У 1991 р. Україна відновила свою державність і незалежність, які було втрачено у 20-роках минулого століття. З відновленням української державності активізувались процеси щодо розвалу країни, підпорядкування українців іншим державам. Серед них вагоме місце займає політичний процес, який має назву «політичний русинізм».
Взагалі національні процеси в Україні кінцях ХХ і початку ХXІ ст. мають три аспекти: громадянський, політичний та науково-теоретичний Окремі автори публікацій, частина народних депутатів України переконують, що «…визнання національності є особистою справою кожної людини», «питання національності має залишатись у минулому, а нині завдання формувати політичного українця української політичної нації». Тому може скластись враження, що Україна не хоче визнати цього природного права.
Ще більш прямолінійні окремі представники «старшого брата-росіян», які закликають боротися «…за признание исторического права русинского народа называться своим именем».
В кінці ХХ ст., я їздив на наукову конференцію у Московський університет. Один з професорів історичного факультету цього університету, Геннадій Марков (тоді завідуючий кафедрою етнології), під час розмови, мене запитав, «чи ми буковинці не думаємо приєднатися до Росії, оскільки ми не українці, а русини?». Я йому відповів, що у нас національний етнонім «українці» замінив етнонім «русини» ще на початку ХХ ст. і ми не росіяни, а українці.
У наш час в Україні активно проявляються політичні аспекти етнічних процесів. Особливу активність проімперські та російсько-шовіністичні сили, які об’єдналися з комуністичними, проявляють схильність до Росії перед президентськими і парламентськими виборами 2019 року.
У Закарпатті активізувались угорці, які не бажають вчити державну українську мову, у різний спосіб підтримують процеси «політичного русинізму». Ще у середині ХІХ століття мандрівники відзначали, що серед угорців було багато змадяризованих українців-русинів. Зокрема, у 1840 р. таких «угорців» нараховувалося понад 100 тис. осіб і проживали вони на русинській етнічній території. Соціологічне опитування кінця ХХ століття засвідчило, що в межах нинішньої Закарпатської області угромовними русинами вважає себе понад 18 тис. чоловік. У зв’язку з тим, що Угорщина зараз входить до євросоюзу і життя у ній на порядок вище ніж в Україні, багато українців-русинів отримали паспорти Угорщини, частина з них виїхала на роботу з України, забули українську мову і турбуються про її вивчення. На Закарпатті створюються організації, які прагнуть поширювати ідеї створення окремої Русинської держави, яка б була на початку автономним утворенням в Угорщині, Словаччині, Польщі чи в Росії, а потім і . незалежною країною Підкарпатською Руссю . Ще у 90-х роках минулого століття політичні вимоги автономістів знайшли вираз у «Декларації товариства карпатських русинів про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки від 20.09.1990 р.». Але українські науковці і українські національно-демократичні товариства (більше десяти товариств) детально вивчивши це питання, прийшли до висновку, що «…русини Закарпаття, як субетнос, є частиною української нації…», що «етнологія давно довела, що русини-українці – це частина української нації, які мають свою локальну свідомість та історично зумовлену ментальність».
На Буковині та Галичині ситуація ускладнюється ще й тим, що ці терени належать до тих регіонів України, в яких сплелися геополітичні інтереси країн Центральної та Східної Європи і де до розвалу СРСР старий комуністичний режим мав сильну партійно-радянську номенклатуру в особі російськомовних буковинських, галицьких, закарпатських і східноукраїнських маргіналів. До цих груп близькими є маргінали з етнічно змішаних сімей, яким важко ідентифікувати свою етнічну належність. Більшість із них були російськими шовіністами чи зросійщеними маргіналами, носіями ідеології й практики «интернационального советского народа», а тому утвердження української державності, наявність української мови як державної сприймається ними як насильна українізація.
Для етнологів та істориків є цілком очевидним, що суб’єктом історії є етноси, які стали націями, тобто державними. Незаперечним доказом цього є численні факти, що політична й соціально-економічна історія вивчає державні етноси. Ще недавно при вивченні історії Совітського Союзу вивчалася фактично історія російського етносу та його держави, бездержавні етноси політична історія розглядає як щось другорядне, безперспективне. Поступово прийшло розуміння, що поза етносом не жила. не живе й не житиме жодна людина сучасного біологічного виду. Правда, представники «п’ятої колони» Росії в Україна, ряд науковців, ряд депутатів Верховної ради України (Б.Береза і ін.) намагаються людям втиснути у голову, що в Україні немає етнічної нації, в є політична нація. Відомо, що за положеннями Організації Об’єднаних Націй країна, у якій є більше 60% представників однієї нації є однонаціональною країною, а не країною політичної нації (в Україні українців майже 80%).
Разом з тим, зараз в Україні уряд і більшість населення політику русинства сприймають як один із проявів сепаратизму, загрози внутрідержавного конфлікту на етнічній основі. При цьому простежується розуміння сепаратизму як відокремлення українців-русинів Закарпаття, українців-руснаків Галичини та Буковини від українського етносу в окрему автономію з подальшим рухом у бік приєднання до інших держав.
Прибічники сучасного «політичного русинізму» (частина науковців Канади, Росії, Молдови, України і інших країн: Магочі, Васильєв, Губогло, Поп, Сидор, Суляк, Шорніков і ін.) розвиток цієї етнокультурної спільноти (етнічної групи або субетносу) українського народу вбачають у виділенні окремого етносу (нації) русинів. Подальший розвиток політичних подій вони бачать у таких напрямках: перший – створення окремої «Русинської держави» з включенням до її складу території Закарпатської області України та частини українських територій сусідніх з Україною держав: Румунії, Словаччини, Угорщини, Польщі і навіть частину Балканської Сербії (бачвансько-сремські русини Воєводини), де проживають українці-русини. Другий – автономне утворення закарпатських русинів, які б відійшли до складу Російської Федерації, чи до інших європейських держав. Останній напрямок посилено підтримується політичними і науковими колами Росії, Угорщини, Словаччини, Польщі.
Українці Західної України
Територія Західної України була заселена людьми більш ніж 100 тисяч років тому. Свідченням цьому є численні знахідки примітивних кремінних знарядь і сліди стоянок жител ранньопалеолітичного періоду.
Тут у середині І тис. до н.е. існували археологічні культури української приналежності. Тобто поряд з кочовими народами, які приходили і відходили з краю, проживало корінне населення. Зарубинецька, Черняхівська культури належали племенам венедів (венетів).
Проживання українців тут засвідчено численними археологічними знахідками в басейні Дністра та Пруту ( у другій половині ХХ ст. дослідження вели археологи О.Черниш, Б.Тимощук, а на початку ХХІ століття – С.Пивоваров, Л.Михайлина, І.Возний, В.Ільків). Українське населення цього регіону в VІІ ст. належало до дулібського союзу племен, а в VІІІ–ІХ ст. – до тиверців.
У ІХ ст. територія Буковини і Галични з переважаючим українським населенням була частиною Київської Русі. У складі давньоруських князівств ці регіони перебували до середини ХІV ст.
Зокрема, про національний склад населення Буковини свідчать результати археологічних досліджень та писемні джерела. Переважаючими в цей час (ХІІ–ХІІІ ст.) на терені краю були давньоукраїнські селища й городища. Тільки з ХІV ст. у знахідках представлені західнороманські елементи.
Частина сучасних молдавських поселень на Буковині виникла в XIV–XV ст. Більшість з них заснована на місці українських селищ, що припинили своє існування в часи монголо-татарських навал ХІІІ ст. Молдавський літописець ХVІІ ст. Мирон Костін писав, що в Чернівецькому, Хотинському та частково Ясському і Сучавському цинутах (повітах) у XIV–XVI cт. «проживали руські» (тобто українці). Незважаючи на те, що сильна волосько-молдавська хвиля колонізації в часи входження Буковини до складу Молдавського князівства (ХІV–ХVІІІ ст.) привела до значного зростання в краї кількості романського етнічного елементу, ще в середині XVІІ століття українське населення переважало не тільки в північній частині Буковини, але й у деяких її південних місцевостях, зокрема в Сучавському окрузі теперішньої Румунії.
У кінці ХVІІІ і першій половині ХІХ ст. природний і механічний приріст населення Буковини зумовлювався тим її соціально-економічним розвитком і політичним становищем, яке склалося внаслідок окупації краю Австрією. Переважаючим був український етнічний елемент, тобто автохтонним населенням краю були українці. Вони представлені мешканцями Дністровсько-Сучавського межиріччя, українцями-горцями (гуцулами) Буковинських Карпат, окремими ареалами і населеними пунктами в північній частині Буковини. Згідно з переписом населення 1774 р., українці становили 69% від усього населення краю.
Українське населення Буковини збільшувалося, природно, ще й за рахунок імміграції з Поділля, Галичини та інших сусідніх територій. Так, у 1766–1767 рр. спостерігався великий потік галицьких переселенців, які розташувалися, головним чином, у Прутсько-Дністровському межиріччі – села Вікно, Кадубівці, Товтри, Погорілівка, Лашківка, Кліводин, Шишківці, Вербівці, Кучурів Малий, Садгора, Мамаївці, Юрківці, Гаврилівка, Заставна та Прутсько-Сіретському межиріччі – села Молодія, Слобода, Буденець, Кам’яна, Снячів та ін.
Значна частина українців-переселенців, прибувши на Буковину, відразу ж поверталися до православ’я, яке поширилось на Буковині ще в часи входження краю до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, хоча елементи первісних вірувань ще досить довго жили і живуть зараз в обрядовості буковинців.
Предки сучасних українців на західноукраїнських теренах буквально до початку 20-х років ХХ ст. називали себе етнонімом «русин», «руснак». З формуванням і розвитком українського національного руху у кінці ХІХ ст. та інтенсивних етноконсолідуючих процесів в Україні у перших десятиліттях ХХ ст. ці етноніми зникають, залишившись лише у невеликої частини українців Закарпатської області України (менше одного відсотка населення цієї області).
Русинами-руснаками називало себе до початку ХХ ст. українське населення Галичини і Буковини, яке у ХХ ст. повністю перейшло на сучасний етнонім – «українці», і старого терміна «русини» у наш час не відмічено. З цього приводу на початку ХХІ столілля українсько-буковинський історик-політолог І.Буркут писав: «Коли відбувається консолідація нації, то на зміну старим етнонімам часто приходить новий…
Впровадження нового аутоетноніма «українці» почалося на сході Австро-Угорщини лише в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., але процес цей відбувався повільно і спочатку охоплював тільки освічені верстви населення – педагогів, юристів, чиновників, інженерів і лікарів, а також студентів, семінаристів, частину греко-католицьких і православних священиків і особливо гімназистів та школярів взагалі». Але у світі, особливо у переселенців з Західної України за океан у кінці ХІХ –ХХ ст., зберігся етнонім «русин» для позначення «українець» ще буквально до 80-х років ХХ ст. Так, у 1989 р. етнографічної експедицією Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича у провінції Альберта, при опитуванні канадця-українця Георгія Струца, який емігрував у Канаду на початку 20-х рр. минулого століття з с. Михальча (українське село), що біля міста Чернівці (Буковина), назвав себе «русин-руснак», хоча при уточненні сказав, що він українець з Буковини.
Потрібно відзначити, що в етнічній історії українців протягом багатовікового періоду відбувались складні процеси, які були обумовлені як історичними, так і географічними факторами. Зокрема, Карпатські гори були природною перепоною нормального спілкування між українцями, які заселяли рівнинну частину, прикарпатські і гірські терени, в результаті чого виникали і закріплювались певні відмінні риси у традиційній культурі, мові і навіть у ментальності.
Значну роль у формуванні особливих рис культури і побуту західноукраїнського населення відігравали політичні фактори. Впродовж кількох століть до середини ХХ ст. західноукраїнське населення перебувало у складі різних держав (Австрії, Угорщини, Польщі, Румунії) і під асиміляційним впливом пануючих у цих країнах етносів поступово формувались відмінності у культурі, що було причиною прояву нібито окремої етнічної свідомості.
У той час, коли в основного масиву українців відбувалась консолідація і формування української нації, окремі групи українців затримувались у своєму розвитку. Відповідно спостерігалось і збереження старих етнонімів у цих груп українців – «русин», «руснак». На кінець ХХ ст. через запозичення елементів культури народів, що проживали поряд, позбавлення можливості вільного спілкування етнічна ситуація з різними групами українців у Словаччині, Сербії, Угорщині, Румунії, Польщі настільки стала складною, що вони все більше віддалялись одна від одної, втрачали спільну мовну і культурну основу, залишаючись об’єднаними лише історичною пам’яттю та давнім етнонімом –«русини».
Розділеність державними кордонами утруднювала спілкування між населенням Центральної та Західної України. Переважну більшість населення у ХІХ ст. на українських теренах складали селяни, які переважно жили замкнутим життям у своїх населених пунктах і мало спілкувалися з мешканцями віддалених сіл і міст. Усе це привело до формування відмінностей у культурі і діалектизмі української мови.
Відповідно, на певній різниці і відмінностях у культурних чинниках прагнуть грати окремі політичні сили з чіткою або прихованою метою.
На думку українських дослідників О.Мишанича, О. Турія, М.Мушинки, М.Тиводара, І.Буркута та ін. (Мишанич О.В. Карпаторусинство, його джерела й еволюція у ХХ ст. // Карпатська Україна. – 1992. – 19 листопада; Карпати нас не розлучать. – Ужгород: Срібна Земля, 1993; Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване «старорусинство») // Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). Історія. Ч. 1. – Харків, 1996; Mušinka M. Rusíni – Ukrajinci – jedna národnos // Нове життя. – 1997. – № 31-32.Тиводар М. Політичні та теоретичні аспекти етнічних процесів на Закарпатті ХХ ст. // Срібна Земля. – Ужгород, 19 лютого, 1994 р.; Буркут І. Русинство: минуле і сучасність. – Чернівці: Прут, 2009), політична «проблема русинізму», штучно створена для майбутнього порушення територіальної цілісності України, послаблення внутрішньої єдності української нації, особливої гостроти набула у 90-х роках ХХ ст. та у перших десятиліттях ХХІ ст., зокрема, після набуття Україною незалежності.
Проблема політичного русинізму, у зазначений вище час, стала предметом дискусій політиків, громадських діячів, журналістів та науковців як в Україні, так і поза її межами – у Словаччині, Польщі, Канаді, Росії, Сербії, Молдові. Частина дискутантів вхопилась реанімувати ідеї «політичного русинства» галицьких, закарпатських та буковинських москвофілів другої половини ХІХ ст., за якими проголошувалось існування окремої русинської нації і пропонувалось створення власної держави («Русинська держава») на основі Закарпатської області України та прилеглих до неї територій Словаччини, Румунії, Угорщини, а також Польщі та Сербії.
Потрібно звернути увагу на ідеологічні тенденції російської етнологічної науки 90-х років ХХ – початку ХХІ ст., відповідно до яких русини трактуються як складова частина російського народу. Наприклад, у 1998 році в Москві Російською академією наук (Інститутом етнології та антропології) було видано енциклопедію «Народи та релігії світу», де вказується, що, на думку дослідників, нащадки корінного населення Карпатської Русі, частково Київської Русі за самоназвою русини, тобто русичі, галицькі і буковинські русини, як мешканці основних історичних регіонів сучасної Західної України, які також проживають у Польщі, Словаччині, Сербії, Франції, США та ін. країнах, незважаючи на довготривале існування у складі різних держав, відірвано від Росії, зберегли російську етнічну самосвідомість, російську мову і православну віру.
Відчуваючи слабку аргументованість доказів «русинського народу» чи «руського багатонаціонального народу», прибічники виділення русинів-українців в окремий народ або приєднання його до російського народу останнім часом заговорили про менталітет як визначальну рису етносу.
Не знаючи традиційної народної культури русинів-українців, а тим більше народної культури національних і етнічних меншин, не бажаючи витрачати зусилля на її вивчення, почали говорити про якісь особливі риси ментальності населення регіонів Буковини, Галичини, Закарпаття. лунають твердження: про національну й соціальну психологію буковинців і галичан; про те, що русини завжди були лояльними до влади, терпіли навіть дуже негуманні режими; що русини не розвалили ще жодної держави; про центральноєвропейський культурно-психологічний менталітет та ін. Висуваючи тезу про «центральноєвропейський менталітет», прибічники русинського народу вважають, що русини повинні розвинути інтерес до власної локальної держави.
В етнології слово «менталітет» трактується як спосіб мислення, склад розуму, образ думок, духовний і внутрішній світ особистості. Відповідно, менталітет людини, професійних, соціальних і політичних груп як прояв особливостей територіальних, державно-політичних і етнічних спільностей перебуває в постійному розвитку. Його зміни визначаються впливом соціально-економічних, політичних, культурних та ідеологічних чинників. Тому нині звично говоримо про менталітет приватних продавців, студентів, учителів, лікарів, партійних діячів, військово-ветеранської еліти, депутатського корпусу різного рівня і ін. Відомо, що перераховані та інші професійні групи характеризуються особливим способом і складом мислення, духовного й внутрішнього світу. Своєрідні риси менталітетів характерні також для селянства, робітництва й інтелігенції кожної конкретної держави та етнічних спільнот. Тому звично говоримо про менталітет українського, польського, американського чи австралійського фермера. Але прибічники русинського народу займаються підтасовкою, коли державно-політичну чи громадянську ментальність прагнуть трактувати як етнічну.
Наука політологія етнічний менталітет трактує як єдність, однотипність психологічних стереотипів етнічної поведінки. Відповідно, етнічний менталітет не охоплює всіх стереотипів поведінки, а лише їхню психологічну однотипність. Зважаючи на обмеженість названого поняття, політологія віддає перевагу поняттю стереотипу етнічної поведінки. Виходячи з узагальнень українських політологів, етнологів та філософів, можна зробити висновок, що стереотипи етнічної поведінки – це змінний у часі комплекс стандартів поведінки членів етнічної системи, що регулює відносини між етносом та окремою людиною; людей як особистостей між собою; етносу з субетносами; субетносів між собою.
Засади етнічної поведінки нерозривно пов’язані з етнічними спільнотами, тобто з етносами-народами та їхніми етнотериторіальними складовими (етнографічними районами, субетносами, локальними етнографічними групами, етнічними консервантами і т.д.). Такі етнотериторіальні утворення зрідка мають локальну самосвідомість, а їхні члени характеризуються однотипністю психологічних та субетнічних стереотипів поведінки. Все це чудово ілюструє етнічна структура українців Галичини і Буковини та Закарпаття, де у горах Карпатах простягнулися субетнічні кордони гуцулів, бойків і лемків, з на рівнині, в передгір’ї і середньогір’ї проживають буковинці, долиняни, покутяни, придністряни, що також складають окремі субетноси.
Наявність стереотипів субетнічної та локально-етнографічної поведінки не заперечує єдності етносу. Прикладом цього може бути український етнос. Досить аргументовано і об’єктивно оцінював стереотипи етнічної поведінки українців український етнолог М.Тиводар, який писав: «Для українців характерні безмежна довірливість і поступливість, терпеливість і ввічливість, співчутливість і гостинність, чесність і працьовитість. Чужоземні дослідники відзначали, що їхній фольклор просякнутий почуттям добра, пошани до сім’ї, рідних і близьких, поваги до чужого майна. Лагідні й м’які українці схильні прощати своїх недругів і ворогів, шукати щось добре, порядне й людське навіть у лиходіях, історична доля для українців склалася так, що окремі частини етносу-народу від 300 до 600 років відсутності власної держави були підпорядковані імперіям, в умовах обмеження й заборони розвитку власної культури, в умовах пропаганди другорядності та неповноцінності всього українського, в умовах винищення української інтелігенції. Ця антиукраїнська спрямованість політики імперій формувала певний склад мислення й внутрішнього світу (менталітету) тих соціальних груп населення, які служили чужоземним поневолювачам. Егоїзм, кар’єризм і зажерливість виробили в них брутальну зрадливість і підлабузництво. На догоду імперій ці відщепенці пропагували неповноцінність, другорядність, нікчемність і недоумкуватість власного народу, називали себе малоросами, русинами, угроросами, хохлами і т.д. Вони вважали, що політична історія й культура власного народу – це ілюзія і не має жодного значення. Нинішня збільшовичена і зросійщена комуно-чиновна знать України, в тому числі Закарпаття, продовжує дотримуватися таких поглядів. Ментальність цього чиновництва така, що воно підтримує всякі антиукраїнські сили та ідеї розчленування державної єдності України шляхом її автономізації. Для виправдання й обґрунтування своєї політики вони залучили «мислителів», які довільно трактуючи й перекручуючи теорію етносу, очевидно сподіваються на якусь винагороду».
у 70-х роках XIX ст. у Галичині і на Буковині серед місцевої інтелігенції переважали русофіли-москвофіли, які сповідували міфічну ідею про «единый русский народ от Карпат до Камчатки». Остаточна перемога народовців сталася на початку 80-х років XIX ст.
У кінці ХІХ ст. український історик С.Смаль-Стоцький в газеті «Буковина» писав, що у народу має бути щось спільне, що могло б об’єднати їх до спільної праці. «Тим одним, – зазначав він, – є і може бути лиш ідея національна. Одна лиш ідея національна може в нас будити надію, що колись виплинемо наверха». Для досягнення успіху, він писав: «… треба змагати до того, щоб вибороти собі незалежність, щоб вийти з упослідженого становища і стати попліч з другими народами до загальної людської культурної праці… Для того то справа самостійносте руського народу мусить належати до політичної програми Русинів і з тої точки програмової не можна ані на волос попустити, бо вона є істиною самої програми»
Не простим було становище русинів-українців Буковини, Галичини і Закарпаття на початку ХХ ст., особливо з початком і розвитком Першої світової війни, у міжвоєнний період та у роки Другої світової війни. Зокрема, у роки Першої світової війни терени Буковини і Галичини були ареною воєнних дій австро-угорської та російської армій. Відповідно, десятки тисяч місцевих жителів були мобілізовані або добровільно поповнювали військові загони росіян чи австрійців. Ставлення як місцевої австрійської влади, так і російських окупаційних властей у ході війни до русинів-буковинців було неоднозначним. Підозрюючи місцевих жителів у шпигунстві на користь тієї чи іншої сили суперників, русинів-українців арештовували і розміщували у концентраційних таборах (австрійських) або висилали в глибину Росії на заслання.
З Західної України ( Галичини, Буковини, Закарпаття) багато українців емігрувало у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. до Канади, де їх, з підозрою про шпигунську діяльність, вважали агентами Австро-Угорщини і запроторювали до місцевих концентраційних таборів. Зокрема у Канаді з 1915 до 1920 було створено 24 концентраційних таборів, куди зосереджували частину (близько 9 тисяч осіб) українських емігрантів з Західної України, а майно їх було забрано до держави..
Не краще поводилися з місцевими жителями і австрійські військові власті. Під час повернення австрійських військ на Буковину у ході війни, розгорнулись репресії проти москвофілів, що співробітничали з російськими окупаційними військами та часто-густо проти простих мешканців, які підозрювались у зраді та антиавстрійській діяльності. Як результат такого ставлення до місцевого населення десятки тисяч русинів-українців покинули Буковину і Галичину, де велись воєнні дії.
Таким чином, на Буковині, Галичині і частково у Закарпатті етнонім «русин», який ще існував у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. зникає. На його місце приходить етнонім «українець». Цьому сприяла орієнтація населення на створення незалежної Української держави, швидке зростання української національної свідомості. Але з 90-років ХХ ст., коли було відроджено незалежність України, відродились і сепаратистські сили, які всіма силами піднімають політичну проблему русинства, особливо це відчутно у Закарпатті, де в останні десятиліття створюються русинські організації, проводяться псевдонаукові «дослідження» з метою підірвати єдність України, відірвати від неї частину українського населення і частину територій.
Трактовка понять етнос, народ, нація, націоналізм, самосвідомість і менталітет свідчить про абсурдність постановки в Україні питання про якийсь «русинський народ» чи «багатонаціональний народ», «українську політичну націю» (у 70-80 – х рр. минулого століття поширювалось поняття про «радянський народ»), про неправильне поняття нації і націоналізму, про свідоме перекручення чи нерозуміння ними понять етнічна самосвідомість, етнічний менталітет. Якщо ж в Україні і світі ці перекручення допускаються свідомо, через свою політичну заангажованість, то слід нагадати про моральну та історичну відповідальність перед своїми дітьми, внуками і власним народом.
peredplata
