У світі існує близько двохсот держав, і більшість з них шукає свій шлях розвитку. Йдеться про успішні країни, невдахи ж намагаються скопіювати чужий досвід. Як правило, невдало. Інколи мавпування завершується трагічно. Наприклад, після розпаду Австро-Угорської монархії австрійці ніяк не могли віднайти свого місця в повоєнній Європі й серед розгубленої частини суспільства визрівало бажання приєднатися до «більш успішної» Німеччини. У 1938 р. воно реалізувалося. Наслідком стала справжня трагедія: багато австрійців загинуло у світовій війні, країна після поразки була окупована іноземними військами. Лише відновлення незалежності допомогло австрійському народові відшукати власну долю і збудувати нормальну європейську державу. За яку не соромно ні перед собою, ні перед сусідами.
На жаль, серед українців є чимало таких, що бояться відповідальності за свою долю і прагнуть перекласти її на чужі плечі. Все більш помітним у нашому житті стає мавпування російського досвіду. Проте чи можна назвати Росію успішною? У сусідній країні згортаються зародки демократичних процесів і зміцнюється авторитаризм. При владі в РФ перебуває партія «Єдина Росія», яку чимало тамтешніх політологів вважає недолугою копією покійної КПСС. Опозиційні сили відтиснуті на периферію громадсько-політичного життя, дискредитовані в очах громадськості. Народну довіру вони втратили внаслідок власних грубих помилок, а добиває їх інформаційна політика контрольованого владою телебачення. На місце скомпрометованих лібералів ніхто не приходить: новим політичним партіям і рухам навіть не дають зародитися. Вони не мають ні соціальної, ні фінансової бази. Громадянське суспільство не сформоване, середнього класу дуже мало. Політично активну молодь правляча партія намагається залучити до своїх молодіжних структур, скопійованих з комсомолу. «Совок» у найгіршому варіанті: пропаганда старого зразка залишилася, а завойовані раніше соціальні гарантії прості люди втратили.
Росіян практично позбавили права вибору. Правлячий тандем Путіна-Медведєва розробив технологію довічного збереження влади, котра формально не порушує конституцію Росії. Відбув Путін два президентські терміни і пішов у прем’єр-міністри, допустивши до вищої посади свого колегу Медведєва. Проте зберіг у власних руках контроль над силовими відомствами. Чекісти та поліція (в яку недавно перейменували колишню міліцію) міцно тримають країну в своїх руках, обкладаючи поборами її населення. А пов’язані з силовиками олігархи встановили монополію у різних галузях економіки, перешкоджаючи розвитку конкуренції. Без конкуренції ж починається застій та гниття – досвід СССР підтвердив згубність такого шляху. Справжній розвиток відбувається лише там, де творчості людей у будь-якій сфері не чиниться перешкод. На жаль, сучасна Росія до цього ідеалу не наближається, а навпаки, віддаляється від нього. Доки енергоносії на світовому ринку продаватимуться дорого, Кремль матиме фінансові засоби для пригашення соціального невдоволення. Але щойно ціни на газ і нафту різко впадуть, РФ може повторити долю СССР.
У російському суспільстві, як і в сучасному українському, відчутна ностальгія за старими часами. Правлячий тандем досить зручно її використав. Путін грав роль продовжувача совєтських традицій, а Медведєв – ліберального політика, який шукає компромісу із Заходом. Традиційна чекістська гра у «доброго» та «злого» слідчого. Нині вона завершується – Путін повертається в президентське крісло. А він не приховує своєї головної мети: чергове «збирання російських земель». Імперія повинна розширюватися, коли ж цього процесу немає, вона розпадається.
Олігархічно-бюрократична верхівка Росії зацікавлена у примноженні своїх капіталів, а внутрішні резерви в своїй країні вичерпано. Тому прагне накласти лапу на все, що здатне приносити прибуток на постсовєтському просторі. Але володарі сучасної України не поспішають віддавати свій бізнес у чужі руки. Вони звикли самі висмоктувати соки з нашої країни. Нещадно експлуатуючи простолюд, отриманий капітал вивозять на Захід, а не в Росію. Своїх московських колег українські олігархи знають як облуплених і чудово розуміють, що відносини з ними розвиватимуться не на основі права, як з європейцями, і навіть не за кримінальними «понятіями».
Тут вже йдеться про типовий «бєспрєдєл», до якого вдаються бізнес-бандюки, коли відчувають власну силу і безкарність. Досить подивитися, що виробляють вони з Білоруссю, яка опинилася в міжнародній ізоляції й вимушена вступити до Митного Союзу з Росією та Казахстаном. Що отримала? Прості білоруси за декілька місяців збідніли вдвічі, й нині вкрай розгублені.
Це звучить незвично, але матеріальні інтереси української олігархії на якійсь час співпали з національними інтересами України. Лягти під Москву для них означає – втратити «нажите непосильною працею». Вихід полягає лише у євроінтеграції. Об’єднана Європа мусить розширюватися, щоб не розпастися. України вона боїться через авторитарні тенденції в політиці Києва, відсутність правових гарантій для ведення бізнесу в нашій країні, височенний рівень корупції та низьку політичну і правову культуру українців. Українська псевдо-еліта дуже тісно пов’язана з російською, насамперед ментально. Проте існують об’єктивні умови для того, щоб ці зв’язки послаблювалися. Страх перед поглиненням сильнішим «старшим братом» може допомогти господарям України звернути зі згубного шляху, що веде до відродження архаїчної Російської імперії. Але куди вона зверне?
Ігор Буркут
peredplata
