Це було далекого 1928 року. У нашому краї панувала боярська Румунія. Румунізація українського населення тривала повним ходом. Вже не було українських шкіл, не було українських вузів, бібліотек, українська мова, культура, історія упосліджувалася румунською окупаційною владою.
Роздроблені та розсварені між собою залишки українських товариств, організацій, партій та їхніх журналів і газет не могли тоді чинити гідний опір румунізації краю. І зродився «ЧАС», щоденна газета, яка виходила до полудня. З «Часом» у той період об’єдналася газета «Рідний край».
Першим видавцем був інженер Максим Глинський. Наклад становив 3000 екземплярів. Вважався одним із найвищих серед україномовних видань. Але «Час» зазнав великих фінансових труднощів. І тоді аптекар з міста Вама Теодосій Глинський (напевне, родич Максима Глинського) вклав у газету всі свої заощадження і… розорився. Але «Час» врятував.
У краї панувала жорстока румунізація. У 1931 році редактором газети став адвокат Лев Когут. «Час» активно відстоював інтереси українців. За це окупаційна влада переслідувала журналістів та видавців газети.
Відомий приклад святкування річниці Т.Г. Шевченка у Чернівецькій філармонії. Зала переповнена. Чимало саме українських студентів. На початку урочистостей звучить гімн Румунії. Українські студенти почали свистати. До зали увірвалася поліція. Почалася бійка. Десятки студентів кинули до в’язниці. На їхній захист стала газета «Час» і адвокат Лев Когут. Юнаків визволили. Але газета знову зазнає труднощів. Влада намагається закрити «Час». Лев Когут вміло виводить газету з-під ударів окупантів. Тоді закрили газету «Самостійність», журнал «Самостійна думка» та інші видання.
«Час» змушений змінити «шапку» та вихідні дані. З 1938 року вони друкувались румунською, а статті, інформації – українською мовою.
28 червня 1940 року румунських окупантів замінили більшовицькі. І перше, що вони зробили, – це закрили газету «Час», розгромили редакцію, але заарештувати Лева Когута їм не вдалося, він пішов у підпілля.
Переховувався у свого товариша Огродника. Але 3 жовтня Лева Когута арештували. На допитах і в суді Лев Когут взяв на себе всю провину щодо редагування «Часу» та написання статей проти СССР. Разом з ним по справі проходив і 31-річний адвокат Олександр Ковальський, який писав фельєтони під псевдонімом Дністровий Щупак. Чернівецький обласний суд встановив, що «підсудний Когут, будучи редактором української буржуазно-націоналістичної газети «Час» вів активну боротьбу проти революційного руху, Радянського Союзу, комуністичної партії… вів активну пропаганду про самостійну Україну і відрив України від СССР. Підсудний Когут скоїв тяжкий злочин перед Радянською державою».
Його відразу засудили на смертну кару з конфіскацією майна на користь держави і вивезли у концентраційний табір десь під Одесу. Ковальському дали 10 років з конфіскацією.
Друзям Когута вдалося врятувати його вже майже у день розстрілу. Тоді ще Сталін дружив з Гітлером. І у рейху та СССР працювала переселенська комісія. Тож німецька переселенська комісія записала Лева Когута німцем. І вивезла його до Австрії, у місто Грац, де він помер у перші роки після закінчення Другої світової війни 26 жовтня 1947 року.
Ніби на тому закінчилася історія «Часу». Але ще за панування більшовиків, а саме 23 серпня 1990 року вийшов відроджений «Час». Це сталося завдяки професорам Олегу Панчуку, Леонтію Сандуляку та Тарасу Кияку. Спонукав відродити «Час» тоді син директора часівської друкарні Ростислав Тимчук.
Готували перше число нас двоє: я та письменник Василь Кожелянко, коректором була Леся Федоренко (Рак).
Перші три числа випустили у Сторожинецькій друкарні. Привозив у Чернівці гату на стараму “Москвичу” Василь Бойчук.
Таким чином за 1 рік і 1 день до Незалежності України відродився “ЧАС”
Перші три числа випуcтила Сторожинецька районна друкарня. Таким чином за 1 рік і 1 день до проголошення незалежності України відродився «ЧАС».
Нам було нелегко. Газета пережила 63 суди, у кабінет редактора 4 листопада 1995 року вкинули бойову гранату РДГ-5. Тільки дивом ніхто не був убитий чи поранений. Навіть у 1999 році влада спробувала ліквідувати редакцію і випуcтила фальшивий «Час-2000».
13 вересня 2002 року на мене вчинили перший напад. Двоє невідомих у під’їзді будинку, де я живу, бризнули в обличчя газ «Черемха». Я втратив свідомість. Мене непритомного били ногами по голові і тілу. Дивом залишився живим.
18 травня 2004 року невідомі скоїли напад на редакцію. Вони жорстоко побили мене так, що довелося майже місяць пролежати у лікарні.
У вересні цього ж року у кабінеті редактора разом з генералом міліції Василовим затримали кілера, завданням якого було вбити Петра Кобевка. Але він не знав мене в обличчя, тому скоїв напад на генерала Василова, котрий на запитання: «Ти Кобевко?!» відповів: «Так!»
Василов був колишнім командиром «Беркута». Тож мав відповідну підготовку. Тому швидко заламав кілера, якого передали міліції. Подальша доля його невідома. Закрадається сумнів, чи не вони тоді його й заслали до редакції. У той час проходили вибори президента. І я був довіреною особою майбутнього президента Віктора Ющенка.
Ось такий був і є «Час».
Петро Кобевко
P.S. Це число вийшло у світ завдяки пожертві одного мецената, який виявив бажання не відкривати своє прізвище.
Дякуємо.
Читайте нас на сайті chas.cv.ua, у Телеграм каналі, «Володар Часу» і «Слуги Часу». Передплачуйте «ЧАС».
Ми були, є і будемо.
peredplata
