не показали. Та ось він потрапляє на фестиваль любительського кіно у Кишинів, і виборює Гран Прі. Звідти його переправили на всесоюзний фестиваль в Москву, там він теж бере перше місце (мене тоді вже запросили). Коли поет Роберт Рождественський побачив той фільм, він забрав його у телепрограму «Документальний екран». Скоро у газеті «Правда» з’являється велика передова стаття про цього чоловіка. Згодом велика публікація в газеті «Известия». Віталій Коротич в журналі «Огонек» подав на обкладинці портрет Петра Чабана і всередині 24 фотографії – кадри з фільму, розповідь про цього чоловіка.
У 1985 році «Спрагу життя» було визнано кращим документальним фільмом Радянського Союзу.
Та на телебаченні, певно, через заздрість, я не зміг працювати, був в опалі, мені дозволяли тільки знімати ферми та «вивозку гною», а ще “колючий обєктив”, тоді напередодні перебудови модним стало критикувати голів колгоспу по завданю райкомів.
У 35 років (грошей – мало, жити – нелегко) я купив білет в один кінець, поїхав до Москви поступати у ВДІК. Хоча фактично не мав права, бо мій вік вже зашкалював (тоді на режисуру приймали до 35 років). На операторський факультет я здав документи за середню школу, на режисуру здав університетський диплом. Картопля була, в гуртожиток поселили, я десять днів здавав по екзамену. Думаю, кудись та пройду, бо грошей, щоб вернутися, нема. На операторський у мене були дуже хороші фотографії (зокрема я майже рік працював фотокореспондентом телеграфної агенції Радянського Союзу (ТАСС). Мене зарахували.
На режисерському факультеті перед оголошенням результатів викликали на співбесіду, сказали: «Три знамениті майстри формують групи, ми хочемо вас мати на режисурі, але ж, ви розумієте, ректорату доведеться порушити закон, вам більше як 35 років, на 10 днів. Та ми наполягатимемо, тим паче, що ваш брат поступив на операторський». Я сиджу, не знаю, що сказати. І мене знову зарахували. Потім вони, звісно, зрозуміли, що я одна та сама особа. Я десь рік бігав на паралельні заняття, на сесії, тяжко… Та ще треба було працювати, у мене сім’я. Я пішов до Анатолія Лисенка (він тоді на ТЦ Останкіно, керував програмою “Взгляд”, був керівником проекту) і запитав: «У вас є якась асистентська робота?» Він подивився: такий дядько і асистентом… Каже: «Давай я тебе візьму режисером». — «Я ще не зможу…» — «Ні, зможеш». І я після першого курсу працював режисером у програмі «Взгляд» з Владислава Лістьєва, Олександром Політковським – ми навіть зробили в Чернівцях документальний фільм “ Історія невідомої хвороби” – це про алопецію, від якої постраждала навіть моя донечка. І пішов новий ритм. Зранку – навчання, увечері біг в ТЦ Останкіно. Так що життя у мене було веселе.
– Пане Петре, часто чуємо, що українського кінематографу немає, а ви без кінця знімаєте українські кінопроекти, українські фільми та ще робите це за кордоном, як вдається?…
– Це я тепер ігрові почав знімати, я зробив більше семи десяти документальних фільмів. У мене є нагороди солідних європейських фестивалів, я в Італії отримав за фільм про Чорнобиль Премію “Ексельсіор – 97” – це таку саму премію, як Тарковський у 1987 році. В Італії я пропрацював майже десять років в тій самій кімнаті на тій самій студії, де і Тарковський працював. Багато цікавого сталося Італії. Там я робив українське кіно, наприклад, «Рим до запитання», “ Прийшла до Вас” і ще деякі короткі фільми. Потім в Україні зробив десь з двадцять документальних фільмів, зокрема цикли «Подорожі Україною в Пошуках українців», які на каналі «Культура» дотепер крутяться. Якраз в ті часи на рівному місці відкривав таку людину, що всі ахали, казали: «Це не можливо». Так зробив фільм «Прийшла до вас» про дуже цікаву буковинську поетесу Анну Дущак, яка 35 років була прикута до ліжка, але вона була вільніша, ніж ми ходячі і зрячі, мала душу, яка літала.
– Яким чином у вашій біографії намалювався Ірпінь?
– Певно, спрацював приклад хорошого кінорежисера Олександра Столярова, який на превеликий жаль відійшов за межу вічності, а там творив справжні шедеври в своїй лабораторії “Ірпінський круг”.
Я подумав: якщо він в Ірпені живе і йому добре, то чого мені не буде добре. Я придбав тут квартиру. А жив у Києві. Але мурашники мені вже надоїли. Я пожив у трьох столицях-мегаполісах світу – Москві, Римі і Києві. Не хочу. Мені ліпше мотнутися машиною до Києва, ніж там сидіти в клітці. Хоча в Ірпені я не розкошую: на чотирьох у нас дві кімнати і кухня, але в 2014 році, шахраї перепродали квартиру з всіма архівами і майном, якраз коли ми поїхали до друзів в Литву, рейдери її захопили. З тих пір Ірпінська поліція веде слідство, хоч щахраї їм відомі і приватний батальйон рейдерів який вирізав двері навіть потрапив в інтернет на відео, але це вже не кіно, це гірка реальність яка змінила Україну на Литву.
Скажу, що мене найбільше в 2010 році тоді коли приїхав в Ірпінь то вразило. А вразило – це просто велечезні клади золота, так – це люди. Той же,світлої пам»яті Олександр Столяров. Мені подобається і сьогодні його оригінальна, нестандартна творчість, він великий режисер, дуже натхненно працював з дітьми в театрі. Проте навіть тоді могли Столярова втратити, тобто він уже однією ногою був у Москві, яка його забирала. Але притягальна сила Ірпеня повернула його назад, хоча він всім сказав: «Я уїхав до Москви». Бо там він затребуваний, його там показують, фільми замовляють. В Україні він нікому не потрібний, як і багато інших митців. Може, тепер будуть потрібніші., після того як його привели з Москви, щоб похоронити в Ірпінській землі.
– Хто ще з ірпінчан припав до душі?
– Поетеса Юлія Бережко-Камінська. Я зробив з нею звукову книжкуїї поезії в авторскому виконані, правда ще не видали…
У мене є хобі – я випускаю диски поетів. Скажімо, Бориса Олійника. Зробив чудовий диск, з Василем Симоненком: все, що він колись начитав, зібрав і видав. На жаль, записів з його голосом нема, тож його вірші і листи до сина проникливо начитав народний артист України Олександр Биструшкін.
Я дуже чутливий до поезії, і тому, коли вперше послухав у виконанні Юлії Бережко-Камінської власні вірші, я, знаючи її два дні, без зволікання записав десь на години півтори її поезію, змонтував, щоб такий диск можна було з насолодою слухати. Майстер-диск варто розтиражувати, щоб це стало додатком до якогось номеру очолюваного нею журналу «Пульсар Приірпіння». Взагалі бажано, відкриваючі таланти, раз на півроку робити бонус до журналу, наприклад, давати додатком якийсь диск з книгою чи фільм.
Моїм ірпінським відкриттям став Василь Слободяник, він поет що лікує душі зараз завершую упорядкування його поетичної книги з промовистою назвою « Майдан -свободи України храм» визначає тема авторської позиції патріота України , і небайдужої людини – громадянина. Відчуття двох Майданів, що змінили народ України за переконанням автора, є тим загадковим кодом, який ще нікому не вдалося розгадати, а тим більше збагнути.
У поетичних рядках автор разом зі своїми героями намагається показати природу вільної і повної людських почуттів, української душі. Трепетний щем любові до Вітчизни переплетений з білью за її минуле і сьогодення. Автор малює словом достойну парадигму-образ України про яку мріяли, яку будуємо і передамо в спадок внукам.… До речі ці вірші мене надихнули зробити соціальну рекламу бігборди для сходу України на передову, а також зібрати з своїх робіт і кращих робіт багатьох авторів, таких як Сергій Довженко і до речі Ірпінця Сергія Ковальова та інших киян і європейців авторів фото.
Вразив музикант і вишивальник Іван Рябчук, якраз з ним ми розпочали великий міжнародний проект “Рушник європейської єдности”.
– Подейкують, що він збирається зі своїми вишивками в турне по Європі, яке ви організовуєте.
– Початок буде крутий. Поїдемо в країни Балтії. Наш Іван Рябчук вишиватиме дев’ятиметровий рушник європейської єдності з найвідомішими людьми Європи. Надіємось, що долучаться і президент Литви, можлииво і Німеччини. Сподіваюсь зустрітися з Петром Олексійовичем Порошенком, хочу йому запропонувати, щоб цей проект був під патронатом президента України. Якщо ми вишиємо цей рушник (європейське дерево з гербами всіх країн), це буде Покровою, омофоном, оберегом всієї України, і звичайно Європи. До речі, омофон – це коли образи накривають рушником, отак і ми хочемо накрити Європу, оберегти її від всякого зла, нечисті, брехні, скверни, від всього того, чого ми не хочемо мати у нашому житті.
– Я так розумію, що ви дуже ініціативна і пробивна людина.
– Ви покажіть мені стіну і там завтра будуть двері, якщо це комусь потрібно. А хто б ще пробивав мені дорогу в житті? Коли мені не було двох років, мама потрапила у велику автомобільну катастрофу. Вона вижила чудом. Було дві операції, на другій помер хірург, від перенапруження і бажання врятувати мені маму не витримало серце.
Аварія відбулася з вини батька. Він був головним інженером на МТС, підписав дозвіл, щоб виїхала несправна машина, керована п’яним водієм. У Карпатах автівка перекинулася. Мама страшно постраждала. Змалечку я знав: матуся або в лікарні, або її нема вдома. У три роки я навчився чистити картоплю «від себе», бо дід мені сказав: «Чисть від себе, бо поріжешся». У дванадцять років я косив траву для нашої корови і для колгоспу. У тринадцять років з бригадою валив ліс (сучки обрізав), бо гроші були потрібні. В складі майстрів збудував млин у селі (досі стоїть), пишаюсь. Зробив своїми руками поряд з током стіну з блоків. Я збудував разом з Назарієм Яремчуком велику хату в Карпатах аж на 500 квадратних метрів. Сад посадив в селі.
Є у мене добрий приятель журналіст Андрій Цаплієнко, який пройшов всі гарячі точки світу, він зняв великий цикл фільмів «На лінії вогню». Якось приїжджає до мене в гості, коли я був в Італії. Я пропоную: «Андрію, давай знімемо фільм про армію, яка налічує сто чоловік і жодного разу за майже тисячу років не воювала. Це Папська Швейцарська гвардія, армія держави Ватикан”. Він каже: «Це не можливо. Ніхто дозволу не дасть». – «Якщо хотіти, то все можливо». Ми були перші у світі, кому це дозволили, ми зняли документальний фільм про швейцарську гвардію у Ватикані, цікаво, канонічно, з деякими нюансами і секретами.
У моїй біографії є рік Колими. Я поїхав до Магадану, “висланий” за любов до жінки, по простому кажучи, їй потрібно було багато грошей. У радянські часи мені назначили зарплату у кілька тисяч рублів на місяць, коли в Україні люди за рік могли заробити тисячу (по 100-150 гривень за місяць), проект коштував сто тисяч.
– Тобто через кохання до жінки ви поїхали на Колиму заробляти гроші?
– Так. Але режисером, не золотошукачем чи ще кимось. Я там зняв кілька фільмів: «Шофера-дальнобойщики», «Вчерашней тундре не бывать», «Неизвестное золото». Багато подорожував, жив у Синьогор’ї (там Колимська ГЕС). Бував у різних ситуаціях. Скажімо, в такій. Зима, їдемо зимником з шофером, який на довжелезній фурі везе цемент. Морозець за бортом мінус сорок, але вже передали, що на трасі буде мінус 57 градусів. Водію дуже хотілося до дівчини, а мені хотілося зафіксувати, як цей шофер доїде до Синьогор’я. Десь на двохсотому кілометрі, коли позаду залишився приют з їдальнею і місцем ночівлі і попереду було ще двісті кілометрів і ні живої душі на трасі, у нас замерзає солярка. Я був у кожусі, але попереду нескінченна ніч. Жити хочеться. Водій попросив, щоб я скинув зверху запасні камери. Я заліз, скинув одну, вона вдарилась о землю і розлетілась, як скло. Можете уявити силу морозу. Але не це найстрашніше. Вогонь розпалити не можливо. Солярка не горить, бензину нема… Врешті якось вимудрили багаттячко з ганчірок, зібрали камери, розпалили біля колеса. На ранок, коли вже поїхали машини, я відчув, що від кіптяви я негр. Машина вся (шістнадцять коліс) стояла на дисках (невже спалили всі шини?!), а ми були чорні як після Майдану. Але живі.
– А кохання справдилося? Чи мало продовження стосунків з жінкою, заради якої ви поїхали на Колиму?
– Вона отримала гроші, все. Хотіла добре жити, я їй висилав, це була моя перша дружина. Повернувся і скоро вона не стала дружиною. Життя, всяко буває. Та я ніколи не шкодую. Я, до речі, зо всім колишніми жінками (а у мене їх три було) не ворогую.
З дружиною Анною їздив до дочки та онуків в Італію, сталася також зустріч і з першою дружиною. У них вікова різниця десь років 25, то перша приймала Анну дуже добре, пригощала, хвалила мене. Все нормально, культура, Європа.
– Яким є коло ваших соратників, тих людей, з якими робите справу? На кого можете зпертися, хто вам допомагає і кому ви допомагаєте?
– Перш за все я маю велику підтримку від Олександра Петровича Довженка. Ще дуже мене підтримує соратник і партнер Тарас Григорович Шевченко, Григорій Савич Сковорода і звично мій вчитель поетики Арістотель, який навчив назавжди – що людська душа думає образами. Це мої однодумці. Співавторами моєї творчості є Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, я дуже люблю їхню поезію. Багатьох можна перераховувати. Моїми соратниками є художники: Олег Шупляк, якого називають українським Сальвадором Далі (він з маленького містечка Бережани), і геній, якого визнав світ, Іван Марчук та Анатолій Гайдамака, Актори Іван Миколайчук, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і ті з якими зараз працюю Наталія Половинка, Олександр Биструшкін всіх не вистачить паперу, щоб перерахувати, Цих людей я люблю, вони мене надихають і помагають.
– Як вас позаочі називають друзі?
– У мене є прізвисько – Десятий вал. Олександр Коваль, лауреат Шевченківської премії, професор (до відходу за межу вічності, навчав студентів режисурі), коли я приходив в Університет театру, телебачення і кінематографії імені Карпенка-Карого, каже: «Студенти, тримайтеся, Десятий вал ідей іде! Зараз буде шторм!».
– Чим ви подобаєтеся собі?
– Тим, що для мене немає нічого неможливого. Я позбавлений страху, після того як я побував у стані клінічної смерті, я вже нічого не боюся. Я не хвалюся, але все умію робити сам, передовсім обробляти землю. До речі, в Ірпені у нас з дружиною Анною є город, де ми посадили картоплю, помідори, огірки, ягоди, всю зелень, малину і звичайно багато ягід, є сад і трава в Карпатах біля батьківської і моєї хати що збудував над річкою Сирет. Та Анні по душі більше квіти – то і возимо з лісу в ліс чорнозем, а там її стихія все має бути в квітах і цілий рік зеленіти і цвісти навіть коли мороз то в хаті свій сад квітів…
– Добре, ви десь знімаєте фільми, а городина ж сама не росте. Хто за нею доглядає?
– Ми і доглядаємо і дітей привчаємо. Тільки звідкись приїжджаєм, одразу на город. Попутно приходять нові думки. Дописую сценарій про Кам’яне село (дивне скупчення величезних гранітних валунів, що є творінням людських рук, сховане у глибині житомирських лісів), буде дуже цікавий фільм, майже детектив, а може фантастика, що надихне нас поважати свою землю, може і розгадати камяний код Аратти, країни що дала імпульс багатьом світовим культурам і цивілізаціям.
До речі мене нещодавно таки вже тут в Литві зупинили спочатку в лікарняній палаті, а потім в Паланзі на реабілітації, знаєте замінили ходову, один суглоб спрацювався то поставили штучний, Дякуючи лікарям був чотири місяці прив’язаний до милиць і палати. То й засів за твори Олеся Бердника і сотворив сценарій серіалу «Апостол Безсмерті» мені сподобалось майже всі 700 сторінок.
– Чим ще ви собі подобаєтеся?
– Тим, що у свої 67 років хочу навчитися грати на скрипці і малювати. У мене є багато друзів серед художників. Працює у нас в групі на новому фільмі такий знаний майстер як Анатолій Гайдамака, Шевченківський лауреат, він багато зробив музеїв, кінематографічний художник, геніальна людина. Олег Шупляк — теж кінематографічний художник. Взоруюся на них. Хочу навчитися малювати. Куплю мольберт, фарби і почну. Чи писатиму музику, не знаю, але на скрипці гратиму. Признаюсь тут в Литві литовський вчитель малюнку таки надихнув мене створити першу картину акрилом, навіть зняв на відео як я її творив, на жаль картину знищила стихія, лишилось відео. А музика ще попереду…
– А що ви не Любите ?
– Байдужість… від неї все зло на землі, зради, вбивства і навіть війни… В байдужій людині вмирає все людське і тому вона йде проти ближніх, друзів, вона може навіть стати ворогом самому собі і творити найбільший гріх на землі. Байдужі впустил в своє серце страх і свідомо умертвили душу… Не хочу й чути про них а не те щоб говорити….
– Ви завжди посміхаєтеся. Як вам вдається бути непереборним оптимістом?
– Це дуже легко робити. Людина народжується для того, щоб осявати. Ми – божі діти на Землі, і треба випромінювати світло, а не той негатив, який викидають покидьки. Я не маю в серці заздрощів, мені легко жити, я вільний. Якщо Бог посилає мені дружину, молодшу від мене на 25 років, то він винагороджує, дає можливість випромінювати любов, щоб їй було краще зі мною, ніж з її ровесниками, ніж з багатими ловеласами.
Так, у мене було до цього три дружини. Але річ в тім, що жінка є твоєю дружиною доти, поки ти випромінюєш світло, добро, любов, поки не ставишся до неї як до власності. Вона належить Богу, вона вільна, але на певний час склалося так, що ви живете в одному середовищі, в одному ореолі щастя, радості, і саме це поєднує вас. Як тільки заіскрила іскра відчуженості і недовіри, ніякі реєстрації, вінчання, контракти, обов’язки нікого не втримають. Або ж можна бути щасливим один день з коханою і цього вистачить на ціле життя , а можна жити в благополучній родині і почуватися дуже одиноким .
– Що вам близьке окрім кінематографа і поезії? Музика, театр, образотворче мистецтво, природа, товариські посиденьки…
– Знаєте дуже близькі діти, онуки і взагалі все що тільки починається. Процес творення то моя стихія, в такому стані мені легко житти. Мені близьке все що може стати або є вічним, люблю фольклькльор, тайни природи, археологію, степи Асканії і рідні Карпати, на посиденьки не вистачає часу бо скрізь спізнююсь, відчуваю що на власні похорони спізнюсь на 9 днів отоді і будуть і посиденьки з тими хто прийде сказати мені щиру правду разом і посумуєм що так мало зробили…- це жарт що допомагає мені жити.
Я все більш задумуюсь а який слід залишу на землі, ну крім творчої спадщини. Користуюсь підказками внуків, дітей які глаголять що гроші – це корисно… Ото крім всього заробляю гроші, щоб їх перетворювати в Мистецькі образи, фільми і … Знаєте, важко повірити, що українське кіно я роблю з української пенсії за 50 років трудового стажу мені держава виділила аж 1800 гривень, правда щомісяця, все йде на фінансування моїх фільмів. Доречі, за такі патріотичні як « Небесна сотня у вирій полетіла» та « Спогад про війну за день до Перемоги» мені 19 грудня 2019 року в Музеї української нації в Києві вручили зірку Героя українського народу, а до цього коли возив на фронт допомогу, а звідти вивозив у госпіталь бійців, це було ще у 2015 році, тоді і почав знімати фільм про російську війну на українській землі, якраз тоді там біля Дебальцево отримав медаль «За жертовність та любов до України».
– Які абсурди і парадокси в українському житті вас найбільше вражають і дратують?
– Почну з того що дратує людину тільки те що вона не може змінити, мене особисто дратує дурь деяких людей що йдуть в політику. Тут діє прислівя чому бідний і далі знаєте, але найбільший абсурд що цей бідний від попередніків засвоїв один гріх, який в Україні не має ні Божої ні людської кари. І слово вкради – це дехто ввжає що так круто, а не те що це гріх і позор за який в деяких країнах відрізали руки. Уявляю як би в нас примали закони, коли б діяв таких закон, чим би натискали кнопки… А парадокс всього людства в тому що вони забувають що в цей світ ми приходимо голими і земля нас приймає теж голими, бо прикраси можуть навіть з могил забрати вандали. Колись працюючи на студії Союзтелефільм я робив документальну кінотрилогію “ Парадокси нашої свідомості”. За основу взяв репитицію генеральну в костюмах дитячого місцевого театру в Набережних Челнах, де роблять Камази. І спектакль “Чайка Джонатан” Річарда Баха став стержнем і дзеркалом до тієї перебудови і демократії що йшла в славні 80 – 90 роки в СРСР.
– Які імена, мистецькі явища вас найбільше порадували останнім часом?
– Мене радує, що самодостатня людина Олег Павлюченко з “ Техномедіа”, знімає концерти української музики і зробив вже 300 таких, навіть не записів а справжніх кіно прочитань, які через інтернет вже сколихнули світ. Радує те що Іван Марчук прорубав надовго мистецьке вікно в Європу. Радує те що на Андріївському роблять невдалі копії картин Олега Шупляка, а китайці мріють мати його в своїх галереях, радує рок версія Гімну України, радує коли можу дивитись моновистави Тараса Жирко – Катерину, та “Момент кохання” Інсценізація Тараса Жирка за творами Володимира Винниченка. Це cлідчий експеримент за участю Народного артиста України Євгенa Нищука – а ще більше “Стара жінка висиджує” – це моновистава за участю народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, та Міжнародної театральної премії імені Марії Заньковецької – Лариси Кадирової
– А що ви будете робити завтра…?
– Жити і Любити, і звичайно творити добро, а ше, ось поїду і перечитаю свою давню новелу “Корабель з одним пасажиром” яка завершується такими словами: – ” Корабель не може бути без пасажира, йому потрібний хоч би один пасажир. Нехай він буде привидом і то добре. Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя…” На цей свій прихід я нічого нового не побачив. Те ж саме море з уяви і один єдиний живий портрет. Немов відгомін грому в мені звучали слова капітана :” Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя…”А чи правий був капітан ? А чи не даремно Лесь розтратив всі свої сили і роки в ім’я безглуздих символів ? А може і правда, якщо з тобою на кораблі хоч єдиний пасажир, то варто вирушати в плавання… Вже тепліє і можливо завтра спускатиму на воду після зимі стареньку яхту «ЕЛІЗА», так звали мою маму, так звуть мою тещу і так звуть мою внучку… Випадковостей не буває. Буду там капітаном…
Р.С. Живіть, Любіть, Радійте… Вчора вже не буде, а завтра почнеться коли ви це наблизите тобто доживете, то нам залишається ЖИТИ У ВИМИРІ СЬОГОДНІ І ЗАРАЗ…
Поспішайте творити добро, це все що залишиться у всіх вимірах і навіть в таких як вчора, сьогодні і завжди… – це моє слово всім читачам – Люблю Вас – Петро Олар
Володимир КОСКІН
peredplata
