Велика прем’єра сезону, як її анонсували в театрі, відбулася. Але чи стала вона насправді гідною таланту і пам’яті геніальної Ольги Кобилянської, 152 річниця від дня народження якої минула саме в день прем’єри, 27 листопада?
10 років тому Чернівці вже бачили інсценізацію роману О. Кобилянської „Апостол черні”, яка проіснувала нетривалий час і не мала успіху. Другу спробу здійснив нині режисер Мирослав Гринишин. Назва вистави «Юліан Цезаревич» взята з початкової авторської назви твору.
Без будь-яких сумнівів, треба подякувати режисерові за сміливість звернення до такого масштабного епічного твору, вінця творчості О. Кобилянської, який останнім вийшов з-під її пера. Після нього письменниця вже літературою не займалася. Це насправді сага, в якій минувшина нашого народу представлена через долі кількох родин – Цезаревичів, Орелецьких, Альбінських упродовж життя кількох поколінь. Центральним серед них став Юліян Цезаревич, онук вояка-капітана, син вмілого й знаного простого годинникаря, але справжнього патріота України. Такими, як головний герой, – інтелігентними, допитливими, розумними й небайдужими, які можуть повести за собою, принести немало користі своєму народові, хотіла бачити українську молодь письменниця, адже й сама була освіченою різнобічно, спрямованою на європейські цінності. А ще висловлювала непереборне прагнення до здобуття врешті Україною державності.
Так і головний герой постійно перебуває у пошуку того терену, на якому міг би прислужитися своїй країні. Ось він каже душпастирю отцеві Захарію: „…де та глибина, в котрій би я міг пірнути до самого забуття і, випливши з неї, дати своїй народности щось нове, реальне?”
Як говорили сучасники про Ольгу Кобилянську, вона вміла писати, далеко випереджуючи життя.
Читаючи «Апостола Черні», не перестаєш дивуватися, наскільки сучасною є ця оповідь. Як і колись, понад століття тому, в Україні не вистачає жертовних провідників, які можуть словом і зброєю боронити незалежність держави, понад усе ставити її народ, бути істинними патріотами, нести «черні», себто народу, світло добра й справедливості, використовувати передові європейські засади не там, в далеких чужих країнах, а в себе вдома, в конкретних українських містах і селах.
Не даремно ж Ідеї державності та українського націоналізму спричинили замовчування та заборону «Апостола черні» на кілька десятиліть нещодавньої совітської минувшини, коли каралися та переслідувались будь-які прояви любові до свого народу, найменший натяк на волю і прагнення до незалежної Української держави.
Оскільки дія роману охоплює кілька поколінь, від втілення такого грандіозного і багатоосяжного твору на сцені годі було чекати послідовності чи чіткої хронології. Проте у виставі чітко прослідковується алгоритм часу і пам’яті людської. Немов намисто, нанизувані на вервечку часу мерехтіли на сцені знакові епізоди.
Особливо вдало працювала на це сценографія відомого українського художника, учня і послідовника Д.Лідера Андрія Романченка, музичний супровід (Мирослав Гринишин) і вкраплення промовистих та елегантних балетних композицій (балетмейстер Василь Гринюк), які немов похвилинно відраховували плин десятиліть, ба навіть відправляли героїв у вічність.
Як на мене, досить гармонійно вплітались у дію вистави так звані новітні технології – рухомі екрани, на які проектувались картини природи, театр тіней-персонажів, символічні зображення годинників – символів вічності й тлінності, навіть цілі сцени, як от порятунок Юліяном Цезаревичем отця Захарія та його доньки Еви з-під копит оскаженілих скакунів.
Після перегляду здалося, що вихоплені з канви роману окремі епізоди, хоч і були цікавими та знаковими, як, приміром, сцена похорону капітана Цезаревича, проте не вельми зрозумілі частині глядачів, не знайомих з текстом роману, що згодом і підтвердилося в розмовах з кількома так би мовити неспокушеними глядачами.
Водночас, тішить той факт, що постать священика о. Захарія у виконанні Богдана Братка вийшла досить наближеною до того служителя церкви, безкорисливого, працелюбного, терпеливого та жертовного, якого змалювала О. Кобилянська.
От він радить молодому Юліанові: „просвіщайте його (народ – Т.К.)… почавши від тілесної культури, аж до високого розвою його духовности. „Глибінь“ вставиться сама, бо вона не „геній“, як сказав німець Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка, про Франка та інших наших „глибин“, що вийшли не з іншої верстви, як з „черні“»…
Також вдало й достеменно, на мою думку, вибудувано канву виконавця ролей сина капітана Цезаревича та батька головного героя Юліяна Юрія Марчака.
Отож робота здійснена велика й копітка, постановка забрала багато сил, коштів, розумових зусиль тощо. Це, безперечно, заслуговує дяки. І шани…
Та, попри це, все ж таки хочу запитати творців вистави: панове, а чому ж ви так недбало поставилися до головного героя? Чому його саме таким побачили, надміру насмішкуватим і жорстоким, – що за ідею показано цим?
Де патріотизм і апостольське служіння народу? Де акцент на виховання молоді, для якої любов до свого народу і служіння йому через конкретні справи – не порожній звук? Він, звичайно, шукає, помиляється, нервує, він – жива людина зі своїми плюсами і мінусами. Але ж не блазень… Чомусь допитливий, розважливий, освічений і прагнучий до корисного чину Юліян Цезаревич перетворився у невово-конвульсійного клоуна, якогось мало не пародійного персонажа, який зневажливо ставиться до свого батька (нехай він і деспот), до сестер, до отця Захарія, до коханої Еви, а згодом – до своєї справжньої подруги і соратниці по праці та взаєминах з народом, Дори Вальде. Такі, пробачте за слово, кривляння, більш доречні, скажімо, у «Сватанні», але аж ніяк у „Апостолі черні”.
Чи слушне тут прагнення до натуралізму? Хіба показати алкоголістку бабцю Орелецьку не можна було інакшим штрихом, а не не через справляння природніх потреб просто на сцені, під фонограму специфічного звуку? „Жолдаківські” фіглі, на превеликий жаль, нині нерідко спокушають режисерів, напевно, на догоду глядачеві. Та далеко не всім подобаються такі дешеві незугарні прийоми.
Шкода, що примудрились до решти споганити, приміром, епізод, коли Юліян Цезаревич, дізнавшись про хворобу батька та його намір поїхати на лікування, сприймає це близько до серця, вважає за обов’язок знайти гроші, позичивши їх за сприяння священника о. Захарія, у сільській касі. Він негайно їде додому, аби передати кошти батькові. За версією М. Гринишина, Юліян майже зі знущанням, викликом і глузуванням вручає ці гроші батькові, мало не стрибаючи від того, що нарешті довів йому його ницість. Таке «прочитання» – то є криве дзеркало.
І насамкінець. Сьогодні як ніколи сучасним і потрібним постає «Апостол черні». Бо що б і де б ми не робили, чим би не переймались, не маємо морального права й на мить забути, що кожного дня молоді українські «апостоли черні» і «апостоли меча» вмирають за Вітчизну, проливають свою кров, – за нас, чернь-народ. Для них патріотизм – не пусте слово, а реальна щоденна боротьба за світлі ідеали, які сповідувала і змальовувала в своїх творах Ольга Кобилянська.
Тетяна Кратко
peredplata
