Ми живемо по обидва боки Карпат. Наші ріки течуть у різних напрямках: Черемош і Прут – на Схід, Лотариця і Тиса – на Захід. Але свій початок вони беруть з одних гір, з однієї вершини, з одного каменя. Ми різні, але рівні. Ми – європейці: угорці та українці.
Ніколи не забуваймо, що географічний центр Європи розміщений на території Закарпатської області, біля села Ділове на Рахівщині. Іменний знак там встановили у 1887 році. За часів Австро-Угорської імперії.
Роки змели імперії, повстали вільні країни. Але залишилися гори, ріки, земля, культура, традиції… І доки вони будуть, доки ми їх берегтимемо, доти будемо ми, люди.
Наші сусіди угорці поставили перед собою благородну ціль: зберегти і передати наступним поколінням усі ті надбання століть всіх націй і народностей, які раніше населяли велику Австро-Угорську імперію.
Серед них є українці. Більше того, українські етноси: гуцули, цигани, євреї, русини, бойки, лемки та ін.
Через музику, пісню, танець митці Угорського державного народного ансамблю підняли з глибини століть душі людей, які населяли Карпати, Закарпаття і Прикарпаття. Вмілий творчий підхід справжніх професіоналів до теми чи не вперше за багато років сценічно відтворив автентичний реальний світ наших предків.
— Ми прагнемо показати народну музику, танці й пісні всіх націй і територій Угорщини, — сказав на прес-конференції для українських журналістів художній керівник ансамблю Мігалі Габор. – Для того, аби наблизитися до витоків, до коренів кожної нації, довелося відвідати її батьківщину. Я побував на Закарпатті. Там мене вразила автентика народної творчості.
Велику допомогу ансамблю в зборі фольклору на Закарпатті надав його диригент Іштван Пал Саллона. Він родом з України. Жив у селі біля Мукачевого.
— Для того, аби музику, танці та пісні були з народу, довелося їхати по світу і збирати все по крупинках, — говорить Іштван. – Колись я чув пісню одного рабина у Мукачевому. Мені запала в душу мелодія. Хотіли використати її у нашій виставі. Для цього треба було нагадати її. Приїхали до Мукачевого. А рабина там нема. Він виїхав до Америки. Довелося їхати й мені у Бруклін. Рабина знайшов і мелодію він мені нагадав.
Виставу «Кличе мене дух Закарпаття. По обидва боки гір» уже бачили в Україні. При переповнених залах у Києві, Львові люди оцінювали високий професіоналізм угорських виконавців. У виставі задіяно 50 артистів, 8 музикантів. Працювали над нею півтора року. І вийшло велике диво.
Ми мали можливість побачити репетицію артистів. Вони вийшли на сцену без костюмів. З перших хвилин глядача і його душу підносить так високо, що забуваєш на якийсь час, де ти є. Тужлива єврейська мелодія раптово перетворюється у запальний гуцульський танок. А десь далеко звучать церковні дзвони і духовна пісня. Потім циганські ритми творять чудеса. І все це незмінне сотнями літ. Не треба було його стилізувати під забаганки якоїсь ідеології чи агітпрому. Воно таке, як було колись, і залишилося таким навіки. Воно – це мистецтво: могутнє, гарне і рідне.
Таким його подає Угорський державний народний ансамбль. Зараз він їде до України знову. Бо його вистава «По обидва боки гір» стала затребуваною. Українці, ті, хто бачив цю виставу вперше за часи більшовизму і постбільшовизму, зрозуміли, що наша культура, фольклор, народна творчість зовсім інші, ніж їх подають зі сцени актори і професіонали. Те, що йде від землі, від коріння народного, набагато глибше, змістовніше і природніше. Це — наша душа, наша історія, наша спільність.
У суботу, 27 червня, в Чернівецькому драматичному театрі імені Ольги Кобилянської чернівчани матимуть змогу побачити величне дійство. Варто зауважити, що саме творчим колективам Буковини, митцям і артистам треба було би відвідати цю виставу. Порівняти її з тим, що ми робимо на сценах у клубах, філармоніях, на майданчиках під час різних свят і фольклорних дійств.
Тут буде чому навчитися, аби надалі використовувати у праці, яка мусить зберегти народні традиції для майбутніх поколінь.
Петро КОБЕВКО
Чернівці – Будапешт
peredplata
