Завжди так було, що в українській політиці осінь – це час говорити про вибори й готуватись до них. Третя повноцінно воєнна осінь також не стала винятком.
Ще з кінця вересня в ЗМІ почали з’являтися аналітичні матеріали про те, що “влада готується до виборів”, а то й узагалі “заступники глави ОП проводять виборчі наради”.
Це заразне самонавіювання магнетично діє й на учасників політичного процесу з різних таборів. Воно змушує когось згадувати, як вони “героїчно рятували Київ, коли влада здриснула”, хоча всі пам’ятають, що “не здриснула”, а когось – скуповувати в регіонах рекламні площі під виборчу агітацію.
Такий дріб’язок, що Центральна виборча комісія, яка єдина відповідає за проведення виборів, ніяких дій у цьому керунку не вчиняє, мало кого обходить. Як і те, що для будь-яких рухів ЦВК потрібне рішення Верховної Ради про оголошення виборів, які під час воєнного стану досі прямо заборонені (!) законом.
Щоб не примножувати сум’яття і смуту в лавах експертів і аналітиків, “Українська правда” вирішила не закопуватись у законодавчу казуїстику, а поцікавитись у соціологів, чи є наразі первинний фактор легітимізації будь-яких виборів – запит суспільства. Інакше кажучи, чи хочуть українці вибирати нову владу, чи можливо це до кінця війни і на чиєму боці зараз електоральні симпатії.
Спойлер: все надзвичайно складно, а фігура Валерія Залужного ще більше заплутує ситуацію.
Причини (не) проводити вибори
Третій рік повномасштабної війни, накладений на неможливість реального перезавантаження влади, спричинив в українському суспільстві напружену електоральну ситуацію.
Тотальна більшість виборців не бачить у діючого набору політичних гравців можливостей ефективно керувати. Але так само тотальна більшість виступає проти проведення виборів.
15 жовтня Центр Разумкова оприлюднив велике дослідження суспільних настроїв, де чітко проглядається описана вище тенденція.
На запитання, чи бачать виборці серед наявних політичних сил ті, яким можна довірити владу в повоєнний період, лише 27% опитаних відповіли “так”. Тобто під 70% респондентів, по суті, постулюють запит на оновлення набору політичних гравців.
Зазвичай у країнах із таким разючим несприйняттям чинних політичних еліт підвищується ризик суспільних катаклізмів. Але в Україні все працює навпаки. Катаклізм – уже щоденна реальність, і її наявність працює якраз на легітимізацію правлячої команди.
“Люди не квапляться з питанням виборів. Бо спершу хочуть почути відповідь, якою буде конфігурація безпеки для країни. І такі критичні випади попереднього президента про дії влади на початку вторгнення не сприятимуть підтримці ідеї виборів. Так само, як не сприяє їй і поширення російських наративів про “нелегітимну українську владу, якій треба ця війна”.
Люди розуміють, що це війна екзистенційна і на знищення, тому хочуть спершу вирішити питання безпеки, а вже потім – вибори”, – пояснює в розмові з УП виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький.
“Ми скоро опублікуємо дані одного свого опитування, і там більше 60% людей говорять, що вони готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Але є вимога справедливого розподілу тягаря війни. І коли українці бачать умовних прокурорів “з інвалідністю” і інших, це сильно викликає відчуття агресії”, – додає Грушецький.
За його словами, є чітка кореляція між наявністю дієвих гарантій безпеки Україні та готовністю українців до якогось формату переговорів.
“Наші дані показують, що понад 80% українців вірять, що якщо Захід буде підтримувати Україну належним чином, то Україна може досягти успіху у війні. Але ми так само бачимо, що значна частина цих людей не погодиться на офіційне визнання окупації, однак готова “відкласти” визволення частини земель на майбутнє. Правда, тільки за умови серйозних гарантій безпеки – щоб Росія більше не напала.
Якщо немає конфігурації надійних гарантій – це або членство в НАТО, або двосторонні угоди тощо, – то більшість українців проти замирення з Росією. Але якщо з’являються переконливі гарантії, то для більшості українців це був би зі скрипом і без ентузіазму, але прийнятний варіант”, – розповідає Грушецький.
За його словами, без вирішення питання стратегічної безпеки і завершення гарячої фази війни українці схильні сприймати вибори як спробу нинішньої еліти утриматись при своїх посадах. Особливо, якщо врахувати, що виборці хотіли б віддати керівництво країни в інші руки. В згаданому вище опитуванні Центру Разумкова можна з’ясувати, в чиї саме.
На запитання, з якого середовища має походити партія, щоб опитані за неї проголосували, майже кожен другий висловив довіру військовим – 46,6% респондентів. Цей показник з літа минулого року стабільно тримається на рівні +/- 50%.
Так само стабільний і значний інтерес виборців до організацій громадянського суспільства (19,0%) та волонтерського середовища (23,6%).
Крім того, 21,4% опитаних сподіваються на нові обличчя з кола гуманітарної та технічної інтелігенції, таких як науковці та вчителі. І лише 17,0% вірять в уже існуючі партії.
“Люди більше хочуть бачити у владі людей, причетних до Сил оборони, волонтерів і громадського сектора. Але питання в тому, що всі ці категорії зараз працюють на оборону, і вони повноцінно взяти участь у виборах не зможуть.
І відповідно це також буде приводом говорити, що от поки справжні українці, справжня українська опора займається обороною, політики і чиновники намагаються зберегти доступ до кормушок. Тому вибори без належного пояснення будуть фальстартом з негативними результатами”, – переконує Грушецький із КМІС.
Місце для нових сил
На порозі третьої зими великого вторгнення рівень підтримки владних інститутів опустився майже на довоєнні показники. В першій половині 2022 року соціологи відзначали дуже цікаву тенденцію. Тоді навіть найбільш важкі в електоральному плані органи влади на кшталт парламенту та судів отримали нечуваний рівень довіри.
Перед обличчям екзистенційної загрози українці відчули, що вони та їхня держава – це одне ціле. Власне, це була одна з речей, котрі й допомогли Україні в перші тижні вистояти як державі.
Але на третьому році вторгнення відчуття загрози перестало бути легітиматором для дій влади. Всі опитування останніх місяців показують однакову тенденцію – стійке падіння рівня довіри до більшості владних інституцій, котрі не залучені прямо до Сил оборони.
У Збройних сил баланс довіри складає майже +86%, Державна служба з надзвичайних ситуацій має приблизно +71%, волонтерські організації – орієнтовно +67%, Служба безпеки України – майже +38%, а натомість у Верховної Ради – -62,5%, в уряду – -52%, у державного апарату (чиновники) – -63,2%, у судової системи загалом – -53,8%.
Показовим моментом у цьому плані залишається довіра до президента Володимира Зеленського. Його баланс довіри зараз тримається на рівні +4% (48,5% довіра / 44,5% недовіра), але з повільною нисхідною тенденцією.
По суті, підтримка президента, яка на початку вторгнення сягала і 90%, стає заручницею загального падіння довіри до системи, а висока підтримка армії перестала переходити в таку ж підтримку її верховного головнокомандувача.
Цікаво, що персональний рівень підтримки Зеленського як політика, а не президента, вищий: 51,3% довіра / 41,5% недовіра.
Згідно з даними Центру Разумкова, крім президента позитивний рейтинг довіри залишається буквально в кількох відомих політиків: глава Миколаївської ОВА Віталій Кім має +11,4%, глава СБУ Василь Малюк – +9,2%, віцепрем’єр Михайло Федоров – +6,7%.
Серед лідерів антирейтингу – Андрій Єрмак із -40,6% та майже всуціль глави парламентських фракцій: Петро Порошенко має -45,5%, Давид Арахамія – біля -47%, Юлія Тимошенко – трохи менше -65%, Юрій Бойко отримав -74,8%.
Цікаво також і те, яких даних у згаданому опитуванні немає.
В оприлюдненій частині дослідження Центру Разумкова відсутні заміри не лише політичних рейтингів, але й навіть довіри до такої ключової персони нинішнього політичного життя як Валерій Залужний.
В умовах, коли “стара стара” і “нова стара” еліти не викликають довіри в суспільства, така постать як нинішній посол України у Великій Британії може зіграти поворотну роль.
Якщо придивитись до запиту виборців на прихід нових людей, то 50% електорального поля умовної “партії військових” – це якраз територія для наступу Залужного.
“У нас, як завжди, є лідерський підхід при голосуванні. Тому підтримка політичних проєктів буде багато в чому визначатись за ставленням до лідера.
Наприклад, умовна партія Притули, якщо ми запитуємо про ставлення до неї або вставляємо її в певні виборчі списки, які поки не публікуємо, то ця партія набирає достатньо високу підтримку, тому що сам Притула має високу підтримку зараз. У нас не було партії, умовного там Чмута, але я припускаю, що в разі певної комунікаційної кампанії така сила також може отримати певну відчутну підтримку”, – розповідає Антон Грушицький із КМІС.
“Є питання до військовослужбовців, тому що вони ж можуть бути розподіленими в різних політичних силах.
Але якщо у нас буде умовна партія Валерія Залужного, про яку він сам не говорив поки ні слова, то вона дійсно може набрати дуже високу підтримку. Коли в опитуванні є Залужний, і коли його немає – це два зовсім різних результати”, – пояснює соціолог.
Як зізнається не під запис його колега з іншої соціологічної служби, за певного моделювання бюлетеня може скластися ситуація, коли розклад сил буде схожим, як на виборах 2019 року. Тільки цього разу прізвище тріумфатора буде іншим.
Схожа ситуація і з партійними виборами в Раду. Тому, між іншим, співрозмовники УП в “Слузі народу” скептично ставляться до розмов про швидкі вибори: їх не хочуть люди, і влада має всі шанси гучно їх програти. Для влади логічніше довести до кінця важливі для неї процеси у внутрішній і зовнішній політиці, а вже тільки після цього відкривати двері в темну кімнату з написом “Вибори”.
“У випадку Володимира Зеленського є повільна низхідна динаміка підтримки. Довіра до нього висока, але тренд у Залужного стрімко йде вгору. Він досі зберігає довіру на рівні 80–90%. І плюс виборці, як у ситуації із Зеленським у 2019-му, приписують Залужному кожен свої риси й характеристики, проєктують бажані для них чесноти й очікування”, – пояснює природу потенційно високої політичної підтримки колишнього головкома ЗСУ Антон Грушецький.
***
Як би кардинально не змінювалось життя і безпекова ситуація в країні, це має дуже невідчутний вплив на ставлення українців до ідеї проводити вибори під час війни.
Від початку повномасштабного вторгнення тотальна більшість громадян була категорично проти виборів. Поступово до осені 2024-го з’явилась відчутна група виборців, які хотіли б оновити політикум.
Попри все, пріоритетом № 1 для більшості залишається успіх у війні та забезпечення безпеки, а не вибори. Нещодавні опитування показали, що 25–30% українців підтримують ідею проведення виборів. Однак небагато з них глибоко усвідомлюють ризики, пов’язані з безпекою, можливими маніпуляціями та обмеженою участю у виборах для тих, хто голосує, і тих – за кого голосують.
“Насправді, якщо питання про голосування ставити більш глибоко, то підтримка виборів навіть серед їхніх прихильників ще знижується.
Бо те, що зараз ми маємо умовно 25–30% за вибори, це радше віддзеркалює не так бажання виборів, як політичний сигнал незадоволеності тим, що відбувається і в країні, і на міжнародній арені.
Це насправді не вимога негайного проведення виборів, а, сказати б, можливість вилаятись в сторону влади. У деяких опитуваннях навіть питання корупції більше хвилює людей, ніж вибори”, – резюмує Антон Грушецький.
Роман Романюк, УП
peredplata
