Рано чи пізно це мало статися: у Грузії почалася нова хвиля репресій. Там знову почали розганяти протестувальників, арештовувати їх із висуненням кримінальних звинувачень, тиснути не неугодні засоби масової інформації. Це не просто судоми грузинської влади. Це закономірність. Чому?
Нагадаю, що протести почалися 28 листопада минулого року, коли уряд оголосив про призупинення до 2028 року переговорів щодо вступу Грузії до Європейського Союзу. Це сталося після того, як ЄС не визнав парламентських виборів, звинувачуючи владну партію “Грузинська мрія” у численних фальсифікаціях.
Акції протесту традиційно відбувалися біля парламенту на проспекті Шота Руставелі. Поліція чотири рази жорстоко розганяла протести. Людей заарештовували, били, відбирали в них телефони, звинувачували у непокорі поліції й ув’язнювали на 15 діб або штрафували на великі суми. Хапали навіть тих, хто не був учасником протестів, але мав необережність опинитися десь поруч.
Навіть коли розгони припинилися, влада вживала репресивних заходів як щодо лідерів опозиції, так і щодо будь-кого іншого, хто траплявся їй під руку.
26-річний бельгієць Вітсе де Гейтер, який жив у Грузії кілька років, вирішив на Різдво злітати на батьківщину. Коли повернувся, то його зупинили в аеропорту і без пояснення причин змусили летіти назад. Під час розгону протестів його схопили на вулиці Грибоєдова, приблизно за кілометр від проспекту Руставелі, побили, протримали 40 годин у слідчому ізоляторі й засудили за адміністративне порушення.
Суд, який майже завжди ставав на сторону обвинувачення, не взяв до уваги наявність побоїв та відео, на якому був зафіксований безпричинний арешт бельгійця. Він досі перебуває у Бельгії – дозвіл на в’їзд до Грузії йому так і не дали.
Грузинські події дуже часто порівнюють з українським Майданом. І справді вельми схоже. Але є суттєва різниця, що має вирішальне значення.
Невдоволення народу, як і в Україні, почалося після відмови від євроінтеграції. Поліція так само застосувала жорсткі заходи проти тих, хто вийшов на протести. Тут також вживають український термін “тітушки”. Він стосується груп молодиків у масках, які нападають на активістів і журналістів. Як і в Україні.
Журналісти, як і в Україні, стали мішенню. Понад 70 медійників зазнали атак під час першої хвилі протестів. Деяких з них дуже сильно побили. До речі, навіть слово “йолка” тут використовують в таких контекстах як в Україні часів Віктора Януковича, який наказав поставити її на Майдані. Так само мер Тбілісі, колишній футболіст київського “Динамо” Каха Каладзе, встановив її біля парламенту, хоча й не наважився вийти й провести церемонію запалювання ілюмінації на ній.
Але все ж таки є суттєва різниця. Ключове з цього – грузини не відповідають на фізичне насильство з боку поліції. Коли в Києві в ніч на 30 листопада 2013 року побили студентів, 1 грудня відбулася перша акція у відповідь – штурм адміністрації президента з атаками на міліцію (вона тоді ще так називалася). Через деякий час бійки з силовиками стали традиційними. На жаль, ми мали трагедію на Інститутській, коли розстріляли близько сотні учасників протестів. Це була плата за незалежність. Адже у підсумку проросійський узурпатор Віктор Янукович втік, і Україна повернулася до євроінтеграції.
Парламент Грузії, легітимність якого не визнають учасники протестів, в середині грудня ухвалив зміни до законодавства, котрі значно обмежили права учасників протестів і посилили відповідальність за них. Це було дуже схоже на так звані диктаторські закони від 16 січня 2016 року від Верховної Ради України. Але різниця в тому, що грузини виконували ці закони, а майданівці через три дні влаштували силові протести на вулиці Грушевського, які перетворилися у справжні бої, правда, без застосування вогнепальної зброї.
Поведінка грузинів в цьому плані подібна до поведінки білорусів у 2020 році. Вони тоді масово підкреслювали, що вони не хочуть, як на Майдані, підкреслювали, що їхній протест винятково мирний. Це закінчилося побиттями, арештами, незаконними ув’язненнями та вбивствами. Диктатор Лукашенко лишився при владі. Десятки тисяч незгодних мусили виїхати з країни.
У Тбілісі я жодного разу не чув зневажливих слів про Майдан, ніхто не казав, що вони не хочуть, як на Майдані. Але де-факто грузини вдалися до стратегії білорусів.
Наші реалії підтвердили відому фразу: “Добре слово і пістолет переконливіші, ніж просто добре слово”. Якби учасники Майдану не вдалися до силового опору, то Майдан програв би. Янукович потягнув би нас під Росію з усіма “принадами”, які з цього випливали.
Грузини щодня аж до сьогодні організовували колони протесту. Вони ходили по місту з вимогами відновлення євроінтеграції й проведення чесних виборів. Влада рано чи пізно мала б відреагувати. Нарешті це сталося. Припускаю, що далі репресії лише посиляться.
Юрій Луканов, незалежний журналіст, письменник
peredplata
