Століттями країна-агресор, росія, направляла на руйнування ідентичності української нації купу зусиль. Найбільший удар по нашій культурі спричинив Радянський Союз — влада привласнювала національні надбання «великій державі», разом з тим забороняла українську мову, а проукраїнських культурних діячів вбивала або переслідувала все життя.
У таких умовах в Україні зародився рух культурного спротиву, що набрав найбільшої сили у 1980-х роках. Тоді відбулись події, що визначили напрям розвитку майбутньої незалежної української культури. Серед них — фестиваль «Червона Рута-1989».
Передумови фестивалю і
зародження ідеї
Наприкінці 1980-х в Українській Радянській Соціалістичній Республіці зʼявилось багато націоналістичних віянь. Під час «перебудови» українці відчули послаблення тоталітарного режиму й вже не так боялись його впливу. Безумовно, осередком націоналістичної діяльності став захід України — там памʼятали вбивство народного героя-артиста Володимира Івасюка й просували його ідеї українізації.
Заборонена раніше українська культура відновлювалась завдяки новим пісенним колективам, україномовним виданням і радіостанціям. Але люди прагнули більшого масштабу та культурної революції, роль якої згодом виконав фестиваль «Червона Рута».
Складно сказати напевно, хто ініціював створення суто українського музичного дійства. Найчастіше автором ідеї фестивалю називають Івана Лепшу, журналіста, що у 1987 році в статті в газеті «Молодь України» запропонував проводити щорічний музичний конкурс із українськими авторськими піснями.
Друг журналіста, його колега Мирослав Лазарук, згадував, що той «був просто одержимий цією ідеєю, щоб таким чином ніби продовжити життя Володимира Івасюка».
Але один з організаторів першої «Рути», композитор і культуролог Кирило Стеценко, розповідає іншу версію:
«У середині 80-х я працював на телеканалі “УТ-1 ведучим у програмі “Музичний відеомлин”. Це було ток-шоу, де ми з гостями вели дискусії про нові течії музики. У 1985 році в ефірі ми якраз говорили про те, що немає такого фестивалю, на якому були б представлені пісні лише українською мовою. Тоді й вирішили його започаткувати, аби дати дорогу жанрам, які були на узбіччі в СРСР — поп, рок і геві-метал».
Концепція «Червоної Рути-1989»
Першими за безпосереднє створення фестивалю взялись молоді музикознавці Тарас Мельник та Анатолій Калениченко. Вони придумали початкову концепцію українського музичного конкурсу й різними хитрощами домоглись її затвердження владою — акцентували увагу на молодіжній, а не на проукраїнській стороні заходу.
Згодом до команди ініціаторів приєднався скрипаль Кирило Стеценко, який мав досвід в українській альтернативній музиці як колишній учасник рок-гурту «Еней».
«Я почав роботу над фестивалем на початку травня 1989 року, — розповідає Кирило. — Тоді я був концертним скрипалем, багато виступав, вільного часу було обмаль. Але я все кинув заради “Червоної Рути”, бо зрозумів, що це буде бомба».
ОСНОВНОЮ МЕТОЮ майбутнього фесту було показати українську пісню в контексті модерної світової музики, за словами Стеценка. Інакше кажучи, організатори вирішили показати, як би міг виглядати відомий «Вудсток» на український лад.
Тому ТРЬОМА КИТАМИ «Червоної Рути» стали молодіжність, сучасність і українськість (небезпечне слово, за яке тоді могли посадити). Аби надати музичній події національного колориту, було запрошено до співпраці етнографів та фольклористів — вони втілювали народні традиції та звичаї в оформленні та програмі фестивалю.
МУЗИЧНОЮ ОСНОВОЮ майбутнього заходу стали три жанри, чітко відділені один від одного — поп-музика, рок-музика і українська співоча поезія, чи пак кобзарство. На відборі, що проводився у обласних центрах, учасники мали представити три оригінальні пісні у одному жанрі.
Яким чином вдалося це зробити
Кирило Стеценко виконував роль заступника директора з питань інформації та спонсорства, займався залученням коштів і обладнання. Для того рівня фестивалю, на який замахнулись організатори, потрібно було багато ресурсів, а також сприяння комсомолу. З ним вдалось домовитись завдяки звʼязкам у Спілці письменників, які мали авторитет у партійній верхівці.
Після цього зʼявились спонсори, що зібрали астрономічні 280 тисяч карбованців (приблизно 8 млн гривень) на проведення фестивалю. Найціннішим був вклад Миколи Мороза, українця з Канади, що забезпечив якісне звукове обладнання з Польщі.
Місцем проведення фестивалю вибрали місто, де народився однойменний хіт Володимира Івасюка і новий український музично-культурний рух — Чернівці. Для кожного жанру музики обладнали окремі майданчики у парку Жовтневий, Літньому театрі та на стадіоні «Буковина». Як запевняє Кирило Стеценко, не обійшлося в організації й без езотерики.
“Нам потрібно було, щоб небо було захищене від дощу” — розповідає Стеценко. — “Для цього ми домовились з карпатським мольфаром Михайлом Нечаєм, він сказав: “я ніколи цього не робив, але спробувати можна””
Очевидно, спроба вийшла вдалою — за всі сім днів фесту на відкритому повітрі ні разу не було дощу.
Програма й сценарій фестивалю були розроблені для окремих виступів у рамках кожного жанру. Також організатори придумали прапор, що відповідав настроям різних стилів музики. Перші два дні мала звучати поп-музика, яка асоціювалась з червоним кольором, символом спокуси й кохання. Третій день був відведений рок-виступам, гніву й протестам, тож мав чорне забарвлення. А на четвертий день під білим кольором виступали барди-кобзарі, символізуючи чистоту і святість.
Ключові моменти
Початок фестивалю був запланований на 17 вересня 1989 року. За пару днів до цього в Чернівці почали прибувати перші гості й музиканти, завантаживши житлову інфраструктуру маленького міста. 50 вокально-інструментальних ансамблів, 40 поп-музикантів, 30 рок-гуртів, близько 50 бардів — усього майже 500 виконавців з України, а також із Канади, США, Польщі, Югославії та Чехословаччини. Побачити перший фестиваль української музики зібрались представники діаспори з усього світу.
З першого дня по вулицях Чернівців цілими групами ходили молодики в козацькому вбранні та з українською символікою, співали народні пісні та говорили про незалежні націоналістичні обʼєднання.
За словами Мирослава Лазарука:
Це було торжеством наших козацьких і українських ідей.
Але на вході до локацій фестивалю діяв жорсткий фейс-контроль: поліція забирала в гостей жовто-блакитні прапори та часом рвала вишиванки. Тож молодь вдавалась до хитрощів, заходячи з радянською символікою, а на території фесту діставала з рукавів національні стяги.
Виступи конкурсантів тривали щодня з полудня і до вечора. Тоді глядачам і журі найбільше запамʼятались ексцентричні Брати Гадюкіни, що співали про наркоманів на городі, панкова Віка Врадій з текстами про шахтарів і свавілля влади, а також Марічка Бурмака, що виконала під власний акомпанемент протестні вірші Олександра Олеся про українських ворогів.
Глибоко вразив слухачів кобзарськими баладами Василь Жданкін, який здобув симпатії журі та отримав гран-прі першої «Червоної Рути».
Для висвітлення головних подій фестивалю координатори створили власну газету. Для цього залучили журналістів з усієї України та домовились із місцевою друкарнею. Редактором «Вісника фестивалю “Червона Рута”» запросили Мирослава Лазарука — тодішнього журналіста видання «Молодий буковинець».
«Ми тоді випустили шість номерів, кожен різного кольору, — розказував Лазарук. — Газета виходила вдосвіта, її забирали місцеві студенти та розповсюджували по всьому місту».
«Вісник» коштував 50 копійок і розповідав про найкращі виступи, в ньому друкували інтервʼю гостей фестивалю.
Гімн України для широкого загалу
Неймовірний настрій єднання та усвідомлення цінності української культури глибоко полонив учасників «Червоної Рути». Люди дозволяли собі все більше проявлень націоналізму, не боячись наслідків.
Кульмінація фестивалю настала 24 вересня, коли на широкій сцені вперше за багато років прозвучав гімн незалежної України. Тоді переможець конкурсу Василь Жданкін після нагородження несподівано почав виконувати «Ще не вмерла України…», залучивши співаків Віктора Морозова та Едуарда Драча. За словами Кирила Стеценка, у цей момент на артистів «зійшов український дух».
«Це ж тільки 1989 рік — “саюз нєрушімий” ще здається таким непорушним, всевладність КДБ ще практично не піддається сумнівам, а його співробітники, майже не криючись, фіксують усе, що відбувається, на плівку для майбутніх, цілком можливо, арештів. Тож можете собі уявити рівень адреналіну в мене і в Едіка Драча, коли ми піднімалися на головну сцену після Василевого запрошення. Та й сам Василь, очевидно, був не на жарт схвильований значущістю цієї миті, бо почав співати гімн із дещо зміненою мелодією і лише згодом “упіймав” її», — описує враження співак Віктор Морозов.
Таку зухвалість влада, звісно, передбачала, тож на останній виступ фестивалю звук планували вимкнути. Але, за збігом обставин, Василь Жданкін піднявся на сцену не останнім, як було в сценарії. Тож доля подарувала глядачам відчуття майбутньої незалежності.
«Весь стадіон підвівся і почав співати майбутній гімн незалежної України. То була щемлива мить, у багатьох на очах заблищали сльози. Це був справжній апогей фестивалю. Вперше в Радянській Україні звучав наш гімн у виконанні десятків тисяч громадян», — згадує громадський діяч Орест Данилевич.
Значення для
української культури
«Україна — це не минуле, Україна — це майбутнє» — так транслюють головну ідею організатори «Червоної Рути».
Силу духу, що полонила людей після фесту, вже не могла подолати радянська влада чи спричинити її занепад.
«Червона Рута-1989» також стала першою сходинкою до відновлення української ідентичності, створивши нову музичну культуру та світогляд для нашої нації.
«Парадокс, але на масовому радянському заході люди з синьо-жовтими прапорами співали Гімн України. Люди хотіли змін, і зміни сталися — потрібен був поштовх, яким і стала “Червона Рута”. Як наслідок — розпад СРСР, незалежність України.
Відтак «Червона рута» пішла у вільне плавання, помандрувавши з Чернівців Україною і продовжуючи прививати моду на українське зросійщеним роками радянським українцям», — музикознавець Тарас Піц.
Культурологи та історики вважають, що багато учасників фестивалю незабаром стали учасниками Революції на граніті у 1990 році, вимагаючи на протестах у Києві та інших містах націоналізації України та виходу з Радянського Союзу. Ця подія стала одним з найбільших кроків до майбутньої незалежності, коли влада вперше за багато років погодилась на умови протестувальників.
«”Червоній Руті” вдалося розбудити українську підсвідомість, вивести її з приватного сховку в публічний простір. Після фестивалю не було жодного сумніву, що Україна буде незалежною. Фестиваль дав старт процесу українізації», — впевнений Кирило Стеценко.
Завдяки «Червоній Руті» українська сцена здобула багато нових молодих імен, які, за словами співака Тараса Курчика, «утворили новітній музичний простір, що згодом перетворився у шоу-бізнес». «Тартак», «Скрябін», ТНМК, Марія Бурмака, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, «Воплі Відоплясова» — це лише частина сучасних українських артистів, що починали шлях із «Рути». Музичний фестиваль став своєрідною кузнею талантів для України на найближчі 15 років.
«Це був справжній нонконформізм. Я навіть іноді думаю: а як нам це вдалося? Але розумію, що без такого подвижництва, допомоги, відданості своїй справі у нас би нічого не вийшло.
Нам було страшно, але ми мали мету, робили все інтуїтивно. Таких фестивалів ніде не було і ніде не могло бути. Про “Червону Руту” почули далеко за межами Радянського Союзу, бо вона стала справжнім протестом», — співорганізаторТарас Мельник.
peredplata
