Оминаючи міжнародні стандарти музеїв, закон України «Про музеї та музейну справу» слід ще раз сказати, що культурна політика вітчизняних муніципалітетів у цій сфері далека від ідеальної. Окремої уваги заслуговує Чернівецький художній музей – безперечно на сьогоднішній день за всіма параметрами один з найгірших художніх музеїв в Україні. Сьогодні невимовної краси сецесійна будівля архітекторів Губерта Гесснера та Прокопа Шупіха збудована 1900 року, кращу частину якої займає музей не більше ніж відголосок тих славетних часів, що розділяє реальний стан художньої культури міста з його піднесенням періодом рівно в 100 років.
Створений у 1988 році Чернівецький художній музей не претендував на збірку, яка б могла затьмарити фонди Львівського, чи ба навіть Тернопільського художнього музеїв. Однак, якби ж то функції інституцій подібного типу обмежувались лише зберіганням.
Якщо ви хочете дізнатись більше про справжній стан речей у Чернівецькому художньому музеї, вам не доведеться вишукувати прихованих вад чи занурюватись у історію мистецтва останніх століть. Придбайте квиток, зазирніть в експозиційні зали, поспілкуйтеся з співробітниками і ви зрозумієте, що художнього музею у місті просто ніколи не існувало.
Перше, на що слід звернути увагу – проведення науково-дослідницької діяльності , точніше її повну відсутність. За 25 років свого існування науковими співробітниками музею були видані невеликі брошури про Леона Копельмана (1904-1982) обсягом в 32 с., Опанаса Шевчукевича ( 1902-1972) обсягом в 87 с., альбом «Чернівецький художні музей» і ще кілька малоякісних продуктів. Особливої уваги заслуговують надруковані тиражем в 100 екз. матеріали міжнародної науково-практичної конференції присвяченої 20-річчю Чернівецького обласного художнього музею на тему «Художній музей початку 21 ст. і його роль у формуванні сучасного культурного середовища». В самій ідентифікації конференції як міжнародної, криється прихована іронія, адже єдиний учасник серед двох десятків доповідачів, який не представляв Україну був пан Беньямін Гріль з Австрії. Останній написав одну з небагатьох притомних доповідей, яку можна назвати справжнім науковим аналізом культурно-мистецьких процесів. Інші доповіді складені у дусі «нафталіново-монотонної белетристики у стилі етнографічних досліджень» Особливо тішать жахливі за змістом і псевдопрофесійною компонентою статті доповідачок Марїії Унгурян – «Національне виховання і музей», Юлії Паучек – « Відвідувач і музей. Практика діяльності Івано-Франківського художнього музею» , Євдокії Гаврищук – «Презентація музейних зібрань як засіб формування сучасного культурного простору» та ін.
Важливою функцією художніх музеїв є їхня експозиційна діяльність , що включена до закону України «Про музеї та музейну справу»( розділ 1, ст.2) . У цій сфері також маємо можливість спостерігати некомпетентність співробітників Чернівецького художнього музею, яка вимірюється проведенням десятків неякісних виставок , експонатами яких аж ніяк не стають визначені в законі « культурні цінності та об’єкти культурної спадщини ”. Маючи у своєму розпорядженні три виставкові зали для влаштування тимчасових експозицій музей не нехтує можливістю заробити кілька сотень гривень, наслідком чого стають такі неякісні виставки як «Нова мелодія бісеру», «Вишиваний дивотвір», «Імперія бісеру», «Юний дизайнер», «Бісерна флористика» тощо. Нещодавне відкриття нової постійно діючої виставки « Образотворче мистецтво др. пол. ХХ – поч. ХХІ ст.» ще один непрофесійний крок співробітників Чернівецького художнього музею. Килимна експозиція розміщена у кілька поверхів є небажаним потрясінням для ваших очей . Велика кількість «етнографічного живопису», низькопробних скульптур, інших творів з сумнівною художньою цінністю заполонили цілих 4 кімнати третього поверху музею.
Слід сказати кілька слів і про комплектування музейних фондів . Тут маємо ще одну велику проблему. До сховищ потрапляють десятки одиниць різного непотребу, визначеного місцевими «музейними фахівцями» як «мистецтво Чернівців». Насправді ж хочеться застерегти потенційних відвідувачів музею, звертаючи їхню увагу на те, що Чернівці – це не лише «кітчева живописна вакханалія», «бісерні прикраси» та «етнографічна глиняна ліпнина», але й низка достойних найвищої оцінки імен. До таких безумовно слід зарахувати художників Компельмана, Кольніка, Криніц, Розеншток, Шевчукевича, Онуфреїва, Грицика, Тарновецького, Лопатюка, Лисанюка, Кошелюк,Тутельмана.
Звертаючи увагу на інші програмні функції, серед який культурно-освітня , фондова, виставкова, діяльність пов’язана з атрибуцією та експертизою творів мистецтва про якийсь більш-менш прийнятний рівень говорити не доводиться. Особливо негативно маргінальна активність Чернівецького художнього музею позначається на міжнародному іміджеві міста. Відтак після відвідин експозиційних залів і спілкування з співробітниками музею у іноземний туристів очевидно залишається далеко не найкраще враження.
У підсумку, ще раз і ще раз слід задуматись чи потрібен місту художній музей у такому вигляді, а якщо і потрібен, то для яких цілей.
Станіслав Сілантьєв, мистецтвознавець
peredplata
