Тривожні повідомлення надходять із Західних Балкан: там назріває конфлікт, що може перерости у нову війну. Майже тридцять років тому, під час розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії спалахнула кривава Боснійська війна. Вона вирувала з 6 квітня 1992 р. до 14 вересня 1994 р. й у ній загинуло майже 100 тис. осіб. А ще 1 мільйон 800 тисяч людей мусили покинути рідні домівки і стати так званими “переміщеними особами”. Війна ця була міжнародною, у ній брали участь регулярні війська і добровольчі формування Боснії і Герцеговини, Сербії й Хорватії.
З давніх часів на території Боснії і Герцеговини поруч жили представники різних народів. Більшість складали боснійці (або босняки), що сповідували іслам. Далі – православні серби і католики хорвати. Під час розпаду СФРЮ там мешкало ще понад 200 тисяч осіб, які у графі “національність” записувалися югославами. А також там жили представники національних меншин – чехи, поляки, італійці, українці та інші. У багатьох громадах жодна національна спільнота не була домінуючою, нерідко одне село поділялося на дві половини – в долині жили боснійці, а на горі – серби. Серед сербів поширеними були великодержавні настрої, адже саме серби були панівною нацією в королівській Югославії (1918 – 1941 рр.), вони ж в СФРЮ залишалися найчисельнішими. А коли Югославія наблизилася до розпаду, сербські шовіністи спробували зберегти її, брутально придушуючи національно-визвольні рухи інших народів.
Великосербські сили у Боснії і Герцеговині почали витискати “інородців” із тих громад, які хотіли прилучити до Сербії. Опір переріс у війну, в якій всі сторони вчиняли злочини – “білих і пухнастих” там не було з жодного боку. Але найбільший осуд викликали дії однієї з них. Широкий міжнародний резонанс отримала різанина у Сребрениці, де великосербські шовіністи вбили близько 8 тисяч чоловіків-мусульман, у тому числі підлітків і дітей. Цей акт геноциду був засуджений Гаазьким трибуналом і винні у ньому понесли покарання. Але фактично невідомим широкій громадськості залишився інший злочин – вбивство сербами дванадцяти тисяч мирних жителів Сараєво…
Самі серби заперечують, що вони вдавалися до актів геноциду. І тут їх цілковито підтримує Москва. Серби залишилися останніми російськими союзниками на Балканах, і Москва намагається використати їх у своєму протистоянні з ЄС і НАТО. А Боснія і Герцеговина веде переговори з цими організаціями про свій вступ до них. Зірвати цей рух країни на Захід – така мета московської політики на Балканах. У своїй деструктивній діяльності вона спирається на крайні шовіністичні сили серед сербських великодержавників.
Сучасна Боснія і Герцеговина складається з двох рівноправних частин – Боснійсько-Хорватської федерації й Республіки Сербської. Першій належить 51 % території Боснії і Герцеговини, другій – 49 %. Спільним є вище державне керівництво, уряд, армія, сили безпеки, фінанси. Все інше – у кожного своє. Республіка Сербська має найширшу автономію, але декого в її керівництві це вже не влаштовує. Мілорад Додік, який представляє Республіку Сербську у вищому керівництві Боснії і Герцеговини, вимагає сформувати власні сербські армію, поліцію, податкову службу тощо. Фактично йдеться про розвал Боснії і Герцеговини з наступним долученням Республіки Сербської до Сербії. А цей самий М. Додік та його прибічники користуються всебічною підтримкою Москви. Неодноразово ЗМІ навіть повідомляли про поставки російської зброї до Республіки Сербської та про навчання представників силових відомств республіки у російських навчальних закладах.
Останнім часом на Балканах обговорюється ідея ліквідації єдиної державності Боснії і Герцеговини із долученням територій, населених сербами до Сербії, хорватами – до Хорватії, а з решти утворити пропонується окрему Боснійську державу. Таку ідею у Росії підтримують ті політичні сили, які прагнуть відновити російський вплив на Балканах, втрачений після розпаду СССР і СФРЮ. Реалістично мислячі політики у Боснії заявляють, що спроба реалізації цього плану неминуче призведе до нової війни. До речі, під час першої Боснійської війни там на сербському боці воювало чимало росіян. Серед них – Ігор Гіркін (Стрелков), який у 2014 році на чолі розвідувально-диверсійної групи розпочав захоплення державних установ на українському Донбасі, провокуючи тим самим російсько-українську війну, що продовжується вже восьмий рік поспіль.
Де Росія, там війна – цю істину ніяк не бажають усвідомити західні політики, які замість покарання агресора висловлюють “глибоку стурбованість” його діями і вводять санкції, не здатні зупинити подальші російські криваві авантюри в різних країнах. Боснійську війну 1992-1994 років зупинили лише рішучі дії НАТО, коли його війська замінили безпорадні “міжнародні сили”, спрямовані туди за рішенням Організації Об’єднаних Націй. Побував там навіть батальйон 300-го полку з Чернівців, багато чого довелося пережити його солдатам і офіцерам…
Нова війна у Боснії наразі не виглядає неминучою: є багато сил всередині самої країни та за її межами, які все роблять для того, щоб її не допустити. Балкани здавна називають “пороховою бочкою Європи” – конфлікти звідти мають тенденцію поширюватися все далі. Досить згадати, що приводом для Першої світової війни стало вбивство у Сараєво австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Наш край, хоча і віддалений від Боснії, неодноразово у своїй історії стикався з нею. Туреччина у своїх війнах з Річчю Посполитою і Росією присилала сюди військові частини, сформовані у Боснії. Так, з 1717 р. впродовж 22 років гарнізон Хотинської фортеці з босняків очолював Ільяс (Хусейн) Колчак-паша, який здався росіянам у 1739 році. А його прапраправнуком став російський адмірал Колчак, той самий, про якого зняли популярний фільм. Хотинську фортецю з її боснійським гарнізоном згадав знаменитий письменник із Боснії Меша Селімович у своєму романі “Фортеця”.
У сучасному світі все пов’язано одне з одним. Європа ніяк не може примусити Росію повернути загарбані нею території Молдови, Грузії, України. А це лише переконує імперців у своїй безкарності й штовхає їх на все нові кривав конфлікти. І все ж не втрачаймо оптимізму. Незважаючи на московські провокації, є сили, зовсім не зацікавлені у війні. Зокрема, навіть у Белграді: сербське керівництво залежить від допомоги, яку отримує з ЄС, і не бажає її втратити, якщо влізе по вуха в авантюри Додіка, котрого провокує Москва. А головне – війни не хоче більшість боснійців, які ще остаточно не загоїли рани, нанесені попередньою війною.
peredplata
