Президент РФ В. Путін приїхав до Пекіну на відкриття Зимових Олімпійських Ігор. Візит цей є демонстративним на фоні того, що лідери західного світу проігнорували спортивне свято на знак протесту проти політики КНР, яка суперечить прийнятим у сучасному світі нормам. Росія же підкреслила, що підтримує Китай і надіється на його підтримку своєї політики. Московські пропагандисти надавали цьому візиту великого значення, оцінюючи його як дуже важливий в історії відносин двох держав.
Проте китайці не побачили у ньому нічого надзвичайного, навпаки. Російська сторона планувала відправити до Пекіна велику делегацію у 25 осіб, які супроводжували Путіна. Китайська же погодилася прийняти лише шістьох, причому двоє з них – це ті, що носять за Путіним його особистий біотуалет. Тут варто згадати історію ХХ століття. Москва і Пекін на самому початку 50-х рр. уклали міждержавний союз. Тоді до Сталіна приїжджав Мао Цзедун у супроводі вищого китайского керівництва, візит обставлявся з особливою помпою, до нього навіть спеціальну пісню написали, яка часто лунала по московському радіо і прославляла “вічну дружбу” між двома народами. Правда, та “вічність” виявилася короткою, і вже у 1968 році на спірному острові Даманському розгорілися бої між совєтськими і китайськими солдатами. За що там гинули наші хлопці, зрозуміти важко – нині цей острів належить Китаю…
Совєтсько-китайський союз назвати рівноправним неможливо: КНР в економічному і військовому відношенні була значно слабшою за СССР. Але китайське керівництво не бажало миритися з роллю васала Москви, і суперечності між державами вилилися у конфлікт, який довелося довго залагоджувати. Нині Китай має значно сильнішу економіку, ніж Російська Федерація, а його армія швидше переозброюється сучасною технікою, ніж російська. КНР стала другою за економічною міццю державою світу після США, і Москва не може навіть мріяти про домінування у спільному союзі з Китаєм, якщо такий вдасться створити. Втім, спільних інтересів у двох держав не так вже й багато, натомість суперечностей вистачає.
У Пекіні Путіну вдалося домовитися з важливого для нього питання – КНР погодилася підтримати Москву в її спробах завадити розширенню НАТО. Також обидві держави домовилися про взаємну підтримку в Раді Безпеки ООН. Російські ЗМІ висвітлюють ці домовленості, як значний успіх політики Путіна. А китайські про них майже не згадують – вони із захопленням описують свою перемогу. Російський президент приїхав до китайської столиці не з порожніми руками – він запропонував значно збільшити постачання природного газу до КНР і з цією метою побудувати газопровід з острова Сахалін до Китаю. Газ росіяни продають своїм китайським партнерам за ціною всемеро меншою, ніж європейцям. А китайці негайно перепродують цей продукт в країни Південно-Східної Азії за світовими цінами, заробляючи мільярди доларів. Фахівці оцінюють такі оборудки як “данину”, яку платить васал своєму сюзеренові. Значить, Росія все виразніше лягає під Китай, і вже не може приховати таке своє принизливе становище.
А найбільше пишуть нині в КНР про інший подарунок Путіна: Китаю повернуто близько п’яти квадратних кілометрів спірної території, свого часу захоплених росіянами. Китайці відкрито кажуть, що це лише початок – їм необхідно повернути близько 1,5 мільйона квадратних кілометрів! До цього числа входять і весь Далекий Схід з Владивостоком і Благовєщинськом, сумнозвісна серед совєтських військовослужбовців Борзя і навіть Республіка Тива – батьківщина російського міністра оборони Шойгу. Отакий цікавий виходить “союз”.
Серйозними конкурентами РФ і КНР є і в Центральній Азії. Всі держави цього регіону входять до Економічного поясу Нового Шовкового шляху – великого геополітичного проєкту, започаткованого Пекіном. Китайці там будують шляхи для перевезення своїх товарів, вкладають величезні кошти у видобуток потрібних собі природних копалин, будують підприємства, де працюють китайські робітники і спеціалісти. Все більше студентів із Казахстану, Киргизстану та сусідніх країн Центральної Азії здобувають освіту в Китаї. А Росія вважає ці постсовєтські держави своєю “сферою впливу” і дуже ревниво ставиться до активності інших країн у цьому регіоні. Проте Москва і Пекін діють там зовсім по-різному. Якщо росіяни роблять ставку на силу і примус, то китайці демонстративно поважають суверенітет країн Центральної Азії й дають значні кошти на їхній розвиток. Звичайно, розвивають лише те, що приносить вигоду їм, але вигідно воно і країнам регіону.
Допомагають китайці й приходити до влади тим, кого вважають прихильними до себе. Зовсім недавно у Казахстані втратив владу Назарбаєв і новим лідером країни став 68-річний Касим-Жомарт Токаєв. Професійний дипломат, доктор політичних наук, колишній міністр закордонних справ і прем’єр-міністр Казахстана. Москва вважала його своєю людиною – випускник Московського Інституту міжнародних відносин, співробітник МЗС СССР. А китайці його добре знають ще з часів його роботи в совєтському посольстві в Пекіні. Токаєв вільно володіє казахською, російською, англійською, французькою і китайською мовами.
Початок його правління затьмарили криваві події в Алмати, і для наведення порядку Токаєв запросив війська ОДКБ, в основному російські. Під їхнім крилом були також зачищені силові відомства Казахстану від прямих ставлеників Назарбаєва, а самі війська ОДКБ дуже швидко виведені. Світові ЗМІ висловили припущення, що це зроблено за вимогою Пекіну. Токаєв зміцнив свою владу за допомогою росіян, але у громадській думці казахів ставлення до Росії помітно погіршилося. Натомість до Китаю казахи стали відноситися з більшою симпатією.
Російсько-китайські суперечності в Центральній Азії будуть посилюватись, якщо Москва й надалі вдаватиметься до застосування сили. Особливу тривогу там висловлюють з приводу риторики Кремля про “захист прав російськомовних”. На початку 90-х рр. в Центральній Азії проживало 10,3 млн. етнічних росіян. Частина з них виїхала, але багато ще залишилося. У Казахстані росіян, за деякими оцінками, до 23 % населення, переважно на півночі. Після отримання країною незалежності у цей регіон було переселено 3,5 млн. етнічних казахів з Китаю, Монголії, Афганістану, Узбекистану. Цим вибивають грунт з-під ніг російських шовіністів, які вимагають долучення північної частини Казахстану до РФ як “споконвічної російської землі”. А Китай постійно підкреслює свою підтримку територіальної цінності країн Центральної Азії, і Росія мусить тут стримувати свої забаганки.
Путін хоче показати себе всьому світові як союзник “великого Китаю”, причому рівноправний. Насправді ж він є конкурентом, який на очах слабшає. Чим глибше Росія занурюється в авантюри на українському кордоні, тим сильнішими стають позиції Китаю в Центральній Азії, і – особливо – на Далекому Сході. Не вдалося кремлівському старцю стати врівень з китайським богдиханом, доведеться йому задовільнятися принизливою роллю васала.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
