Нещодавно мій син потрапив до лікарні. І без того стресова ситуація ускладнювалася тим, що лікарі вперто ставили Мартину запитання pociйською мовою. Він з усією очевидністю їх не розумів, а лікарі повторювали й були явно незадоволені, що він не дає чіткої відповіді. Їм навіть на думку не спало, що українська дитина у 2023 році може не розуміти pociйської мови. Я мала двічі це пояснити й просити звертатись українською.
І це було не вперше, коли мені доводилося робити зауваження щодо спілкування pociйською з Мартином. Інструктор на картингу пояснював, де «тормоз» pociйською мовою. І тоді мені довелося пояснювати інструктору ази закону про мову. Це не вичерпний перелік історій, на жаль.
Давайте нарешті внесемо ясність.
Не всі люди в Україні знають pociйську.
Ніхто в Україні не зобов’язаний говорити pociйською.
Не всі батьки ставлять дітям Смєшаріков і Машу та Мєдвєдя, не всі показали малечі «Ну погоді» та розповіли про найсмачніший у світі пломбір і ковбасу по три копійки.
І я щиро не розумію, навіщо українській дитині у 2023 році такі знання. Ба більше, я геть не розумію, чому зараз, на 10-й рік війни з pociєю, мені доводиться докладати зусиль, аби захистити свою дитину від постійного втручання pociйської мови в його життя.
Саркастичне «вона прямо українка» — кинуте в спину доньці військової в школі, дуже зрезонувало в моїй голові. Це майже те саме, що я почула в садочку в Харкові у 80-х — «А тебе я корону не дам, потому что ты x0x лyшк@, а у x0x л0в большие головы, ты ее растянешь».
«Вона прям українка» — «Та ты x0x лyшк@»
Минуло майже 40 років, а закиди мало чим змінилися.
Народжуються нові покоління, але якісних змін не відбувається, бо нові покоління — виявляється — вчать своїх дітей тому самому зневажливому ставленню до української мови.
Також окреме вітання лине всій системі шкільної освіти. Звісно, зараз у школах навчаються українською, але виявилося, що цього геть не досить, аби нові покоління говорили нею в повсякденному житті. І не кажіть мені, що в цьому немає провини укладачів програми української літератури, котрі вписують в неї твори, незрозумілі та нецікаві дітям. І абсолютно не формують у них враження, що говорити українською — це сучасно і модно.
Діти, в яких двомовні батьки, — далі у публічному просторі використовують pociйську (а інколи й діти україномовних батьків теж). Чому? Якщо ви говорите однією мовою з окупантами, вчите говорити нею своїх дітей, продовжуєте споживати продукти держави-агресора — вас точно не влаштовує pycкій мір? Навіщо ж ви свідомо лишаєтеся його частиною?
Надто довго ми вдавали, що процес переходу на українську відбудеться еволюційно. Без зусиль кожного і кожної з нас, без зрозумілої державної політики — він ніколи не буде достатнім.
peredplata
