Денна вистава Хмельницького драмтеатру ім. М. Старицького
«Не такий, як усі» за п’єсою російського радянського письменника Олексія Слаповського (він, до слова, написав сценарій до провального рімейку на фільм «Іронія долі. Продовження»).
Постановка режисера Дмитра Гусакова.
П’єса написана 1992 року, розповідає про чоловіка середніх років, який шукав себе , та так і не знайшов, зупинившись на втіленні своєї мрії прочитати сто тисяч книжок. Проживши майже 50 років вирішив знайти кохану жінку ьта вдався до шлюбних оголошень.Але кохання його знайшло само. Герой, все свідоме життя проживши з мамою і вдаючи божевільного, не від світу цього, так і не зумів зберегти своє щастя. Проте автор завершує п’єсу майже оптимістично, натякає на поєднання закоханих.
Стара як світ історія про кохання, психологічні шукання, роздуми над сенсом життя і любові. Шкода, що хмельничани все це звели до дійства рівня, даруйте, самодіяльного колективу на початку свого існування. Режисура і переклад бажали бути кращими. Актори геть не переконували в тому, що грали. Можливо, надмірно заштампованим і банальним був матеріал. Режисерові так і не вдалося додати свіжого вітру до банальних сцен. Усі четверо акторів наче змагалися, хто з них зіграє з більшим несмаком. В результаті персонажі вийшли безколірними, прісними й одноманітними, даруйте. Головний герой так і не зміг нам показати, якою ж є справжня сутність його вдавано божевільного візаві.
На щастя, увечері Коломийський театр подарував глядачеві світлу і колоритну виставу «Анничка». 8 червня 1848 року саме такою виставою, але з назвою «Дівка на виданні, або На милування нема силування» священик української церкви Іван Озаркевич започаткував у Коломиї перший на західній Україні театр, адаптувавши відомий твір І. Котляревського «Наталка -Полтавка» до гуцульських реалій.
Після вистави було сказано чимало добрих слів. І таки було за що.
Почну з того, що коломийські актори не скотилися до звичних штампів численних попередніх наталок-полтавок. Вистава вийшла цілісною, сучасною, і актуальною.
Здається, що можна ще вигадати у цій п’єсі нового. Як з’ясувалось, можна. Режисер Вадим Сікорський та сценограф Наталія Тарасенко створили колоритне українське дійство. Сценічний простір оформлено дуже лаконічно і водночас промовисто. Там прочитувалась і барвиста веретка, і писанковий візерунок, і червона калина, і коралі, і вишиванка. Такими ж стильними виготовлено і костюми героїв.
Вічний любовний трикутник в реаліях покутського життя розігрувався без зайвих натуралістичних прийомів, винятково на природніх емоційних переживаннях героїв. Вони трепетно ставляться до своїх героїв і глядач їм вірить.
Музика Миколи Лисенка у поєднанні з народними мелодіями набула свіжості та відтінила риси персонажів. По-новому зазвучали знайомі з дитинства арії. І нехай іноді Анничка не витримувала чітко звукоряду, голос її у звучав природно і проникливо. Органічне існування на кону Мальвіни Галунки (Анничка), Ігора Воробйова (Петро) глядачі нагороджували оплесками. А яскрава покутська говірка з приказками та характерною вимовою Володимира Гелецького (Макогоненко) та Любові Моцок (Терпелиха) надали спектаклю неповторності й самобутності. А ще на сцені були Звукотвори. Це актори театру, які самі грали на музичних інструментах і співали наживо. Не впевнена, що таке можна знайти у інших театрах. А оркестрову версію за музикою М. Лисенка створив заслужений майстер народної творчості Михайло Тимофіїв.
Залишається привітати колектив Коломийського театру ім. о. Івана Озаркевича з такою прекрасною роботою. Можливо, згодом саме «Анничка» стане другою після «Гуцульського року» візитівкою колективу, і її також побачить престижний театральний фестиваль в Единбургу.
А Коломийський театр мені близький і дорогий тим, що тут дорожать українською ідеєю, шанують давні рідні традиції Тут український театр житиме завжди.
Тетяна КРАТКО
peredplata
