Радянський народ утратив на війні 27 мільйонів людей, тоді як Червона армія – 8 млн. 668 тис. 400 одиниць бойового складу, з них українців близько 1,8 мільйонів. Такі чи майже такі твердження зустрічав кожен, хто читає пресу чи інтернет-видання, хто слухає радіо і дивиться телевізор. Але, попри поширеність подібних даних, у них міститься «фактографічне відлуння» неосталіністської міфології.
За Сталіна було офіційно оголошено: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 мільйонів своїх громадян. Цифра страшна – але ж і війна страшна. Куди страшніша, ніж Перша світова, де сумарні втрати (військовиків та цивільного населення) Російської імперії були меншими за 3 мільйони осіб. Проте вже тоді як частина офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася у цій цифрі. Бо ж перед їхніми очима і на війні, і в повоєнний час стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною історіографією. І хоча вголос сумніви не висловлювалися, у своєму середовищі, серед надійних людей велися інші розмови, називалися зовсім інші цифри.
У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б \”політично шкідливим\”». Ті люди, про яких веде мову Довженко, – то високопоставлені номенклатурники включно з Микитою Хрущовим; та все ж митець помилився – Хрущов через кілька років після смерті Сталіна наважився назвати нову, значно вищу цифру загиблих громадян СРСР – 20 мільйонів. Ця цифра була сумірною із цифрою всіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і виглядала значно більш вірогідною.
Адже Друга світова війна була найграндіознішим катаклізмом в історії людства, пряму і непряму участь у ній брали сотні мільйонів людей. Вона тривала шість повних років, тоді як Перша світова – лише чотири. У Першій світовій основні бойові дії велися на європейських теренах та в Атлантиці і прилеглих морях, другорядним важливим театром воєнних дій був Близький Схід, усі інші частини світу та океани втягувалися у воєнні операції лише епізодично.
Ба більше: три скандинавські країни, Нідерланди, Швейцарія, Іспанія були нейтральними; Сполучені Штати Америки вступили у війну за півтора роки до її закінчення. Основні фронти Першої світової у Європі стабілізувалися у 1915 році, й аж до виходу Росії з війни були практично нерухомими; цивільне населення було евакуйоване чи силоміць виселене із зони бойових дій, і тили жили своїм життям – неситим, але відносно спокійним (винятком були рейди німецьких цепелінів, а пізніше й бомбардувальників на Лондон та інші британські міста; жертвами цих нальотів за всю війну стало трохи більше, ніж 1400 цивільних осіб, поранено було 5 тисяч).
Щоправда. Німеччина розгорнула на морі необмежену підводну війну, і жертвами атак субмарин на пасажирські пароплави стали десятки тисяч цивільних осіб; у Сербії воєнні дії та жорстокий окупаційний режим мали наслідком загибель майже 10% цивільного населення; в Османській імперії влада здійснювала геноцид вірмен, курдів та айсорів (ассірійців) та греків, жертвами якого стали понад два мільйони осіб. Але це були радше винятки, ніж правило. Так само, як і нечисленні тодішні концентраційні табори; вони ще не стали конвеєрами індустріального знищення людей, там справді концентрували тих, кого влада вважала ворогами режиму, іноземними агентами та зрадниками.
А от фронти Другої світової пролягли у Європі, Азії, Північній Африці та на островах Океанії. Активні бойові дії велися в акваторіях усіх океанів та більшості морів – від тропіків до Арктики та Антарктики. Тил став умовним поняттям; тактична і стратегічна авіація змітали з лиця землі цілі міста з їхнім населенням. Два тоталітарні режими, які зчепилися між собою у Центрально-Східній Європі, запровадили масові депортації та знищення мільйонів представників тих чи інших етносів і наджорстоке поводження з військовополоненими. Масовий партизанський рух проти нацистської і фашистської окупації та не менш масовий повстанський рух на низці територій, контрольованих Радянським Союзом (не лише на Західній Україні і в Балтії, а й на Північному Кавказі та у Середній Азії) також був небаченим доти явищем. І, нарешті, закінчилася Друга світова масовим добровільно-примусовим самогубством населення Окінави після висадки там військ США і скинутими на Хіросіму та Нагасакі атомними бомбами…
Отож цифра радянських втрат стабілізувалася на 20 мільйонах. Щоправда, не було відоме (точніше, не було оголошене) число втрат Червоної армії та інших збройних формувань (флоту, НКВД, партизанів тощо). Але серед військових і «бійців ідеологічного фронту» побутувала неофіційна цифра – не менше третини від загальних людських втрат.
А в часи правління Брежнєва «20 мільйонів людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 мільйонів людських втрат»…
Й от у 1990 році, в розпад перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру – близько 27 мільйонів загиблих на війні і від війни громадян СРСР.
Щоправда, одразу ж виникли сумніви у методології підрахунку: чому до числа жертв війни зарахували тих радянських громадян, хто загинув у концтаборі Освєнцим, й проігнорували тих, хто загинув у ПечорЛАҐу?
А потім почалося збирання й узагальнення даних про громадян СРСР, що загинули на війні. Й вийшло щось таке, що не вписувалося навіть у новітні цифрові рамки. У музеї Пам’яті на Поклонній горі у Москві станом на середину 1990-х був зібраний банк даних на 19,5 мільйонів убитих, померлих і зниклих безвісти громадян СРСР – учасників бойових дій. Серед цих даних траплялися і повтори, коли та сама людина могла бути згадана двічі, з іншого боку, вже в силу того, що дані збиралися під час бурхливого розпаду Союзу, бойових дій у численних «гарячих точках» та економічної кризи означає, що йдеться про неповний перелік загиблих.
В Україні за часів президентства Леоніда Кучми була проведена величезна робота зі створення «Книги пам’яті України»; на сайті цього проекту велася мова про зібрані дані на 10 мільйонів загиблих (в тому числі й цивільних), в тому числі були відомі прізвища 6 мільйонів загиблих під час бойових дій (у складі всіх збройних формацій), з них на 5 мільйонів були біографічні дані.
Слід відзначити, що створення «Книги пам’яті України» велося під керівництвом не українського націоналіста, а комуніста генерала Івана Герасимова, нині покійного. Попри тиск з боку Москви з вимогою значно зменшити кількість українських втрат, про що розповідали учасники проекту, фронтовик-танкіст Герасимов не поступився офіцерською честю, тож цим даним можна довіряти. Але… Кілька років тому сайт зник з Інтернету, все, що від нього залишилося – це звернення генерала армії Івана Герасимова «До нащадків вікопомної слави» Натомість з’явився проект «Книга памяти Украины», створений «Что бы [так в оригіналі – Ред.) увековечить в памяти будущих поколений беспримерный подвиг советского солдата и советского народа проявленный в годы Великой Отечественной Войны». Як бачимо вже з цього речення, йдеться про відверто неосталіністську затію, для організаторів якої ті українці, котрі вранці 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського зустріли вогнем нацистські танки – це люди другого ґатунку…
Як на мене, йдеться про зовсім не випадкову подію. Адже певні кола в Росії та Україні (ті, для яких Сталін досі є «ефективним менеджером») прагнуть применшити як загальні втрати створеної цим «ефективним менеджером» воєнної машини (а втрати наочно доводять якраз її неефективність), так й власне українські втрати, коли люди використовувалися як «гарматне м’ясо»…
«Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних». Це із «Щоденника» Олександра Довженка. А спогади одного із цих «чорносвиточників», «граків» або ж «сірих піджаків» Анатолія Дімарова я цитував вище. З підсумком: «Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».
А тепер можна бодай орієнтовно прикинути, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943-44 роках. І не лише в Україні – за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була широко поширена й на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували й десятки тисяч місцевих партизанів. А російський історик Борис Соколов описує те ж саме і на території Брянської області… Але головне тут – що всі ці «граки», «чорні свитки» та «сірі піджаки» офіційно не були призвані до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися; тільки вцілілих удягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу. От і виходить, що ані 8,5 мільйонів втрат Червоної армії за офіційними російськими даними, ані 11 мільйонів, про які ведуть мову деякі «прогресивні» московські дослідники, дуже далекі від реальності. А відтак заниженою є й цифра у 27 мільйонів.
Незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, заявив, що жертвами війни стали понад 30 мільйонів радянських громадян. Із них, як встановила комісія при президенті Росії під керівництвом Яковлєва, 954 тисяч військовиків було розстріляно своїми ж за реальні, а найчастіше – за уявні злочини: «Я приїхав на фронт, а там комісар батальйону інструктує: коли ви говорите «в атаку», а вони не встають – стрільни сам в першого, хто підвернувся, застрель – і тут же піднімуться».
Чи потрібні якісь коментарі до цього? Крім одного. Якщо ми візьмемо дані про втрати Червоної армії у боях з УПА (такі бої в основному вели сили НКВД, НКҐБ, МҐБ і МВД, втрати карателів мають бути на особливому рахунку, йдеться про армійців), то побачимо, що більшовики за директивами свого керівництва знищили у сто разів більше фронтовиків-червоноармійців, аніж українські націоналісти…
І знов-таки не забуваймо, що Друга світова війна для України почалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – першого вересня 1939 року. Близько 200 тисяч українців тоді чинили опір Вермахту у складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину. Лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР був розгорнутий Український фронт. Фактично без перерви – в останній день листопада того ж 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, перекинуті з Київської та Одеської округ (скажімо, знаменита 44-а стрілецька, якою свого часу командував Щорс). Похоронка стала звичним явищем уже тоді…
Далі – літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який урешті-решт без бою займає Бессарабію і Північну Буковину. А у цей же час Червона армія, де кожен четвертий – українець, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв з ворогом, під час масштабних походів гинуть сотні бійців. І так само влітку 1940-го та у першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань воювали з нацистами на Західному фронті і на Близькому Сході.
Загалом же до 22 червня 1941 року у складі різних армій полягло не менше 100 тисяч українців. Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Європі, і на Тихому океані, і в Африці, – і воювала запекло, на смерть, як уміють британці, – за всю війну, з вересня 1939 по вересень 1945 року втратила близько 400 тисяч вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, – дрібниця, не варта уваги?
Та час робити висновки. Найточнішими, очевидно, на сьогодні є дані «Книги пам’яті України». Нагадаю, там ідеться про понад 10 мільйонів загиблих під час війни жителів УРСР, з них 6 мільйонів – під час бойових дій. А 27 та 8,66 мільйонів – це не більше, ніж «офіційні російські дані», і треба відповідно до них ставитися, щоби не зневажити пам’ять тих, хто виявився «зайвим» для цих даних…
Сергій Грабовський
Джерело та світлина Тиждень
peredplata
