У другий день Різдва, коли буковинці потроху відходять від святкувань, а чиновники ще не дуже поспішають братися до роботи, до будинку з левами в Чернівцях самотньо шкутильгає старенький дідусь. Опираючись на палицю, він хвацько перекидає бруківкою протез-культю – у чоловіка немає однієї ноги. У затертій камізельці, перечепивши через плече торбу, він йде добиватися від чиновників правди.
У свій 71 рік інвалід І групи Михайло Роспопа змушений поневірятися по чужих квартирах, міських вокзалах та й просто по вулицях в очікуванні обіцяної квартири. Так живе останні сім років, відколи завалилася його старенька хатка у с.Шубранець, що на Заставнівщині.
– Ми з дружиною переїхали жити в Шубранець з Путильщини, купили тут хату, — розповідає чоловік. – з моїми ногами ходити гірськими дорогами тяжко… Хотіли жити ближче до обласного центру. Та грошей вистачило лишень на стареньку хатку, у якій від постійної вологи пліснявіли стіни. Якщо звечора залишали їжу на столі, то вже зранку вживати її було неможливо – уся ставала білою од цвілі.
Оцінити умови проживання до подружжя Роспопів приїжджала не одна комісія. Дивилися на хату, і… їхали геть.
– Із Заставни нас відправляли до Чернівців, звідти – назад у Заставну. Крайнього так і не знайшли. Врешті поставили мене в чергу на житло у Заставнівському районі.
А сім років тому благенька хата, де жило подружжя, розвалилась. Та старенькі продовжували чекати обіцяного житла.
Аж раптом після 10-річного очікування у черзі на житло у Заставнівській райдержадміністрації Михайлові Андрійовичу повідомили, що він у черзі… не числиться!
– Я питаю: чого зняли? А вони не знають, яка причина, стенають плечима, — бідкається чоловік. – Проти мене було все село, бо я, як говориться, у них в приймах – прийшов жити з іншого району. На засіданні виконкому люди так і казали: роздавайте квартири нашим, а він тут не працював, йому не давайте.
Перебуваючи в цілковитому розпачі, Михайло Розпопа вирішив звернутися до губернатора Папiєва, і той ще три роки тому пообіцяв літньому чоловікові нове житло. Та, як-то кажуть, слово пана тепле… Коли чоловік прийшов до очільника обладміністрації нагадати про обіцяне, з’ясувалось, що губернатор свій прийом переніс на інший день. Ще згодом у Папiєва виникли важливіші справи, тому пан Михайло був змушений приходити до будинку з левами знову і знову.
Щоправда, півроку тому чоловіка таки поновили у черзі. Але це вже інша черга, для інвалідів.
– Кажуть, що влітку дадуть квартиру в Чернівцях, — розповідає Михайло Андрійович.
Та жодних інших деталей чоловік не знає. От і йде розпитувати губернатора. Щоправда, дружина пана Михайла обі-цянок про нову квартиру вже більше не почує – три роки тому вона померла.
За своє довге і складне життя пан Роспопа вже не раз зіштовхувався з несправедливістю. Будучи родом із села Селятин, що на Путильщині, змушений був проходити військову службу аж у далекій Уральській області, у місті Шадринськ. Там з 19-річним молодим чоловіком сталося нещастя, яке змінило все його життя.
– На місцевому цементному заводі трапилась аварія, згорів цементний склад, — згадує Михайло Андрійович. – Командир роти відправив мене прибирати. Ненароком послизнувшись на підлозі, я впав прямісінько у працюючу «м’ясорубку. Одну ногу мені одразу відірвало, другу переламало в трьох місцях.
З Уралу чоловіка літаком доправили до Чернівців, а звідти — до рідного Селятина. Вдома заново вчився ходити – вже без однієї ноги.
– Протези швидко ламалися, доводилося постійно замовляти нові, — розповідає пан Михайло.
Медкомісія, оглянувши скалічені ноги чоловіка, дала йому лишень ІІІ групу інвалідності.
– Я з цим був не згідний, писав заяви, проходив медкомісію вдруге, морочився з паперами, — розповідає. – Другу групу мені таки дали, але ненадовго – через рік забрали. І так 20 років – то дадуть, то заберуть.
І тільки у квітні минулого року чоловіка визнали інвалідом І групи.
– Лікар, котрий мене тоді оглядав, здивувався: чому мені І групу раніше не дали, — мовить пан Михайло. – Сказав, що якби одразу це зробили, я б давно вже отримав житло.
Наразі чоловік тимчасово живе у знайомих в Чернівцях. Квартира розміщена аж на п’ятому поверсі, тому щоразу, за потреби кудись піти, Михайло Андрійович докладає титанічних зусиль. Та чоловік до останнього вірить, що губернатор свого слова таки дотримає, і влітку він вже зможе жити у власній квартирі. Вірить і чекає, коли врешті скінчаться його «ходіння по муках».
Діонісія Кернична
peredplata
