Кожна імперія переживає періоди зародження, розквіту і наступного занепаду. З часом вона гине, залишаючи по собі чималий спадок, в тому числі культурний. Так, Західна Римська імперія остаточно припинила своє існування півтори тисячі років тому, але вплив її культури на сучасну Європу відчувається й дотепер. У Римі концентрувалися величезні багатства, які використовувалися для демонстрації імперської величі – будівництва розкішних палаців, заповнених скульптурами і картинами. Придворні поети створювали літературні шедеври, які щедро оплачували імператори, що хотіли прославитися навіки. Не лише Рим хизувався величною культурою.
На славу будь-якої імперії працювали її різноетнічні піддані. Так, більшість українців колись жила в Російській імперії. Взагалі в цій державі проживали представники понад 100 різних етносів, і неросіяни складали більше половини її населення. Помітним є їхній внесок у культуру, яку за традицією називають «російською». Втім, і нам не варто відмовлятися від цієї спадщини, адже вона посідає важливе місце в історії культури всієї Європи. Можна на цю тему говорити дуже багато, але обмежимося лише однією простою цариною – популярною музикою.
Мабуть, всі чули найвідоміший російський романс «Очи черные». Проте не всі знають, що його слова написав українець Євген Гребінка, а музику німець Флоріан Герман. Обробку музики здійснив Сергій Гердель (норвезького походження, на ім’я Софус Гердаль), автор низки російських музичних творів. Слова популярного романсу «Ямщик, не гони лошадей» належать обрусілому німцеві Ніколаю фон Ріттеру, а музика – єврею Якову Фельдману. Мелодію романсу «Милая, ты услышь меня» створив французький композитор Еміль Вальдтейфель, уродженець Страсбургу. А обрусіла француженка Марія Пуаре є авторкою відомого романсу «Я ехала домой». Цей список можна продовжувати, хоча не лише чимало вишуканих російських романсів створювалися неросіянами. Навіть серед відомих народних пісень наших сусідів є запозичені в інших народів.
Згадаємо одну з них – «Когда я на почте служил ямщиком». В її основі лежить балада «Поштар», якою дебютував у 1844 році талановитий білорусько-польський поет Владислав Сирокомля (справжнє ім’я та прізвище – Людвик Кондратович). Попри шляхетське походження він зазнав у своєму недовгому житті так багато поневірянь, що його назвали «білоруським Шевченком». А перекладена ярославським поетом Леонідом Трефолєвим (до речі, автором знаменитої «Дубинушки») польська балада взяла за серце простих росіян і дотепер співається ними як власна народна пісня.
Інший приклад. На початку ХХ ст. у російських шинках пролетарі хвацько ревли під гармошку «Где эта улица, где этот дом». А в єврейських містечках ніжно співали те саме мовою ідиш: «Ві із дус ґезелех, ві із дус штіб». І у поляків була лірична пісня «Ґдзє єст та уліца, ґдзє єст тен дом», правда, з іншою мелодією. Хто у кого запозичив, історики дискутують донині. Народи імперії спілкувалися тісно, тож і брали пісні один в одного.
Бувало, що запозичували музику десь за кордоном. Дотепер виконується «старовинний ро- сійський вальс «Дунайские волны». А чому «російський», коли написав його у 1880 р. капельмейстер 6-го піхотного полку румунської армії, румун сербського походження Й. Іванович? Запозичували і слова – наприклад, пісні «Варяг». Їхнім автором був німецько-австрійський поет Рудольф Грейнц, який написав антимілітаристський вірш, просякнутий глибоким співчуттям до загиблих за чужі інтереси ро- сійських матросів. Переклад же Є. Студенської мав зовсім інше, ультра-патріотичне забарвлення, і з цією героїчною піснею російські моряки потім неодноразово йшли у смертний бій.
У війні 1904-1905 рр. було чимало військових подвигів і великих людських трагедій. Одна з них породила російський національний вальс «На сопках Маньчжурии», написаний на честь загиблого у битві 214-го Мокшанського піхотного полку. Саме у цей полк було призначено капельмейстером молодого випускника Варшавського музичного інституту Іллю Шатрова. Під час боїв полк потрапив в японське оточення. Командир і більшість офіцерів загинули, а набої у солдатів скінчилися. Ситуація стала критичною. Тут керівник полкового оркестру взяв командування на себе. На світанку він вишикував залишки полку і під звуки військового маршу, розгорнувши полковий прапор, повів солдатів у штикову атаку. Прорвалися з усього полку лише 7 музикантів на чолі з капельмейстером, але знамено винесли. Пам’яті загиблих однополчан І.О. Шатров і присвятив свій безсмертний вальс, на мелодію якого написані щемливі слова.
До речі, 1967 року «На сопках Маньчжурии» російською мовою виконала видатна фінська співачка Лайла Кіннунен. Її платівка швидко розійшлася у Фінляндії. У країні, що з кров’ю вирвалася з Російської імперії 1917 року, а зі сталінською імперією воювала ще двічі. Сама співачка постраждала під час війни 1939-1940 рр.: «сталінські соколи» розбомбили мирне передмістя Гельсинки, де мешкала її родина. Мати з немовлям втекла до Швеції, і поневірялася десять років. Після повернення на батьківщину дівчина почала співати, стала відомою. Ро- сійською заспівала не з ностальгії за жорстокою імперією, а з любові до прекрасної музики. Кожна національна культура є частиною культури світової, її шедеври належать всьому людству. Дай Бог і нам такого розуміння спільної спадщини.
peredplata
