Розпад Радянського Союзу

Союз Радянських Соціалістичних Республік формально був заснований 30 грудня 1922 року на I Всесоюзному з’їзді Рад у Москві. Схвалені того дня «в основному» проекти Декларації і Договору про створення СРСР згодом були допрацьовані і під спільною назвою «Конституція СРСР» введені в дію 6 липня 1923 року сесією Центрального Виконавчого Комітету СРСР. До складу нової держави увійшли Білоруська СРР, Закавказька СФРР, Російська СФРР та Українська СРР, які формально визнавались незалежними і зберегли за собою право на вихід із союзної держави. Шляхом зміни адміністративно-державного устрою і анексій згодом у складі Радянського Союзу з’явились нові республіки зі статусом союзних, кількість яких зросла до п’ятнадцяти.

Задекларовані у 1959 році радянським і партійним керівництвом плани за двадцять років збудувати комуністичне суспільство виявилися нездійсненними, й після кризових 1960-х років перед країною було поставлене завдання з побудови «розвиненого соціалізму», однак і його підважили реалії життя, й в останню чверть XX століття СРСР увійшов у стані стійкого сповільнення темпів економічного зростання, продовольчого дефіциту і технологічного відставання.

Економічна криза початку 1980-х років спонукала радянське керівництво до проведення реформ, які весною 1985 року ініціював щойно обраний генеральним секретарем ЦК КПРС Михайло Горбачов. Квінтесенцією його соціально-економічної програми стало завдання з «прискорення соціально-економічного розвитку», якого планувалось досягнути шляхом «інтенсифікації економіки і прискорення науково-технічного прогресу, перебудови управління і планування, структурної та інвестиційної політики, повсюдного підвищення організованості і дисципліни, докорінного покращення стилю діяльності».

Програма, що отримала назву «Перебудова», інноваційних підходів до реформування країни не містила, економічну ситуацію принципово не покращила й відповідальність за її провал було покладено на «старі кадри», «апарат» та «бюрократів». Втрата довіри до влади через приховування наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року, непослідовність і безсистемність реформ привели до ще більшого поглиблення економічної кризи в СРСР, ідеологічні основи якого похитнулись з пробудженням національно-культурних рухів у 1987-88 роках, які пройшли під гаслом «Більше демократії!».

Вільні вибори до парламенту 1989 року позбавили Компартію домінуючого положення у радах, робітничі страйки засвідчили гостроту соціально-економічних проблем, а міжетнічні конфлікти — зростаючі сепаратистські тенденції у союзних республіках. Відмова Компартії від монополії на політичну владу ситуацію не покращила: незадоволення політикою «центру», нездатного опанувати кризову ситуацію, привело до того, що на початок 1991 року практично всі союзні республіки прийняли декларації про суверенітет, а деякі й оголосили про намір вийти зі складу СРСР. Вихід зі скрутного становища Михайлу Горбачову і його близькому оточенню бачився в оновленні союзного договору, який мав би трансформувати країну у конфедеративний Союз Суверенних Держав (ССД).

Невдала спроба консервативного крила радянського керівництва в серпні 1991 року зупинити дезінтеграційні процеси усуненням Горбачова з посади змінила розстановку політичних сил в країні на користь союзних республік, перш за все РРФСР, президент якої Борис Єльцин відіграв ключову роль у придушенні путчу. Перехопивши ініціативу, він задекларував власне бачення виходу зі складної політичної ситуації — повний демонтаж владних і силових структур СРСР, відмова від ініційованого Горбачовим процесу створення ССД й укладення нової союзної угоди на принципово нових засадах.

За таких обставин лідери трьох республік-засновниць СРСР (четверта, Закавказька федерація, припинила своє існування у 1936 році) 7-8 грудня 1991 року у держрезиденції «Віскулі» в Біловезькій пущі (Білорусія) підписали «Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав» (СНД), якими оголосили, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування». 10 грудня Біловезька угода була ратифікована Верховними радами Білорусії і України, 12 грудня — Росії, котрі у ті ж дні денонсували «Договір про утворення СРСР 1922 року».

Михайло Горбачов кваліфікував Біловезькі угоди як антиконституційні і 18 грудня розіслав керівникам союзних республік лист, в якому виклав свою позицію щодо створення СНД. Однак його аргументи були проігноровані і підписаним 21 грудня на нараді в Алма-Аті спеціальним «Протоколом до Угоди про створення СНД від 8 грудня» до СНД приєднались Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія та Узбекистан, окремим пунктом зазначивши, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування», а взаємодія учасників організації «буде здійснюватися на принципі рівноправності через координуючі інститути, які формуються на паритетній основі та діють у порядку, що визначається угодами між учасниками Співдружності, яка не є ні державою, ні наддержавним утворенням».

Не маючи жодних важелів впливу на ситуацію, Михайло Горбачов прийняв рішення подати у відставку. 23 грудня у нього відбулась десятигодинна розмова з Борисом Єльциним, на якій була узгоджена процедура переходу державної влади, передача особистого, т. зв. «сталінського архіву» Горбачова, а також умови його відставки: президентська пенсія, дача, автотранспорт і охорона державним коштом, приміщення для іменного фонду.

Офіційну заяву було вирішено зробити після Різдва, щоб «не псувати свята моїм західним прихильникам», як згодом згадував Горбачов. З нею перший і останній президент СРСР виступив 25 грудня 1991 року о 19:00 у прямому ефірі центрального телебачення, за кілька хвилин до того підписавши указ про «Про складання президентом СРСР повноважень Верховного Головнокомандувача Збройними силами СРСР і скасування Ради оборони при президенті СРСР».

О 19:38 з флагштока Кремлівського палацу в Москві було спущено державний прапор Радянського Союзу і піднято державний прапор Російської Федерації.

Після телевізійного виступу Михайло Горбачов дав коротке інтерв’ю і повернувся до свого кабінету в Кремлі, щоб передати ядерні шифри президенту Російської Федерації Борису Єльцину. Попри домовленість, той зустрічатись в кабінеті колишнього президента СРСР відмовився і двоє полковників, що скрізь і постійно супроводжували Горбачова, відповідаючи за «ядерний чемоданчик», перейшли у розпорядження міністра оборони СРСР Євгена Шапошникова.

Радянський Союз після майже сімдесяти років припинив своє існування. Ще до кінця 1991 року його розпад був легітимізований міжнародно-правовим визнанням колишніх радянських республік з боку світової спільноти.