ГОЙ КУПАЛО-КУПАЛОЧКУ! СВЯТО СЕРЕДИНИ ЛІТА

«Серед народжених жонами не поставав (пророк) більший від Івана Хрестителя».

(казав так про пророка Івана Хреститетя  Ісус Христос)

Ой, роде наш красний,
Роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багато нас є.

У календарному звичаєво-обрядовому комплексі українців найго­ловнішим і найбільш яскравим літнім святом з давніх часів вважався день Купала (Купайла), який відзначався у давні часи на початку третьої декади червня (21-24 червня). Назву свято Купало отримало від бога плодючості Купала та від того, що Бог-Сонце-Дажбог у день літнього сонцестояння купається у земній потужній силі – Воді. Зараз це свято відзначається 7 липня, поєднано з християнським святом Івана Предтечі, яке відповідно і називають святом Івана Купала. Назва свята походить від давнього народного свята «Купала»» та імені християнського святого Івана Хрестителя (Івана Предтечі).

Іван Хреститель у християнстві є попередником Ісуса Христа, що пророкував його пришестя, жив у пустелі і потім проповідував хрещення покаянням для юдеїв, хрестив у водах Йордану Ісуса Христа, потім Івана Хрестителя обезголовив цар Ірод Антипа за намовленням його дружини Іродіади. Іван Хреститель після Діви Марії вважається найбільший святий.

З історії християнської церкви відомо, що Ісуса Христа хрестив Іван Хреститель. Серед ритуалів хрещення було обливання немовляти та купання його у воді. Звідси випливає ймовірність твердження, що саме тому в народі за Іваном Хрестителем утвердилося ім’я Івана Купала. Православна церква вважала народне свято Купала «диявольським», «нечистим». Боролася проти стародавніх обрядів і католицька церква, проте язичницькі обряди настільки прижились серед народу, що церква не в змозі була перешкодити їм. Згодом окремі язичницькі обряди були «узаконені».

Це свято – одне з чотирьох головних свят сонячного календаря. У Київській Русі це свято називалось Купала, Колосок, Кресъ. Подібні свята і звичаї існують у багатьох країнах: Купалле (Свята Сонца і кахання, Іван Калдунскі) у Білорусі, Saulės у Литві (День Сонця), Ярилин день у Росії – Ярославська й Тверська області, день Яніса та Ліго у Латвії, Єньовдень (Еньовден) у Болгарії, Св. Йован Ігритель у Сербії,  «Сан-Джованні» у Італії, «Сан-Хуан» у Іспанії,  «Феста Юніна» у Бразилії та ін.

Велике значення свята Купала зумовлене часом літнього сонцестояння. Це був день сонцевороту, коли сонце досягало свого апогею. Відповідно, були найдовший день і найкоротша ніч у році. Природа в цей час досягала найбільшого розквіту, починалося дозрівання плодів, а для землероба наставав найважливіший момент його землеробсько-господарської діяльності – жнива. Це й визначило характер купальської обрядовості. У давніх українців Дажбог – бог Сонця – був одним із найважливіших богів. Предки українців вважали, що саме бог Сонця дарував життя людям і Сонце є тим джерелом, з якого живиться все живе на Землі.

На Купала – час найбільшої сили сонця, в уявленні наших пращурів – час святковий і чудодійний. Давні праукраїнці вірили, що в цей день вода і вогонь мають очищувальну силу.

Якщо в давні часи перестрибували лише через вогонь, то в кінці ХІХ та на початку ХХ ст. на Буковині стало звичаєм стрибати також через кущ кропиви. Таке очищення стосувалось в основному дітей віком до десяти років, оскільки малі діти могли обпектись вогнем при перестрибуванні, а зачепивши босими ногами кропиву, лише обжа­лювались і серйозних пошкоджень не зазнавали. Традиція перестри­бування дітей через кропиву у час Купальського свята зустрічалась і на інших українських землях, як наприклад, на Поділлі, Волині та інших.  Кропива в українців вважалась оберегом від відьом. Щоб не дати можливості відьмі прийти і шкодити худобі, цю рослину розкладали в хлівах. Вважалось, що відьма, яка боїться кропиви, не прийде в те господарство, де розкладено цю рослину. Відомо, що більше ніж сто років тому, намагаючись відвернути людей від народної обрядовості, християнська церква забороняла розпалювати купальські вогні та перестрибувати через кропиву.

Готуючись до обрядів Купальської ночі, дівчата збирали квіти та плели з них віночки. За травами і квітами дівчата йшли у другій половині дня перед купальською ніччю й увечері ними прикрашали купальське деревце. При цьому обов’язково мав бути нарваний полин. Українці вважали, що полину бояться відьми і русалки. Також обов’язково мали бути квіти сонця – ромашки. Квіти йшли рвати далеко від хлопців, щоб ті “долю не злякали і не розігнали”. Часто дівчата заготовляли квіти ще за дня. Нарвавши лісових та польових квітів, на узліссі обтикали ними вербу або якесь інше дерево і навколо хороводили.

У хлопців цього святкового вечора були свої турботи. Вони кидали зілля на стежину, де має йти кохана дівчина. Серед цього зілля має бути біла лілія як знак особливої шани і чистоти. Якщо поблизу хати дівчини росла верба, то хлопець перев’язував її червоною стрічкою, “щоб знала, що тулиться до цего двору чиясь любов”. Але були й випадки, коли на вербу вішали віхоть соломи, “щоб дуже гонорова дівчина не гонорилась, не фудулилась».

У причеремошських українських селах Буковини у кінці ХІХ ст. ще мала місце цікава гра в купальську ніч. Хлопці і дівчата брались за руки і вели хоровод, наближаючись до води. При цьому хтось із хлопців викрикував: “Йдемо до води, бих не знати біди!”. Усі разом здіймали вгору руки. Хлопець далі проголошував: “Вода від сьогодні свята!”. Хлопці й дівчата нахилялись, кланяючись воді. Біля самої води всі ставали в коло. Найповажніший хлопець-Купало ставав по центру кола. Дівчата співали:

Гой Купало-Купалочку,

Ті даємо по віночку.

Дівчата знімали віночки з голів і складали на виставлені руки хлопця-Купала, співаючи далі:

А як будем си вертати,

То їх будем розбирати.

Після цього дівчата присідали, закривали очі долонями, очікуючи на повернення вінків. Хлопці розкладали віночки на голови дівчатам. У випадку, якщо якимось дівчатам дісталися не їх вінки, то вони  повинні були зробити Купалові пожертву – піти до води і помити у ній ноги. Бувало, що в цей час хлопці заховають взуття і тоді потрібно поклонитись та просити у Купала його повернення. Дівчата просили: “Поможи, князю молоденький, поможи…”. У відповідь чулося: “Поможу, але мокрим ніжкам дати капці не можу”. Тоді хлопець-Купало бере дівчину на руки і несе до купальського вогнища “білі ніжки сушити”. Пронесе над вогнем, а тоді кладе на травичку і взуває на її ніжки взуття. За це отримує від дівчини поцілунок.

Головним атрибутом, довкола якого відбувалися дійства в народному святі Купала, є купальський вогонь як символ Сонця. Він мав горіти цілу ніч. Щоб підтримувати вогонь, парубки заздалегідь заготовляли дрова. Вони несли селом кошика, в який кожен господар мав кинути “на розпал” якусь річ, що вийшла з ужитку, або кілька полін. Якщо хтось ігнорував цей звичай, то у нього хлопці повинні були вкрасти з двору щось дерев’яне. Особливо це практикувалось у садибах, де жили дівчата. Якщо на подвір’ї не було дерев’яних речей, то викрадали частину плетеного з лози тину. Також дорослі учасники свята, які хотіли очиститись святковим вогнем, мали ввечері принести з собою щось для вогнища.

Зібране хлопці відвозили за село до річки і складали в купки. Тут, власне, і відбувалося ритуальне дійство. За давніми віруваннями українців, дрова для вогнища потрібно було зібрати напередодні свята з чотирьох кутів села, а також з чотирьох кутів галявини, де має відбуватись святкова обрядодія. Розпалювання багаття “живим вогнем” (шляхом тертя, пиляння, кресання каміння й ін.) здійснювалось жінкою як хранителькою домашнього вогнища. Це обов’язково здійснювала жінка, в якої добрі сімейні стосунки, ведеться добро в господарстві.

Обов’язковим перед розпалюванням вогню було звернення до Бога Сонця-Дажбога зі словами молитви. З плином часу та під нищівним тиском християнства слова ідентичної молитви не збереглися. Але за текстом “Велесової книги” можна припустити, що такою молитвою могли бути слова:

“Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші,

і щоб мали ми Життя з Праотцями нашими,

в Богах зливаючись в єдину Правду –

так оце єсть ми, Дажбогові внуки!”

Відомо, що в давнину особливо уважно спостерігали за кольором вогню. Якщо він був синьо-зеленого кольору, то стрибати через нього і очищуватись не дозволялось. Таким кольором вогонь сигналізував, що серед присутніх є недобрі, злі люди з поганими помислами. Можливо з тих давніх часі у нас з’явилось прислів’я-вислів «А горів би ти синім полум’ям!” Чи так, чи інакше, але за вогнем спостерігали і чекали, коли полум’я зачервоніє. Лише тоді можна було стрибати і очищуватись.

Молодіжні ігри відбувалися біля вогнища. Спочатку хлопці по старшинству – поодинці й попарно – перестрибували багаття, а як воно тро­хи прищухало, то це робили й дівчата. У селах Прутсько-Дні­стровського межиріччя Буковини перестрибували через купаль­ський вогонь парами. Перед тим, як стрибати, хлопець знімав з голови дівчини вінок і клав собі на голову, а на дівчину одягав свій головний убір. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестри­бнувши, пара обходить навколо Купала й стає позаду інших учасників гри, знову помінявшись головним убором і вінком. І так роблять тричі.

Вважалось за честь кожному “очиститись вогнем” – тричі пере­стрибнути через нього. Якщо парубкові вдавалось стрибнути якнайвище, це віщувало гарний врожай у його господарстві, добре здоров’я, а якщо зачепить вогонь – протягом року трапиться нещастя, зачепить ногою дрова – накличе в оселю біду. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною, то неодмінно візьмуть шлюб і в злагоді проживуть свій вік. Також перестрибування через вогонь було перевіркою на сумісність хлопця і дівчини. Якщо вони при перестрибуванні не розімкнули рук, не зачепили багаття ногами, то їх шлюб буде щасливий. Тому цим іграм, в яких, крім молоді, брали участь чоловіки та молодиці, надавалося особливе значення.

У селі Чорногузи Вижницького району на Буковині, хлопці, танцюють навколо вогнища танець аркан, діляться на дві частини, роблячи коридор для проходу дівчат до вогнища та для всіх інших учасників свята, які мають піднести до вогнища хмиз, дрова, все, що може горіти, а потім двома групами перестрибують через вогонь. Вважалось, що цим хлопці “гнуздають вогонь, щоб на село не впала блискавка”.

Окрім купальського вогню, зі святом пов’язані два найголовніші персонажі – Купало і Марена. Марена (Морена, Мара, Марина), згідно зі слов’янським міфом, – зимове божество, що морить землю стужею, а людину – хворобами і голодом. Тому в кінці свята Купала і Марену спалювали або топили.

Напередодні свята дівчата збирались на околиці села на толоці і виготовляли ляльку-опудало – Марену. Робили її в зріст людини із соломи і одягали у вишиту жіночу сорочку, підв’язували горботку-запаску, підперізували поясом-байорком, на шию одягали  намисто, а на ноги – постоли.

Назва Марена, мабуть, походить від слова “мара”, що в українській мові має значення: видіння, привид, нечиста сила. “Марити” також значить мріяти, хворобливо переживати.

Можливо, цей атрибут Купальського свята пов’язаний з дотри­манням статевих заборон, які впорядковували і регулювали життя громади-общини. Дотримуватись цих заборон було важко і люди марили, мріяли про наближення часу закінчення табу. Відповідно, наявність Марени на Купала і її топлення в кінці означало кінець усім цим заборонам, відкривався час любовним поєднанням у купальську ніч.

Вважається, що в давні часи за Марену здебільшого служила велика палиця з перехрестям, одягнена в ганчір’я. Її встромляли в землю, прикріплювали поруч запалену свічку. Марена колись була богинею весни й вважалась жінкою Купала.

Разом з Мареною хлопці готували Купала. Вважається, що у давні часи це також була­ лялька з соломи, але у ХІХ ст. на Буковині, як і на сусідньому Поділлі (навіть придністровські село Заставнівського району називають Буковинським Поділлям), Купало виготовляли з верхівки зеленого дерева, прикрасивши різнокольоровими стрічками. Купало вважалось чоловічим началом.

Хлопці на просторій галявині вибирали місце, де закопували деревце. Це деревце-Купало було центром, навколо якого відбувались основні події свята. На Буковині для Купала вибирали, в основному, вербу ( у Карпатах – ялину). Деревце прикрашали вінками, квітами, фруктами.

Купальське дерево пов’язане з основним змістом і призначенням обряду. Рослинність природно було вихваляти в час її розквіту, коли від неї чекали плодів. Для цього потрібна була волога, дощі. Через цю обставину уквітчане дерево у кінці свята кидали у воду.

Обов’язки хлопців і дівчат відносно Купала були чітко регла­ментовані. Прикрашали його лише дівчата. Хлопці намагалися забрати в дівчат дерево і розламати його, а дівчата не дозволяли це зробити. Така обрядодія супроводжувалась купальськими піснями.

В основі змагання хлопців і дівчат під час прикрашання дерева лежить пережиток стародавніх весняно-літніх обрядів. Дерево було тут не тільки символом рослинності, але й символом дівочої цноти. Тому-то його робили дівчата й оберігали його; парубки ж, звичайно, намагалися знищити.

 Купальська ніч вважалась шлюбною. Цієї ночі вступали в шлюб вода і вогонь, небо і земля, людська пара – чоловік та жінка. У давні часи вірили, що шлюбна пара, яка побралась у цю ніч, буде жити щасливо і народиться у них прекрасне і щасливе потомство. Для того, щоб шлюб був добрим, чистим, щасливим, потрібно було очиститись у купальську ніч найважливішими очищувачами та джерелами життя – водою і вогнем.

Особливі права надавались купальської ночі дівчатам у виборі шлюбного партнера. Дівчина, яка не мала свого хлопця, могла у ку­пальську ніч підійти до вільного хлопця і запросити його до очищення вогнем – перестрибнути разом через вогнище. Це означало, що вона запрошує його до дружби і шлюбу. Якщо він погоджувався, то вони разом очищувались вогнем, потім пускали на воду віночки, купалися, зустрічали перші промені сонця і в такий спосіб відбувалось природне освячення шлюбу.

У придністровських (Буковинського Поділля: Митків, Брідок) та при прутських селах (Стрілецький Кут, Ревно, Мамаївці, Лужани) ще у 70-х рр. ХХ ст. збереглась у пам’яті старожилів інформація про те, що молода пара, яка вступила у шлюб купальської ночі, вважалась повноцінною шлюбною парою. Хлопець вранці після купальської ночі приводив дівчину додому як дружину, а їхні нічні взаємини вважались формою громадського шлюбу. Але обов’язково їх шлюб мало освятити Сонце, яке вранці після купальської ночі вважалось найважливішим поєднувачем шлюбних пар.

Напередодні свята у давнину хлопці викрадали в селі колеса від возів чи від колодязів або виготовляли їх з лози (у другій половині ХХ ст.). Обмотували їх соломою й після очисного перестрибування через вогнище запалювали і палаючі колеса спускали з берега у воду. В такий спосіб відбувався символічний шлюб води і вогню, який відкривав дорогу до шлюбу людського.

Колесо з перехрестям символізувало життєдайне сонце, яке у вогні поєднувалося з водою. Тільки після цього вода вважалась придатною для купання учасників свята. Вона одружилася з вогнем,  стала чистою і святою.

Традиційно на Купальське свято сходилося все село – від дітей до літніх людей. Найменші учасники також розпалювали невеличкі багаття або ж зносили на купу кропиву й перестрибували. Молодиці приносили з собою вареники, ковбасу,  а чоловіки й парубки – напої. Розділившись на гурти, простеляли скатертини й частувалися. Обов’язковим серед напоїв було вино та хмільний медовий напій, який мав до певної міри допомогти молодим парам звільнитися від сором’язливого страху поєднання у любові.

У купальську ніч ніхто не лягав спати. Люди вірили, що в цю ніч усе оживає і гуляє, на світ виходять злі й добрі духи. Впродовж ночі намагалися не згадувати нечисту силу, щоб випадково не накликати її.

Вважалося: той, хто не спав усю ніч, міг зустрітися з добрим Ладом – опікуном господарства й роду. Саме цієї ночі найяскравіше запалюють свої ліхтарики трав’яні жучки-світлячки, яких ще називали у передгір’ї Буковини “купальськими світлячками”.

Набрана у купальську ніч вода з водоймища, біля якого проходило свято, вважалась особливо магічною. Такою водою ворожили за допомогою воску або олова. Для цього клали у ложку шматок олова чи воску, розплавляли над вогнем, примовляючи: “Купало, Купало, стань у поміч, як ставав нашим предкам. Злий страх з-під серця, з-під грудей, з-під розуму, з-під очей, з-під вуха, з-під язика, з-під рук і ніг, з голови і всього тіла. Най (називається ім’я, на кого спрямовано ворожіння) Петро си оздорови”.

Злива переляк так: олово чи віск виливали у посудину з водою і спостерігали, яку форму набрала затвердла речовина: до якої тварини чи звіра подібна, значить, від того і переляк. Тоді далі промовляли: “Приходить кінь вороний, забирає страх з Петра на чорне море, де пси не гавкають, кугути не піють. Кінець!”. Воду із залишками олова чи воску несли до річки і виливали.

Непомітно минала ніч, поступово догоряли вогнища. Але перш ніж погасити їх, хлопці під супровід жалісливих пісень “топили” (кидали на воду) Купала та Марену:

Ой купався Іван та в воду впав,

Було ж тобі, Іваночку, не купатися,

Зі старими бабами розпрощатися,

З молодими дівками цілуватися.

На Купала дівчата пускали на воду заготовлені віночки. Кожна дівчина, як правило,  виплітала по два віночки: один для себе, а другий для коханого. Запалювали прикріплені зверху до віночків свічечки і спрямовували вінки за течією. Якщо вони пливли в парі, то цього року молоді поберуться, а коли врозтіч – не судилося бути разом. Хлопці в таких дійствах участі не брали, а лише здаля або з протилежного берега уважно спостерігали за діями дівчат. Юнаки кидали у воду камінці, щоб віночки зблизились (“спарувалися”), або чекали, коли вони пристануть до берега, щоб взяти собі на пам’ять від коханої дівчини.

Прикметним було і горіння свічки. Якщо свічка гасла, то це ві­щувало дівчині нещастя в майбутньому.

У селах, де були лише водоймища із стоячою водою (ставки, бульбони), дівчата опускали вінки на воду, а потім тичкою їх занурювали у воду, спостерігаючи, чи випливе вінок, чи ні. Якщо вінок швидко спливав, то дівчина вийде заміж ще цього року. Наприклад, у с. Ревне Верхнього Буковинського Попруття дівчата при­кріплювали до віночка дві свічки: одну Богові-Сонцю, а іншу на долю собі і судженому. Віночки опускали на воду, а хлопці, що стояли далеко нижче по течії річки, їх виловлювали і приносили до дівчат. Дівчата впізнавали, чий віночок у хлопців. Часто це сприймалось за знак долі, яка обрала для дівчини того чи іншого парубка за майбутнього чоловіка.

При опусканні на воду вінків дівчата співали:

Заплела віночки, заплела квітками.

Понеси, водичко, хвилею рівненько.

Понеси на щастя, на гарную вроду,

Щоб знайшли до милого лиш його стежину.

Залишки купальських вогнищ заливали водою, а вугілля і попіл розкидали, бо якщо упирі або відьми скористаються ними, то неодмінно заподіють людям лихо. Дівчата брали попіл з собою у хустинку, щоб по дорозі додому їх не наздогнали відьми, які в цю ніч веселяться і господарюють у природі. Оглядатися й думати про нечисті сили не годилося.

До очищувальних обрядів належить і купання. Молодь купалася під час гуляння на заплавах річки. Купалися у воді й ті, хто хворів і бажав одужати. Таке купання називалося “одягати річку”. Хвора людина брала на жердину нову сорочку і нею здійснювала хрестоподібний рух. При цьому потрібно було промовляти: “Свята водичко, я тя вбираю, а ти ня змий. Як ця сорочка десь си зачерипужить (зачепиться), так най зроби й моя бола”. З останніми словами сорочку опускали у воду й вона плила за течією.

У кого боліла голова, то опускали капелюха чи хустку. Хто хворів на ноги, то опускали у воду черевики, постоли, чоботи.

В цей самий час неподалік стояли здорові чоловіки з опущеними у воду жердинами – “щоб зловити у воді очищуючу пожертву”. Хто виловив з води сорочку чи яку іншу річ, повинен був помолитись за хворого і носити в наступному цю річ як дарунок купальської ночі. При витягуванні з води речі промовляли: “Не я сю річ беру – святий Купало дає на щастя, на здоров’я. Бо святий Купало від усього пан, він усе може”.

У ніч на Купала перед світанком було прийнято душевно хворих возити до місця злиття трьох струмків. Хворого заводили у воду, мили його з голови до ніг, тричі при­мовляючи: “Лишаєм тебе тута, бери того, хто прийде, і най ти у во­­ді пропадеш”.

Початку дня Купала після купальської ночі всі чекали з особливим нетерпінням. Удосвіта матері посилали доньок, щоб вони принесли непочатої води з джерела. Кожна дівчина намагалася першою добігти до криниці, щоб набрати повне відро. Воду старалися нести додому, щоб нікого не зустріти по дорозі, особливо небажано було зустріти дівчину. Вмившись купальською водою, дочка віддавала відро матері, яка наповнювала водою глечик або коновку і ставила на стіл. Дочка в цей час йшла на город, рвала любисток, м’яту і вкидала ці рослини у воду для миття волосся (любисток часто вживався буковинцями для причарування коханої людини та відвернення злих духів. В українців любисток був символом першого кохання та вірного шлюбу. Вико­ристовувався він і як лікувальний засіб. М’ята була символом ніжності, любові, вона також використовувалась у народній медицині).

Після цього всією родиною ходили босоніж по росі, “щоб змити всілякі хвороби”, а жіноча частина сім’ї навіть качалася по росяній траві. Жінки збирали у горщики росу з листків капусти,  якою промивали рани і лікували хворі очі.

Збиранням зілля вранці після купальської ночі займалися дідусі й бабусі. Збирали трави вдосвіта, щоб ніхто не бачив. Біля кожного виду рослин здійснювали примовляння та молитви. “Купальське зілля” – так називали купальські трави – не годилося брати голіруч, а через чисту хустинку. Цілющим вважалося таке зілля, яке було зібране до сходу сонця, при росі. Заготовлені трави і квіти вішали під сволоком стелі, де вони зберігалися до часу вживання. Частину з них ще освячували на свята Маковія та Спаса.

День Купала ще називали днем Зільника. У цей день бабусі передавали досвід збирання цілющих трав наступницям – дочкам чи онукам.

Свято Купала відбувається у найкоротшу ніч року і протягом неї кожен з учасників сподівався здійснити якусь свою мрію. Хтось намагався очистити своє тіло і душу від гріхів, хтось прагнув любові, закріплення шлюбу, хтось хотів цвіт папороті знайти, а ще хтось планував нарвати зілля на весь рік.

З купальськими дійствами, і особливо з сонцем, пов’язані численні ворожіння та вірування. В українців було поширене повір’я, що в день Купала “сонце, сходячи, грає і купається”.

Дуже багато повір’їв було пов’язано із перетвореннями, що від­бувалися цієї ночі з рослинами. Так, вважалося, що дерева в цю ніч розмовляють і переходять з місця на місце. В купальську ніч розцвітає чудесним цвітом папороть; щасливець, який дістане цю квітку, буде знати, де лежать скарби, буде розуміти мову рослин і тварин.

Виділення рослинності, наділення її в купальську ніч чудодійними якостями було, мабуть, пов’язано з тим, що це був період її найбільшого розквіту, цвітіння. Тому в цей день збирали трави для ворожіння. Якщо напередодні Купала по обіді сонце не ховається за хмари і день ясний, то й рік буде веселим. Зустрінеш купальське сонце – нещастя обмине тебе. Якщо вода протягом дня тепла, то йтимуть дощі на добрий врожай. Якщо господар чи господиня побачить на Купала досвітнє яскраве сонце, буде мати успіх у господарстві протягом року. Якщо купальські вогні загоряться ввечері одночасно на левадах біля води, то село обминуть заразні хвороби. Якщо вогонь швидко розгоряється, то в цьому році люди села будуть мало хворіти. У випадку, коли полум’я з купальських вогнів піднімається різко вгору, то варто чекати в цьому році на високий урожай. Щоб добре вродила городина, потрібно кинути в огірки шматочок гілки чи листочка від Марени. Котра дівчина першою набере з громадської криниці води і подивиться на своє відображення у ній, то хлопці її будуть любити. Якщо пущені дівчиною на воду два віночки парно пропливуть по річці, то здійсняться дівочі мрії. Якщо тричі хлопець з дівчиною чи поодинці перестрибнуть через купальський вогонь, то їх чекатиме удача. Вважалось, що коли породілля для свого немовляти зробить воду для купелі з купальських квітів, то дитина не хворітиме, буде розумною і люблячою.

Свято Купала було в давнину кульмінаційним моментом літньої обрядовості буковинців. Після Купала починалася підготовка до жнив та від­бувалися самі жнива.

В Україні, біля річки Прут, яка несе свої води у Дунай, а далі у Чорне море, у селі Стрілецький Кут, що на Кіцманщині,  22 червня 2002 р. відбулось  молодіжне свято Купала, організоване молоддю цього села, студентськими товариствами історичного та педагогічного факультетів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Це свято проводилось з урахуванням давніх українських традицій та із залученням деяких нових поезій та пісень, що з’явились у ХХ ст. Такі ж свята проводяться на початку ХХІ ст. майже щорічно у Чернівецькому музеї народної архітектури і побуту. 

Слава Русі-Україні! Слава Роду українському!