Практично від самого його початку розгляд справи екс-прем’єра Юлії Тимошенко у Печерському суді Києва почали порівнювати із чи не найгучнішим політичним процесом 1930-х – Лейпцігським.
Мовляв, так само йдеться про розгляд замовної справи, так само суд є неправим і неправовим, так само влада контролює перебіг процесу, так само потужно працює машина державної пропаганди, так само цей суд є символом ствердження деспотичної влади і знищення опозиції. Одне слово, таке порівняння вже стало загальником мас-медійного простору та громадської думки.
З іншого боку, автори таких порівнянь нечасто йдуть далі загальних констатацій, а якщо і роблять це, то уникають відповіді на головне питання: так, Лейпцігський процес був замовним і політичним, отже, неправедним, – та чи був праведним головний підсудний на цьому процесі? Чи не був той суд просто ідеологічним змаганням двох тоталітаризмів? І чи виграв у підсумку від того суду ще хтось, крім самого Димитрова та світового більшовизму?
Звернімося до фактів.
Невдовзі після приходу у Німеччині нацистів до влади, 27 лютого 1933 року, у Берліні спалахнуло приміщення парламенту – Рейхстагу. Влада одразу звинуватила у підпалі комуністів – мовляв, це мав стати сигнал до повстання. На місці події був заарештований голландський комуніст Ван дер Люббе, наступного дня – голова комуністичної фракції Рейхстагу Ернст Торглер, а 9 березня – троє болгарських комуністів: Георгій Димитров, Васил Танєв і Благой Попов. Суд над ними пройшов у вересні-грудні 1933 року у Лейпцигу. Звинувачення, висунуте проти них, містило твердження про організований злочинною комуністичною групою підпал Рейхстагу.
Приводом для арешту Димитрова стало свідчення офіціанта Гельмера, який заявив, що бачив болгарського комуніста разом із Ван дер Люббе. Танєва і Попова начебто помітили в тій самій нічліжці, що і голландця, а Торглер полишив приміщення Рейхстагу незадовго до підпалу.
Крім того, у Димитрова (що жив у Німеччині нелегально, маючи документи на ім’я доктора Рудольфа Гедіґера) знайшли путівник по Берліну, де Рейхстаг був помічений хрестиком, та книгу про організацію збройного повстання, визнану судом ще у 1932 році (тобто до нацистів, за Ваймарської республіки) підривною, антидержавною літературою.
Пояснюючи своє перебування у Берліні з підробленими докуме6нтами, Димитров наполягав на тому, що він, як колишній болгарський депутат і профспілковий керівник, займався організацією міжнародної кампанії на підтримку загальної амністії політв’язнів у Болгарії. Кошти на життя він начебто одержував у вигляді гонорарів за свої статті у пресі та за переклади з російської на німецьку мову, а чуже ім’я місив прибрати, бо політичні вороги погрожували його вбити і за кордоном. Насправді Димитров був функціонером-нелегалом Комінтерну, гроші одержував із Москви, а яке завдання він виконував – невідомо й донині.
Захисником Димитрова та двох інших болгарських комуністів був призначений відомий німецький адвокат доктор Тейхерт; Димитров наполягав, щоб до процесу були залучені зарубіжні адвокати-комуністи із США та Франції. Суд відхилив ці кандидатури, проте дозволив болгарським адвокатам Дечеву і Григорову консультувати підсудних поза залою судових засідань.
Розпочався процес, який вів голова Верховного суду Бюнгер, 21 вересня у присутності 82 іноземних і 42 німецьких журналістів. Велася пряма радіотрансляція засідань, у залі стояли численні кінокамери. Ван дер Люббе визнав свою провину, детально розповів, як він здійснював підпал, проте заявив, що діяв самотужки.
Цю заяву залучені захистом експерти зустріли гучним сміхом, наголосивши у відповідь, що пожежа такого масштабу могла бути викликана тільки узгодженими діями кількох злочинців. Скажімо, професор Йоссе, викладач теплотехніки в Берлінському політехнічному інституті, сказав: «Підготовка до підпалу повинна була вимагати значної витрати часу та участі кількох осіб. Основним завданням дрібних вогнищ пожежі у приміщенні ресторану та в кулуарах залу пленарних засідань (які слід приписати Ван дер Люббе) було притягнути увагу тих, хто захотів би погасити полум’я, й утримати їх поодаль від зали пленарних засідань – головного вогнища». А одночасно з’ясувалося, що потрапити до Рейхстагу цій групі можна було хіба що підземним тунелем із урядових будинків…
Процес про підпал Рейхстагу складався із 57 засідань, були опитані 254 свідка та 7 експертів. Текст стенограми становив 7363 сторінок. Вирок був оголошений у Берліні – винним визнали тільки Ван дер Люббе.
Поведінка Георгія Димитрова під час Лейпцігського процесу була викличною, якщо не зухвалою. Він кепкував, іронізував, відверто знущався із суду та суддів, фактично перебравши на себе місію прокурора і звинувачуючи у підпалі нацистське керівництво, звертався до головуючого словами на кшталт: «Ваша песиголовосте!», зацькував викликаного як свідка голову Рейхстагу і прусського прем’єра Германа Геринга, насамкінець проголосивши: «Ви боїтеся моїх запитань, пане прем’єр-міністре!».
Димитрова 36 разів позбавляли слова, 5 разів його силоміць виводили із зала судових засідань. Радіотрансляція була припинена невдовзі після початку процесу, кореспондентів тих видань, які критикували суд, позбавляли акредитації.
І все ж суд намагався продемонструвати неупередженість – попри прямі директиви влади. Так, голова суду, хоча й позбавляв Димитрова слова, але практично завжди давав йому договорити все, що той хотів, та дозволяв проводити ретельне опитування свідків й експертів. Крім того, суд задовольнився поясненнями Димитрова, що позначки олівцем у путівнику по Берліну він не робив, бо й без цього знав розташування Рейхстагу, а під час підпалу перебував у поїзді Мюнхен-Берлін. Взяв до уваги суд і мотив нелегального перебування на території Німеччини болгарських комуністів – політичні переслідування на батьківщині.
Іншими словами, процес, попри відчутний тиск на нього з боку влади, був змагальним, і захист переміг обвинувачення. Нацистська верхівка проковтнула поразку і випустила болгарських комуністів до СРСР, не ставши пред’являти їм нові звинувачення (а було за що – скажімо, за проживання із фальшивими документами).
Ясна річ, що комуністична пропаганда сповна використала перемогу Димитрова і поразку нацистів. Але зводити тільки до цього результати Лейпцігського процесу було би вкрай невірним. Адже під час суду виявилися викритими приховані політичні механізми тоталітарної влади, злочинний характер встановленого у Німеччині режиму.
Чи існували законні підстави судити Димитрова? Безумовно. Крім уже зазначеного нелегального проживання із фальшивими документами, на його рахунку – керівництво мережами Комінтерну в Західній Європі (що, крім усього іншого, займалися ще й розвідкою на користь СРСР) й організація спроби збройного захоплення влади в Болгарії у 1923 році (за сучасними мірками, він би вважався міжнародним терористом).
Але судили Димитрова зовсім не за його реальні провини. Йшлося про заздалегідь запрограмований нацистською владою політичний процес, покликаний на законній підставі унеможливити будь-яку опозиційну діяльність у Німеччині. Тому боротьба Димитрова проти звинувачення і його кпини з суду були правильними та справедливими (іронія історії: Герман Геринг 1946 року на Нюрнберзькому процесі зуміє спростувати радянські обвинувачення в тому, що розстріл польських офіцерів у Катині – справа рук нацистів, відтак стане зрозумілим, що йдеться про більшовицький злочин…). Димитров викривав нацистський режим, який ще не ввійшов у повну силу і маскувався під «народну владу», робив його риси рельєфними, очевидними для світової спільноти – і це немалою мірою послужило справі демократії.
І ще одна важлива деталь: непоштиве ставлення Димитрова до суду у ті часи не засуджували ані ліберали, ані соціал-демократи, не вбачаючи у такій поведінці на неправедному під усіма ракурсами судилищі нічого «хамського», «обурливого», «незаконного».
Відтак насамкінець ставимо логічне запитання: чи схоже все це на те, що відбувається наразі у Печерському суді Києва, а якщо схоже, то чим саме? Це вирішувати читачам та всьому українському загалові.
peredplata
