Двері відрихтуємо, все поправимо – внук коваля

Цей середнього віку і міцної статури чоловік ходить серед мирних людей коридорами Чернівецької обласної ради. У руках у нього може бути вантус, стамеска чи молоток, викрутка або гембель. Десь щось підправить, підкрутить, приб’є.

— Має бути порядок тут, навіть коли революція, — каже Ілля.

Він — потомствений коваль. Його дід колись доклав свої золоті руки до того, аби будинок юстиції у Чернівцях став таким, як є тепер. Тато його доглядав і беріг. А тепер син дивиться за ним. Він любить Україну, але не любить цю владу в Україні. Буковинська влада нічим від інших не відрізняється.

— Вони всі однакові, — говорить Ілля. – Дорвалися до посад і про людей забули. Більше того, вони нас усіх зневажають, дивляться на нас з погордою. Думають, що схопили вже Бога за бороду. А коли багато буковинців вийшло під облраду з мирним пікетом, відразу наклали у штани. Міліцію змушували людей газом труїти, димовими шашками закидати, бити і виштовхувати з приміщення. То саме їхня вина найбільша, що двері зламали і скло побили. Добре, хоч міліціонери мудрі були. Не у всьому слухали Папієва. Людей не били і не дуже газом труїли.

Коли люди таки увійшли до облради, так тікав Папієв зі своїми прислужниками, як підсвинок зі стайні. А міліціонерам люди дякували. Коли вони виходили, то навіть плескали в долоні. Віддали їм щити, кийки, шоломи.

У перші революційні дні та вечори приємно було спостерігати, як активісти разом з тими ВВешниками, які залишилися для охорони приміщення, порядок наводили. Вичистили, вимили все, прибрали, меблі на місця порозставляли. Коли вранці прийшли прибиральниці, то аж здивувалися тій чистоті, яку люди навели в облраді.

А жінки і дівчата на кухні їм доброго борщу зварили. Би ви бачили, як вони у першу ніч зі смаком їли. Не пили горілку. Бо ми — культурні люди. На мирні акції тверезі ходимо. Цілий день ця дурна влада тримала одних проти інших. Голодні були ті, що з цього боку, і ті, що з того.
Коли помирилися (а ділити нам нічого), з великою смакотою з’їли доброго борщу, випили чаю. Хлопці з міліції навіть не хочуть з постів до казарм йти. Вони всі також наші, українські.

Хто з Буковини, хто з Кіровограда, Криму. Всі свої. А влада — не наша. Якась вона чужинська, нелюдська, фальшива, підла, боягузлива, брехлива, масна… Ніби лоєм намащена.

Папієв усіх звинувачує в тому, що двері поламали. Та то ж його вина у тому. Бо треба було людей пустити до обласної ради. Це ж будинок громади, а не його ферма труханів. Люди йшли до тих депутатів, яких вони собі обрали. Чого їх не пускав?

Скла мені шкода. Скло було ще австрійське. Років зо сто йому.

А двері є. Нічого з ними не сталося. Я позбирав усі деталі, зніс в одне місце. Знайшов замки і завіси. Є окремі погнуті. Але ж я — ковальський син. Все ще зрихтую і складу як було. І двері складемо. Тут один замок знайшовся. Його ще мій дід робив. Я знаю. Поправимо його так, як ще за діда він був. І все стане на свої місця. І не треба вереску. Майно громади залишиться громаді. І громада залишиться. А влада піде. Як всі, що були до неї, йшли. Прийде інша. Якщо погано вестиме себе з громадою, то піде так, як ця. Якщо добре, то відпровадимо її по-доброму. Влада ж-бо не вічна. То українська громада і нація вічні.
Слава нації!

Записав Петро КОБЕВКО