Все більше відроджується совєтського у нашому житті. Вже й у шкільні підручники повернувся сталінський термін «Велика Вітчизняна війна». Правда, на відміну від наших північно-східних сусідів, Сталіна в них ще не називають «ефективним менеджером».
Проте пам’ятники цьому людожерові в Україні вже ставлять. І карають тих, хто їх руйнує.
Соціологи свідчать: все більше українців позитивно ставиться до покійного СССР, причому серед ностальгуючих помітний відсоток складають двадцятирічні. Власного досвіду життя в Совєтському Союзі вони не мають. Значить, повторюють сказане батьками, або настільки не вірять офіційній пропаганді, що всупереч їй стверджують діаметрально протилежне. Україна нині переживає такий період своєї історії, коли розчарування багатьох людей у нездійснених на-діях викликає бажання повернутися назад, у «золоте століття». Фахівцям відомий такий стан, типовий для країн, що намагалися швидко перейти до демократії. Спочатку суспільство впадає в ейфорію від раптової свободи і вірить, ніби всі проблеми будуть вирішені миттєво і назавжди. Потім зіштовхується з труднощами, які наростають. А більшість проблем не вирішується, частина з них лише поглиблюється. Розчарування у суспільстві поширюється як лісова пожежа, охоплюючи навіть вчорашніх борців за демократію.
Після двох кроків вперед, у напрямку демократії та модернізації, суспільство неминуче робить крок назад. Воно втомилося від постійних потрясінь, хаосу і непередбачуваності. Багатьом вже здається, що брежнєвські часи були ідеалом стабільності, ситості й прогнозованості. Погане призабулося, натомість пам’ять зберегла найкраще – енергію та сили молодості, віру в світле майбутнє. Отож і хочеться назад, у щасливе дитинство.
Проте варто дивитися на речі тверезо. Епоха «застою» безповоротно відійшла у минуле. Її вожді мирно спочивають у кремлівській стіні, їм на зміну прийшли інші. Значно язикатіші, досвідченіші у мистецтві брехні. Ще недавно вони з’являлися на людях у вишиванках, заливаючись у мікрофони речами винятково «солов’їною мовою». Нині все частіше використовують «общепонятный язык» і носять дорогі краватки. Змінилися настрої громадськості, а під них підлаштовуються й професійні маніпулятори, які з легкістю міняють партійні кольори, аби залишатися при владі.
Люди це бачать, і недовіра до можновладців охопила суспільство. Поки що у ньому панує політична пасивність. А подібними настроями зазвичай користуються авторитарні політики. Коли росіяни цілковито розчарувалися у єльцинському псевдодемократичному правлінні, вони мовчки погодилися на «закручування гайок» Путіним. Режим «керованої демократії», встановлений ним, є типово авторитарним. Нинішні українські очільники намагаються повторити ро-сійський досвід, проте не враховують принципових відмінностей між двома країнами і народами. По-перше, Росія має нафто-долари, які дозволяють пом’якшувати соціальні проблеми, а в Україні таких засобів катма. По-друге, росіяни за традицією обожнюють сильну владу, а українці не звикли вклонятися царям чи генсекам. Ставлення до влади у нас значно ближче до європейського, ніж до московсько-ординського.
Прихід Путіна до влади супроводжувався вибухами житлових будинків і загибеллю багатьох невинних людей. Влада звинуватила чеченських терористів, опозиція – чекістів. Новий «лідер нації» пообіцяв навести в країні порядок і «замочити терористів у сортирі». Йому повірили, хоча бойовиків на Північному Кавказі все «мочать» і «мочать», краю не видно. Коли життєвий рівень багатьох росіян відчутно зріс, вони почали обожнювати свого нового керівника. Згодом ситуація змінилася, проте рейтинг Путіна дотепер є вищим, ніж будь-якого іншого російського по-літика.
В Україні ж ситуація інша. Партія регіонів прийшла до влади завдяки обіцянкам «покращити життя вже сьогодні». Замість обіцяного народ відчув протилежне, відтак рейтинги ПР та президента постійно падають, досягаючи катастрофічних позначок. У суспільстві зростають революційні настрої, охоплюючи різні верстви населення. На щастя для влади, революцією їй погрожують поки що тільки на словесному рівні. Арештовані недавно «підривники» якісь непереконливі. Але настрої народу радикалізуються. Питання лише в тому, коли масова пасивність раптом вибухне надзвичайною активністю. Статися це може миттєво. Як в Африці.
Історичний досвід свідчить, що суспільство вибухає тоді, коли матеріальне становище більшості населення починає покращуватися. Навіть «Помаранчева революція» в Україні спалахнула в період підвищення життєвого рівня соціальних низів. До того часу людям треба було лише заробляти на фізичне виживання. А коли трохи наситилися, то й почали міркувати, хто винний в їхніх злиднях і має понести за це відповідальність. Гасло «Геть кучмізм!» миттєво набуло великої популярності. З того моменту спливло чимало часу, і ми побачили, що справа не в самому Кучмі, а у створеній ним олігархічно-клановій системі. Тій, що нині намагається врятуватися за допомогою авторитарного режиму, який спирається на грубу поліцейську силу. Після двох кроків до демократії, зроблених на початку української незалежності, нині зроблено крок назад. Проте життя, попри спроби консервації по-літичного режиму, невпинно рухається вперед. Цей рух можна загальмувати, але повністю зупинити не вдасться.
peredplata
