Кому доводиться перекладати, той знає. А в Україні перекладати доводиться майже всім. Хоча б на побутовому рівні і бодай з однієї близької мови на іншу.
Тому майже всі в Україні знають, як важко іноді буває перекласти іншомовну гру слів чи там якийсь фразеологізм. Утім із фразеологічними відповідниками якщо не словник, то рідна сільська бабця рано чи пізно завжди прийде на допомогу. У кого вона є. Та й гру слів людина рано чи пізно якщо не перекладе, то щось більш-менш подібне сама вигадає. Ще не розпач, коротше.
Натомість справжній розпач починається, коли маєш справу не зі словами й зворотами, а з неперекладними поняттями. Інакше кажучи, коли у тих, кого ти перекладаєш, було певне явище, а у тих, кому, — ні. Тим більше, коли завдяки цьому явищу ті, кого ти перекладаєш, давно живуть по-людськи, а ті, кому, — в Україні. З іншого боку, якби не така перекладацька біда, то я, може, й не зрозумів би ніколи, в чому тут причина.
Бо взяти ту ж таки Польщу. Щойно відійдеш убік від туристичних центрів — і ніби все, як у нас. Знайдеш і депресивні пост-колгоспні села, і загиджені псами вулички провінційних міст, і п\’яних під лавками, і дурних на футболі, і навіть по морді десь у темному закапелку ні сіло ні впало дістанеш. Одне слово, якби не постійна «курва» замість «б…. на х..», то їхніх люмпенів від наших не дуже й відрізниш. Різниця, однак, у кількості. А також у тому, що в нас шлях розвитку країни визначають істоти, ще гірші за наших люмпенів, а в них — національна, без лапок, еліта.
Звідки вона в Польщі постійно береться? У Польщі, поділеній наприкінці 18 століття між Росією, Пруссією й Австрією. У Польщі, чия столиця від 1815 року понад століття входила до складу Російської імперії, а в 1944 році — за мовчазної згоди Кремля — була вщент знищена гітлерівцями. У Польщі, яка впродовж двох століть — до 1989 року — мала заледве два десятиліття самостійної історії. Як у загарбаній так надовго країні можна зберегти традицію виховання наукової, культурної та політичної еліти?
Можна. Якщо знати, що таке komplety. «Комплєти» тобто. В освітньому значенні цього слова. Точніше, не просто знати, а застосовувати їх на практиці в усі часи окупації твоєї Батьківщини. Поляки так і робили. Відразу після поділів Польщі вони організували таємне навчання на всіх рівнях від початкового до університетського, щоб передавати наступним поколінням знання польської мови й літератури та цілком відмінне від накинутого чужими режимами уявлення про історію і географію. Понад століття тривала ця кропітка і, здавалося б, марна праця, доки стала-таки у пригоді після здобуття незалежності 1918 року.
Під німецькою окупацією все повторилося. Цифри збивають з ніг. У роки Другої світової війни близько 1,5 мільйона польських дітей відвідували таємні школи, близько 100 тисяч здобули середню освіту, а кілька тисяч студентів навчалися в підпільних університетах. 8,5 тисяч учителів і викладачів заплатили за це життям, але заняття по приватних помешканнях тривали далі — згідно зі спеціально розробленою програмою, з усіма контрольними, заліками, іспитами і, ясна річ, без хабарів. Радянське «визволення» і встановлення в Польщі «народної демократії» призвели до повені нової офіційної брехні, якій знову треба було протистояти. Коло цього й заходилися до моменту повалення комунізму різні напівлеґальні або й зовсім нелеґальні організації. Звідти й еліта.
Одне слово, не знаю наразі, як перекласти українською ті «комплєти». Але знаю інше: Табачник на посаді міністра освіти — це вже достатня підстава, щоб започаткувати і в нас подібні антиокупаційні курси навчання. Гадаю, невдовзі для них знайшлася б якась притомна українська назва. А років за двісті, хтозна, може, опритомніла б трохи й сама Україна.
Знимка Костянтина Стрільця
peredplata
