Зустріч-інтерв’ю з Ігорем Буркутом

Зустріч-інтерв’ю з Ігорем БуркутомХтось із небуденних особистостей підмітив: «якщо армія понесе великі втрати, то це – біда, якщо загине правитель – трагедія, а якщо загинуть інтелектуали, то це – катастрофа для нації».

Хто ж ці інтелектуали. І кого можна так назвати, яка роль їх у прямуванні суспільства?

23 березня в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулась зустріч-інтерв’ю з істориком, політологом, публіцистом Ігорем Буркутом. «Доля українських інтелектуалів: історія і сучасність», так задумана тема розмови розгорталась у форматі прес-конференції.

Наш шановний гість, Ігор Григорович Буркут, розпочав розмову з розмежування термінів «інтелектуал» та «інтеліґент». Під впливом радянського світогляду друге поняття прибрало негативного відтінку саме тим, що пов’язане з соціальним становищем, а значить – привілеями, преміями, відзнаками та політичним тяжінням, певним впливом на визначену кількість людей. Слово ж «інтелектуал» означує якість самої людини, характеристику її культурного та духовного розвитку, вкупі з соціально-політичною позицією.

Другою цікавою заувагою пана Буркута стала пропозиція розширити коло наших інтелектуалів й неетнічними українцями, тобто людьми високої культури та мислення, які за етнічним походженням не були українцями, проте відчували себе ними. Це і Андрей Шептицький, і Михайло Коцюбинський, і Агатангел Кримський, і Дмитро Донцов, і Сергій Параджанов… словом, кожна історико-культурна доба має цілу низку людей, які відіграли в українській дійсності важливу роль, не народившись на території України чи в українських родинах.

Тепер здалось би означити ще й часові рамки. Залишаючи в спокої трипільців та Київську Русь, Ігор Буркут пропонує розпочати історію українських інтелектуалів з Григорія Сковороди й не закінчувати якомога довше.

Найпомітнішою та найстійкішою, на жаль та на подивування всьому «цивілізованому світові» (як то прийнято казати, вказуючи перстом на захід від рідної держави), рисою українських інтелектуалів є матеріальна скрута. Власне, ця риса перейшла всі можливі межі та прямує до традиції, більше того – до моди. Навіть ті, хто сплутує не лише поняття «інтелектуал» та «інтеліґент», а ще й каламутить тут валентний значеннєвий простір поняттям «еліта», якось, на підсвідомому рівні, намагається подати свою персону під вигідним «соусом» страдництва й матеріальної чи/та моральної скрути. Переважно це стосується політично-театралізованого дійства.

Але серед справжніх інтелектуалів дійсно більшість або все життя прожили у злиднях, або наприкінці земного шляху опинились в біді та забутті. Григорій Сковорода пояснював цю ситуалію внутрішньою свободою інтелектуала, яка, для урівноваження, дотувалась матеріальними нестатками, як результат – поглиблюючи першу: «Ти вільний жити й вільний вмерти». Найкрасномовнішим прикладом до цього є життя й діяльність Тараса Шевченка. Приклад переслідуваного інтелектуала демонструє Іван Франко, хоч і не з меншим успіхом належить до першої категорії, адже, «крім духовної спадщини залишив дітям борги…» (І.Б.). Сюди ж належить і Анатолій Солов’яненко, який у «своїй державі», тобто за незалежної України, помирав у злиднях. Хоч не слід забувати й про Івана Котляревського, який мав нормальну долю, що не завадило йому прикластись немало до творення нової української літературної мови.

Відповідати на запитання «чому?» величезною кількістю дотичних запитань узявся в досить незлій, зате обширній статті Олександр Бойченко (Бойченко О. Між молотом і ковадлом // Критика. – листопад-грудень 2011. – № 11-12). Треба зауважити, що саме на цю статтю посилався Ігор Буркут ще на початку розмови й наводячи приклад Чехословаччини у національно-визвольній діяльності та участі в ній інтелектуалів.

І попри те, що, скидається, невигідно бути серед їх когорти, все ж саме «інтелектуали будують візію майбутнього» (І.Б.). І хай в нашому суспільстві немає видимої необхідності в інтелектуалах, тобто не бачимо затребуваності в них, тим більшою й гострішою є потреба насправді. «Весь світ стоїть на порозі нової якості. Шлях можуть показати лише інтелектуали…» (І.Б.), які є деміургами суспільства. А це означає, що вони не мають права на песимізм, скепсис та декаданс. «… Шлях можуть показати ті, які люблять людей і мислять позитивно…» (І.Б.).

Логічним продовженням і закінченням розмови стали, звичайно, нинішні українські інтелектуали. Серед них, впевнений І. Буркут, немало таких, які шукають вихід із непростої ситуації в державі, а не просто граються словесами. Це фізик за освітою, мислитель Валентин Ткач. Він пропонує свій варіант виходу України з кризи – це найперше виведення з «тіні» всіх, «починаючи з бабці, яка торгує молоком на зупинці й закінчуючи середнім та великим бізнесом» (І.Б.) та виведення домогосподарства на перше місце. Тоді суспільство отримає позитивний стимул для розвитку. Цікавим є також Любомир Гузар в аспекті поєднання духовного розвитку соціуму та його соціально-економічного буття.

Підводячи підсумки, хочеться зазначити, що в кожної нації є свої ментальні недоліки. Відомо, що «українці на ярмарку марнославства хочуть бути першими» (І.Б.), але «…доки наша хата скраю, то Україна буде в тому, в чому вона є…» (І.Б.). Доконче треба дозволити собі змінитись, перш ніж кудись прямувати.

Ідеї пропонував Ігор Григорович Буркут

Коментарі та обрамлення Антоніни Аністратенко

Матеріал та світлини з сайту Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського.

Новини Партнерів