В четвер вийшов у прокат \”Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь\” – фільм про українського льотчика, який після Другої Світової потрапив до Канади і став вождем тамтешнього індіанського племені.
Фільм режисера Михайла Іллєнка, який знімався довгих п\’ять років, нарешті вийшов на екрани кінотеатрів країни.
Ми подивилися кіно і спробувала дізнатися більше про прототипа головного героя – льотчика-аса часів Другої світової війни Івана Даценка, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив у Канаду, де став вождем індіанського племені, що входило до конфедерації ірокезів.
Анонсована задумка поєднати \”поетичне кіно\” і голлівудський блокбастерний розмах викликала підозру. Автор цих рядків прийшов у кінотеатр налаштований вельми скептично – а от вийшов у захопленні, можливо, навіть завеликому.
Оскільки кінокритика – не наш профіль, коротко перекажу власні враження і те, що вдалося дізнатися про Героя Радянського Союзу Івана Даценка, історія якого лягла в основу фільму (хоча прізвище головного героя у фільмі змінено, його звати Іван Додока).
Початок фільму викликав тривожні передчуття. Любовно зняте передголодоморне село, не дуже доладно намальований комп\’ютерний повітряний бій, до болю знайоме етно-техно від \”ДахиБрахи\”…
Але далі пішло легше. Нарешті з\’явився вітчизняний художній фільм, позбавлений пафосу – політичного, ідейного, будь-якого. Натомість купа гумору, нормальних діалогів, які не в лоб, а непрямим чином розкривають характери героїв.
Нарешті з\’явився фільм, де глядача зацікавлюють не абстрактною любов\’ю до України, а просто любов\’ю та іншими почуттями, зрозумілими більшості людей у світі. Недарма ж \”ТимХтоПройшов…\” зацікавилися прокатники не тільки Росії, Польщі та Австралії, але й Мозамбіку та Аргентини. А любов до України виникає під час перегляду автоматично 🙂
Сюжет щільний, кожна деталь має значення і зрештою \”стріляє\”, яка та рушниця у третій дії. Може, навіть занадто щільний, але ж це казка – як написано на флаєрі, \”пригодницька мелодрама\”, хоча сам Іллєнко визначає кіно як \”романтичну баладу\”. Саме те, що можна крутити в театрах для масового глядача.
Іллєнко так і проговорився на прес-показі фільму: \”Хочеться гарної глядацької долі\”.
Ця орієнтація на широкі маси теж радує. Бо останнім часом наш кінематограф здобував лаври глючними сюжетами, коротким метром, \”нестандартними\” зйомками та іншими фішками, спрямованими на вибагливе журі фестивалів. А тут і бійки, і стрілянина, і оголена жіноча натура, і навіть один матюк 🙂
До речі, \”ТойХтоПройшовКрізьВогонь\” може похвалитися і гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю.
Мова фільму – їх багато. Українська, російська, татарська, англійська, індіанська: герої постійно вчать одне одного словам і на цьому в тому числі ґрунтуються різні повороти сюжету – комедійні й не дуже.
Сцена з офіційного трейлера, де Люба говорить \”Я його дуже кохаю\”, здавалася смішним пафосом, але у фільмі вона виглядає природньо і зворушливо – бо дівчина, крім цих слів, майже не знає української.
Особливо патріотично налаштованих глядачів може обурити російська мова, але вона теж виглядає природньо. Зрештою, а як мали розмовляти у Робітничо-Селянській Червоній армії? Потерпіть – якщо таких фільмів у нас виходитиме хоча б із десяток на рік, заговорять і повністю українською.
До речі, \”ТойХтоПройшовКрізьВогонь\” – перший справді український прокатний фільм. Він знятий без залучення варягів. Все створено в Україні і приносить користь кіногалузі загалом і бюджету країни в цілому.
У титрах – майже суцільно наші фірми та імена, серед яких зустрічаються і класики (художник-постановник Роман Адамович, відомий ще за радянськими \”Бумбарашем\” і \”Королями й капустою\”; композитор Володимир Гронський, музику якого старше покоління має пам\’ятати за \”Циганкою Азою\”).
Виконавець головної ролі, актор Київського муніципального театру Дмитро Лінартович знайомий українським глядачам у першу чергу голосом – знову ж таки, спасибі кінодублюванню. Він грає бойового офіцера родом з Полтавщини, талановитого льотчика, рішучого й переповненого життям.
\”Нам дуже бракує позитивного героя, – сказав з цього приводу Михайло Іллєнко. – Нас привчили до депресивних героїв-невдах, це вже навіть увійшло у моду. Ми тепер добре вміємо знімати кіно про ще одного, в якого нічого не вийшло. А хочеться запропонувати глядачеві такого, про якого він би сказав: \”Я б теж так хотів, але чи зміг би?\”
Інші актори – теж наші. Є відомі на кшталт Віктора Андрієнка (пам\’ятаєте легендарне \”Шоу довгоносиків\”?), є молоді, але грають вони талановито.
Хоча, звичайно, любителі стверджувати \”Хіба може бути щось добре з Назарету?\” знайдуть привід для незадоволення. Є такі, котрих україномовний герой на екрані змушує почуватися дивно і навіть незручно.
Останніми роками наше кіно давало підстави його зневажати, однак, на мою скромну думку, це не той випадок.
Без сумніву, є до чого прискіпатись – від історичних тонкощів до суто кінематографічних деталей.
Так, американські бомбардувальники, котрі базувалися під Полтавою у 1944 році, навряд чи б стали перевозити особистів НКВД з одної ділянки радянського фронту на інший. Так, на комп\’ютерній графіці, схоже, трохи заощадили – наші можуть робити і краще.
Фільм коштував 16 млн грн. З нинішніми цінами на квитки для його окупності потрібно близько 500 тисяч глядачів. Хоча кіно відзняте більшою частиною на бюджетні кошти, але гарні касові збори послугують мотивацією для інвесторів у кіногалузь.
Може, з часом це навіть перетвориться на конвеєр. Он поляки як активно почали знімати.
В основу сюжету покладена історія гвардії старшого лейтенанта Івана Івановича Даценка з Чернечого Яру Диканського району Полтавщини – командира ланки 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ої гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації далекої дії, Героя СРСР (медаль №1733).
Літак Даценка був збитий зенітним вогнем 19 квітня 1944 року, коли він вів свій підрозділ на бомбардування залізничної станції \”Львів-2\”. Після цього його сліди втрачаються, хоча на тому ж таки сайті \”Герои страньі\” повідомляється, що він зник уже в Сибіру, куди втрапив за те, що перебував у німецькому полоні.
У 1967 році радянська делегація діячів культури відвідала Всесвітню виставку \”Експо-67\” у канадському Монреалі. Чеченський танцюрист Махмуд Есамбаєв попросив організаторів показати йому, як живуть індіанці.
Вождь племені, почувши російську Есамбаєва, звернувся до нього українською. Вони говорили кілька годин, але про цю розмову чеченець розповів своїм колегам коротко: мовляв, український вождь – \”син переселенця\”.
\”Цю історію в Київ привезли учасники тієї поїздки Наталя Наум і Тимофій Левчук, – розповів ІП Михайло Іллєнко. – І вся студія [імені Довженка] вибухнула – от би це зняти, який сюжет! Але часи тоді були несприятливі для подібних ініціатив\”.
Ольга Рубан. Фото: Ольги Граніт, спеціально для ІП
У Чернечому Яру Івана вже давно вважали загиблим. Його ім\’я носила піонерська дружина місцевої школи, а на честь героя збиралися назвати вулицю. Хата Даценка досі збереглася в селі.
У 2001-му Ольга Рубан розповіла свою історію передачі \”Жди меня\”. Внаслідок пошукових робіт були знайдені люди, які бачили вождя у Канаді, але не вдалося знайти ані його, ані його нащадків.
Натомість є фото індіанського вождя на ім\’я Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь. Як сказав ІП ще один родич Даценка Григорій Титаренко, він мав також англійське ім\’я – Джон Маконбер.
Індіанський вождь, який знав українську, мав четверо дітей. В Україні у Івана Даценка не було дружини і дітей. Його рідний брат Василь, дядько Ольги Рубан, загинув у лавах радянської армії під Ленінградом.
У Національному музеї історії Другої світової війни в Києві зберігаються листи Івана Даценка з фронту.
Російський експерт Сергій Нікітін, який порівнював фото льотчика Івана і вождя Джона, стверджує, що це одна й та ж сама людина. Противники цієї версії кажуть, що під час вибуху літака Даценко не міг вижити.
Найкращий фронтовий товариш Івана Микола Жуган описав останній політ Даценка у листі до Іванової сестри Дарини. Даценко летів першим, розвішуючи над залізничною станцією освітлювальні бомби, коли в його літак влучила зенітка.
\”…Ви питаєте, як загинув Іван. Можливо, він ще живе, тільки в німецькому полоні. Це було в квітні місяці в районі Львова, вночі його збила зенітка, літак його загорівся. Я теж літав тоді і все це бачив, но допомогти не можна було нічим…
…І даже зараз жалко такого гарного хлопця, по ньому всі сумували, хто його знав, але все марно. Кажуть, війна без гибелі людей не буває, так воно і є…\”
Ми не знаємо точно, як насправді склалася доля гарного хлопця Івана Даценка. Наразі є тільки легенда – доволі правдоподібна і дуже красива.
Саме цю легенду нам розповідає фільм \”ТойХтоПройшовКрізьВогонь\”.
peredplata
