116 років тому народилася славетна оперна співачка – Оксана Петрусенко.
Нелегкою виявилася її мистецька доля.
18-річна Ксеня прочитала в газеті про набір хористів до щойно заснованого в Херсоні державного українського театру. Приїхала, а набір уже закінчився. Хтось порадив звернутися до завідувача музичної частини Петра Бойченка. Той прослухав претендентку й помчав до директора театру Івана Сагатовського:
– Знайшовся справжній скарб!
Ксенію взяли. Бойченко – її перший музичний наставник. І перший чоловік. Але не склалося з ним життя через постійні дорікання, що то він зробив із неї співачку.
Оксана подалася до Києва. 1923-го стала там студенткою вокального факультету Музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Але провчилася лише рік, бо закохалася в баритона Мефодія Семенюту, завагітніла.
Чоловік наполягав на аборті, й Оксана пішла від нього.
16 січня 1925 року народила сина Володимира.
А вже влітку спробувала влаштуватися в Харківську оперу – тоді столичну. Її головний диригент Лев Штейнберґ на прослуховуванні мав звичку брати претендентку за підборіддя:
– Молодец! Хорошо поешь!
Петрусенко штовхнула Штейнберґа так, що той полетів у кут.
– Вы не приняты в театр! – вигукнув диригент, зіп’явшись на ноги.
Співачку запросили до Казані виконувати партію Оксани в опері Чайковського “Черевички”. Прем’єра пройшла блискуче. Партія Вакули була в тенора Василя Москаленка із Свердловська. Невдовзі він став її другим чоловіком.
Подружжя упродовж декількох років переїжджало туди, де Москаленкові давали оперні партії – Казань, Свердловськ, Самара. Петрусенко стала зіркою російської провінції.
Окремо давала концерти українських народних пісень. Її почали називати “українським соловейком”.
Улітку 1934-го столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва. Петрусенко поїхала на прослуховування в місцеву оперу.
У липні 1934-го стала солісткою опери, а рівно за три роки, у розпал репресій, її звільнили з театру. Перед тим ув’язнили й оголосили ворогами народу її покровителів – голову Раднаркому УРСР Панаса Любченка й начальника Управління в справах мистецтв Андрія Хвилю.
Петрусенко зрозуміла: черга за нею. Зробила петлю, прикріпила мотузку до стелі. І в цей момент до її помешкання на Печерську зайшла Анна Бегічева з Московської фабрики звукозапису.
Вона опікувалася там творчістю народів СРСР, а до Києва приїхала записувати українські пісні у виконанні Оксани Петрусенко. Бегічева й вийняла її із зашморгу. Тієї ж ночі жінки вдвох вирушили до Москви шукати захисту в члена політбюро Климента Ворошилова. Невдовзі примадонну поновили в театрі.
В цей час до Києва прибув командувати особливим військовим округом маршал Семен Тимошенко. Прийняв справи й помчав до опери. Театралом він не був, але “сталінські орли” мали традицію заводити коханок серед вродливих актрис.
Побачив уперше Петрусенко й пішов за лаштунки знайомитися – з букетом червоних троянд. Відтоді на кожному її виступі в урядовій ложі виблискувала лисина командарма.
У вересні 1939-го він приєднував Західну Україну до УРСР. А потім затверджував списки учасників “творчого десанту”. Включив і Оксану Петрусенко.
У травні 1940-го він став маршалом і наркомом оборони СРСР. І почав дбати, щоб Оксана теж перебралася до Москви. За півтора місяця з Большого театру до Києва пішла телеграма: Петрусенко запрошують стати солісткою на головній сцені Радянського Союзу.
Телеграму 15-річний Володя приніс матері до пологового будинку. Удвох міркували – їхати чи не їхати. Врешті-решт відклали рішення до виписки Оксани Андріївни.
Другого сина вона народила 8 липня 1940-го. Назвала Аликом – Олександром. Почувалася добре. На восьмий день її збиралися виписувати. Уранці 15 липня передала записку своїй концертмейстеру й подрузі Ніні Скоробогатько, що з речей їй принести. Попросила зварити борщу й побільше покласти в нього петрушки, бо це корисно для дитини. А за кілька годин раптово померла. Офіційна версія – ускладнення після пологів, великий тромб потрапив у серце й закупорив коронарні судини.
Одразу з’явилися чутки, що 40-річна оперна зірка померла не власною смертю. Мовляв, і в одномісну палату її поклали невипадково – щоб не було зайвих свідків. І професора Олександра Лур’є, який опікувався породіллею, навмисне відрядили за межі Києва.
Зізнання медсестри, яка чергувала того дня в пологовому відділенні, стали відомі лише недавно. Уже на смертному одрі вона розповіла родичці, що Оксана Петрусенко випила стакан отруєного молока. Ціаністий калій підсипала напарниця медсестри. Ту підкупила дружина маршала Тимошенка. Вона боялася, що чоловік розлучиться з нею й зійдеться зі співачкою.
Київ прощався із Оксаною Петрусенко 17 липня 1940 року. Повз домовину в Оперному театрі пройшло понад 100 тис. людей: населення столиці становило тоді 930 тис.
Із театру примадонну винесли, за традицією, під оплески. “Тисячі людей заповнили прилеглі до театру вулиці. Погляди всіх звернені на центральний вхід театру, звідки мають винести труну, – описувала наступного дня газета “Пролетарська правда”. – По обидва боки вулиць Леніна і Червоноармійської повно народу. На балконах, на вікнах стоять, проводжаючи поглядами процесію, тисячі людей. Не вмовкає мелодія траурного маршу”.
Оксану Петрусенко ховали на Байковому цвинтарі. “Тополева алея кладовища, – продовжує репортаж газета. – В оточенні тисяч людей їде катафалк із труною. Ось і місце останнього спокою. Поряд поховані корифеї української сцени Садовський і Заньковецька”.
peredplata
