Я народилася 1940 року в мальовничому селі Нові Драчинці на Кіцманщині в родині заможних і працьовитих господарів. Мій дідусь, Нестор Іванович Купчанко, разом з бабусею Саветою Михайлівною виховали чотирьох синів: Олександра, Сильвестра, Євгена, Івана, та дочку Сільвію. Дідусь мріяв дати дітям належну освіту, але селянину-українцю в роки румунської окупації зробити це було дуже важко. Тільки син Євген, після закінчення сільської школи зміг продовжити навчання в гімназії та здобути вищу освіту.
Євген, 1914 р.н., наприкінці 1930-х років вступає до лав ОУН (псевдо “Максим”). 1940 року, коли в селі Нові Драчинці школа перейшла на викладання українською мовою, його призначають директором. З липня 1941 року працював вчителем на Івано-Франківщині.
На Буковину Євген – “Максим” повернувся у квітні 1944 року. Тут включається в збройну боротьбу за Самостійну Україну. Очолює боївку, бійці якої постійно вели бої з каральними групами НКВД. У червні призначений районовим провідником ОУН Вашковеччини, а у жовтні 1944 року – повітовим провідником ОУН Вашковеччини (Сторожинеччини) під псевдо «Аскольд».
28 квітня 1945 року загинув, натрапивши на засідку, влаштовану військовими НКВД та бійцями (ястрибками) винищувального батальйону під командуванням лейтенанта НКВС Погрівова.
Ще не висохли материнські сльози, як прийшла ще одна страшна звістка про смерть сина Івана.
Іван – 1919 р.н., продовжуючи справу старшого брата, мужньо воював в УПА, в підпіллі разом з «Аскольдом». Мав псевдо «Сокіл». Його мертве тіло чекісти кинули на фіру і повезли в ліс. Червонопогонники ще довго знущались над ним, копали мертве тіло своїми кирзаками, топтались на грудях. Потім чекісти викопали яму і закопали понівечене тіло по шию так, що голова була над землею, щоб люди бачили, як радянська влада розправляється зі своїми ворогами. Однієї темної ночі друзі відкопали тіло і поховали на сільському цвинтарі.
Сільвія, 1928р.н., була у сім\’ї наймолодшою. Вродлива, слухняна, роботяща, вона була для матері найбільшою надією. Мати думала, що донька, на відміну від синів, ніколи її не покине. Але Сільвія, як її старші брати, також пішла до УПА. Під псевдонімом \”Анка\” дівчина виконувала надзвичайно ризиковані доручення. Вона була зв\’язковою та розвідницею, і часто боса, без їжі й води, без відпочинку долала величезні відстані, щоб вчасно доставити важливі повідомлення чи накази. Останнім її бойовим завданням була доставка пошти в далекі Карпати. На Яблуницькому перевалі потрапила в засідку НКВС, і, щоб не здатись живою, підірвала себе гранатою.
Старший син Олександр, 1908 р.н., воював на фронті з німцями і пропав безвісти.
Після загибелі Євгена та Івана енкаведисти в листопаді 1946 року спалили маєток Купчанків. Безпорадні батьки, втративши житло, перебралися до свого старшого сина, мого батька – Сильвестра, 1911 р.н., який з родиною жив окремо. Членом УПА не був, але покарання не обминуло і нашу сім\’ю.
Пізно вночі 21 жовтня 1947 року до нашої хати навідались енкаведисти, провели ретельний обшук і наказали всім нам негайно збиратися в дорогу, на спецпоселення. Невдовзі моїх батька, маму, яка була на останньому місяці вагітності, півторарічного братика та мене, семирічну дівчинку, а також дідуся Нестора повели до вантажної автомашини. А моїй бабусі Саветі вдалося втекти.
Була холодна пізня осінь. Нашу родину везли аж за Урал у холодному товарному вагоні. Їхали більше місяця. Потім знесилених ще довго гнали пішки. На новому місці на нас чекали бетонні холодні бараки, стіни й стеля яких були вкриті інеєм. В один барак вселяли 16 сімей, і саме в такому помешканні відразу по приїзді у мами почалися пологи. Але двоє діток народилися мертвими. Моя мама мала важкі ускладнення. ЇЇ ніхто не лікував, а перенесли в окрему кімнату, щоб помирала. Врятував її від смерті лікар-німець.
Мене в місцеву школу не прийняли, бо я не вміла розмовляти російською. Це стало можливим тільки тоді, коли мені виповнилося 9 років.
В квітні 1949-го, помер глава родини, мій дідусь Нестор Іванович, не витримавши нелюдських умов життя, праці та суворого клімату Уралу.
Моя бабуся, Савета Михайлівна ще довго переховувалась у дзвіниці сільської церкви і на цвинтарі. Та це її не врятувало. Енкаведисти схопили знедолену жінку і на схилі літ відправили на Далекий Схід. В засланні вона перебувала аж до настання «хрущовської відлиги».
У 1961 році залишки великої, всіма знаної і шанованої в Драчинцях родини Купчанків повернулися у рідне село.
Мої родичі відійшли у вічність. Я в 1965 році закінчила Чернівецьке медичне училище. Все життя працювала в Драчинецькій лікарні.
Радянська влада жорстоко покарала нашу родину за те, що ми були українцями – мужніми, гордими, нескореними.
Згідно з дослідженнями редакції «Реабілітовані історією», в Кіцманському районі арештовано і репресовано 2162 особи.
З них:
за статтею 54-1 а, 54 – 11 – 1156 осіб
за статтею 54-3 (вислано на спецпоселення) – 775 осіб
репресовані без документів – 231 особа
Господи! Вислухай наші молитви, наші прохання від тих, хто був закатований, виріс у неволі московській, помер за волю України, за наші сльози, за нашу кров, за наші муки, за невинну смерть, подай катові кару.
Кожне століття народжує своїх Героїв і вписує в історію золотими літерами. Бережімо їх пам’ять! Слава Україні! Героям слава!
Олександра Купчанко-Гасяк,
голова осередку політв\’язнів та
репресованих с.Драчинці та Н.Драчинці
peredplata
